Українська мова – вона тверда чи м’яка?

Без мови аж ніяк. Сто разів зарікався не писати про культуру української мови, бо моя десятирічна донкіхотська боротьба з вітряками, тобто з моїми підлеглими журналістами за цю саму культуру мови, закінчилася пшиком. Уже якось розповідав цю історію, як у середині 1990-х 45-річний комірник зі складу горілчаних виробів прийшов на провідну львівську ефемку працювати головним редактором. Без журналістської чи філологічної освіти, з трійкою з укрмови в атестаті він почав керувати двома десятками молодих, на той час, найбільш просунутих у Львові журналістів і діджеїв, які позакінчували середню школу з золотими медалями, а універ з червоними дипломами. Дехто з них навіть відвідував факультативи з культури української мови професорки Олександри Сербенської.

Старий вуйко-комірник, незважаючи на народну мудрість: «Що Івась ся не навчить, то Іван не зможе», за три місяці досконало опанував українську мову, принаймні журналістський словник, який складає не більше шестисот слів і висловів. І тут виявилося, що дуже здібні й просунуті молоді львівські журналісти не те, що до пуття не знають головного знаряддя їхньої роботи – української мови, а вперто не хочуть її опановувати. Чому? Відповідь на це запитання напевно колись дасть не одна докторська дисертація, ні, не з лінгвістики, а з психології і соціології.

Я вилазив зі шкіри, намагався їх переконувати, що культура мови, особливо для журналістів – дуже важлива річ, в мене з ними були скандали, на мене смертельно ображалися аж до нервових зривів, бо коли вуйко-комірник без освіти постійно тикає носом у лайно тих, кого все життя називали найкращими – це, вочевидь, дуже боляче. Я проводив семінари, писав різні посібники для своїх журналістів, зрештою на основі цього згодом видав книжку «Цікавинки укрмови», та результату – нуль. Мої вихованці, насправді дуже талановиті молоді львівські журналісти, з часом посіли посади від телеведучих провідних загальноукраїнських телеканалів до речника Президента України, утім їхня культура мови залишилася доволі кепською. Кому цікаво, історію цієї програної боротьби можна почитати ось тут.

Мова сучасної української журналістики, особливо електронної (бо там присутня орфоепія), й надалі залишається на геть низькому рівні. Дехто каже, війна – не найкращий час для плекання культури мови, а може цілковито навпаки дуже слушний час, бо, коли нині дивишся телевізор чи ютуб, то від навали кацапщини конкретні шляки трафляють, і вже «немає сечі терпіти ці борошна». Зрозуміло, що журналісти центральних українських електронних ЗМІ на 99% (ну добре, не буду перебільшувати – на 95%) па жизьні чіста рускіє, точніше рускаязичниє, і їхня українська мова – лише засіб для заробляння грошей, хоча це зовсім не переконлива відмазка, аби не знати української.

Актуальний тренд ведення ефіру в часі війни як у єдиному марафоні новин, так і на всіх інформаційних телеканалах, та й на радіоканалах теж – це постійні прямі включення, і якщо заздалегідь написане для випуску новин на папірці чи на телесуфлері виглядає ще більш-менш пристойно, то при безпосередньому живому спілкуванні в ефірі, як шило з мішка, вилазить вся граматична, лексична і особливо орфоепічна вакханалія махрової кацапщини. Стається так, що у живому ефірі ведучому катастрофічно бракує часу, аби на льоту перевзутися з рідних мовних кацапських лаптєй в українські смушкові чоботи, і тоді в хід ідуть тупо російські слова, як це часто-густо робить беззаперечний рекордсмен кацапщини в українському телеефірі Андрій Діхтяренко.

Ведучі, для яких рідна мова російська, в імпровізаційному екстазі пускаються берега, з’їдаючи голосні в ненаголошених складах і розтягуючи в наголошених, обрубуючи голосні звуки в кінці слова, тобто все точнісінько роблять за кацапськими орфоепічними канонами, вимовляючи українські слова чіст’ п’к-а-а-а-а-цапскі. І постійно «прямкають»: «прям-прям-прям» – це новітнє модне кацапське слівце-паразит, так органічно близьке серцю й душі наших журналістів.

Найтиповіші помилки сучасної зросіяніфікованої мови української журналістики – це історія доволі довга, я докладно розглядаю її у своїй книжці, а тут хочу відзначити лише один із трендів сьогодення, а саме: тенденцію до «затвердіння» української мови, як начебто підсвідомий протест проти російської агресії, а також іще один невеличкий штришок до ультрапатріотичного переінакшення української мови, який полягає у наданні зовсім непотрібного закінчення – у, -ю в родовому відмінку множини іменникам чоловічого роду другої відміни твердої та мішаної груп: їхали з КиєвУ до ЛьвовУ.

А щодо псевдопатріотичного надання українській мові твердості там, де це не потрібно, то воно ґрунтується на давньому хибному, спрощеному, примітивізаторському і вульгаризаторському уявленні росіян і російськомовних громадян України (передовсім журналістів) про українську мову, як нібито «тверду», на відміну від «м’якої» російської. Звідки взялося це упередження, хто його знає, але й досі воно міцно сидить у свідомості рускаязичних.

Пригадую, ще в юні роки я сперечався з одним своїм російськомовним товаришем, який вигадав «вбивчий» аргумент: «Ми ж не кажемо «ду ю спИк інгліш, а кажемо «ду ю спІк», значить російська мова ближча до англійської, аніж українська, і вона м’якіша від української». Не пригадую, хто автор цього «шедевру», але цікаво й про нього згадати: «Послушайте, как красиво по-русски звучит имя Крист-и-и-и-на. А как будет по-украински? Хрыст-ы-ы-ы-на. Ну так какой язык более утончен и мягок?»

Це все, звісно, несусвітні бздури, але упередження про «твердість» української мови, порівняно з російською, вперто засіло в головах українських журналістів і тих, хто їх готує. І на їхню думку, чи не найважливішим моментом української орфоепії є вимова твердих звуків Ч і Щ. Зараз досить рідко натрапиш на ведучого ефіру, який би «чьокав» або «щьокав», хоча є й такі, але все частіше почуєш неприродно гіпертрофоване тверде Ч, твердіше, аніж у галичан, майже, як у білоруській мові. Я навіть бачив російськомовного журналіста, який хизувався своїм твердим Ч. Це нагадує намагання бути більшим католиком, аніж Папа Римський, а ще більше приказку «Скажи дурневі Богу молитися – він і лоба розіб’є».

Утім якщо і Ч, і Щ в українській мові і справді мають бути тверді, то панічне намагання зробити цю мову ще «більш твердою» призводить до того, що їй надається твердість там, де це зовсім не потрібно. Журналісти й ведучі, у яких, вочевидь, існує страх «проколотися», на їхню думку, на нехарактерній для української мови «м’якості», вульгарно вимовляють: слухачИ, глядачИ, до речИ, наповнювачИ, дві тисячИ, очИкувати, чИтко, обличчА, збіжжА, узбіччА, шИсть, жИнка, добрий вечИр. Наприклад, ведуча Марічка Падалко дуже полюбляє вимовляти: під час пожежИ, за межИ, в мережИ, в ПарижИ, грошИ. Оці грошИ, яке звучить, як грошЕ – улюблена фішка багатьох українських ведучих.

Віталій Портников і Микола Вересень завжди вимовляють скажИть, скажИмо, замість скажІть, скажІмо, подивИться, замість подивІться. Але, можливо, оце скажИть – це просто калька з російського «скажите». І тут дуже цікаво, що деколи примітивізаторськи нав’язана українській мові невластива для неї твердість збігається з нормативною твердістю власне російської мови в іменниках, прикметниках і дієприкметниках, так що ще можна подискутувати, яка мова «твердіша»: порушенИ (порушені, російською «нарушены»), іноземнИ (іноземні), виконанИ (виконані), схваленИ (схвалені), нацИональні (національні), інформацИА (інформація), опозіцИА (опозиція), коаліцИА (коаліція), децентралізацИА (децентралізація).

Не можу оминути й тенденції до «затвердіння» української мови, яка, як не дивно, походить від дуже шанованих філологів, починаючи від Бориса Грінченка, її я б назвав «Операція И або Кім Чен Инший». Це заміна звичного на початку деяких слів звуку І на архаїчне И: Инший, Иноді, Индик. Спочатку я, з поваги до лінгвістів, які це пропонують, спробував вимовити – Инший, утім язик не повертався і піднебіння німіло від такої процедури, виходило щось на кшталт Енший (зрештою, спробуйте самі), але головне, що відчувалась якась недоречність і цілковита непотрібність видушувати з себе цей звук И на початку слова. Якщо Инша, то може жИнка, а не жІнка, і може краще не Інна, а Инна, і не Іванка, а Иванка?

Загалом звук И, незалежно від того, де він з’являється у слові, в російській мові твердіший, аніж в українській. Наприклад, на Сході України, чи навіть і в Наддніпрянщині, вочевидь, під впливом російської орфоепії слово Київ вимовляється дуже твердо, деколи навіть як КХИїв, в той час, як галичанин вимовляє назву української столиці м’яко – КЕїв, чи навіть КЄїв.

Загалом з’ясовувати, яка мова м’якіша чи твердіша – це дурного робота, головне не нав’язувати українській мові неприродних штампів і неприродної для неї орфоепії, від цього більш патріотичним не станеш, треба просто мати відчуття мови, тоді вона звучатиме природно, як найсолодша музика у світі.