У державному застосунку «Дія» завершилося голосування, присвячене одному з вічних питань українського суспільства: чи бути 8 березня, коли у світі традиційно відзначається International Women's Day, вихідним днем. Більшість, понад 60% українців, у смартфонах яких встановлена «Дія» і які взяли участь у голосуванні, запропонували нічого не змінювати, залишивши цей день неробочим.
Звісно, такі результати викликали очікувану бурхливу реакцію в того невеликого відсотка українців, яких можна назвати прихильниками правої чи правоцентристської ідеології. Залунали звинувачення в «соціалізмі», «небажанні працювати» та «підтримці радянських символів». Натомість з протилежного табору традиційно лунають пояснення про те, чому це свято потрібне, що не таке воно вже й радянське тощо. Одне слово, звичний за роки існування незалежної України набір гасел, які є добре вивченими і нічого нового в суспільний простір не принесуть. Як і результати голосування.
Звісно, можна і треба говорити про прихильність частини українців до радянської міфології, «Жіночий день» в якій займає одне з головних місць. Також очевидним є той факт, що голосування в «Дії», на відміну від, скажімо, офіційних референдумів, не може бути репрезентативним – хоча організаторів цього опитування подібні нюанси навряд чи бентежать. Як, до речі, цілком можуть не хвилювати й результати опитування. Згадайте отой «референдум Зеленського», який проводився під час місцевих виборів 2020 року. Багато з вас зможе пригадати хоча б одне з п'яти питань, які були в тому опитуванні? Я вже не кажу про результати і їх втілення у життя. Але все це не є важливим. Принаймні, якщо ми говоримо про реальне життя, яке з голосуванням у «Дії» та трансляцією політичних гасел має дуже мало спільного.
А в реальному житті, треба визнати, українське суспільство здебільшого досі ставиться до цього дня в цілком радянській парадигмі – як до дня, коли можна чи радше навіть треба привітати дружину, колегу по роботі букетиком квітів та листівкою. Як такий «професійний жіночий день». Були в СРСР дні колгоспника, автомобіліста, працівника житлово-комунального господарства – які в принципі нічого не означали, крім приводу «відсвяткувати», себто напитися. Точно таким же в радянські часи був і день 8 березня. День, коли привід святкувати отримували жінки і ті, хто побіч них. А часто цей привід взагалі трансформувався у цілком сексистський жарт про привітання «зі святом» чоловіків, які з тих чи інших причин поводяться «як баби», тобто є «несправжніми чоловіками».
Таке виродження, вихолощення, викривлення тих чи інших понять, прищеплення їм зовсім іншого смислу взагалі було характерним для лицемірної радянської ідеології. Скажімо, радянські часи знищили суть такого поняття, як республіка, трансформувавши його у щось зовсім інше. Використавши латинську назву форми державного правління, за якої верховна влада в країні належить народу, комуністи перетворили цей термін на банальне позначення адміністративних одиниць першого рівня – тих квазінезалежних утворень, які й складали Радянський Союз. Жодної реальної влади народу в СРСР ніколи не було, але використання цього терміна, невідповідного реальному стану речей, так трансформувало саме поняття «республіка», що на пострадянському просторі воно сприймається як натяк на колоніальне минуле (а в декого – і теперішнє). Російські пропагандисти, вони ж не з великої любові до влади народу називають нинішні незалежні країни екс-СРСР «республіками», а прямо натякаючи на те, що це їхні, російські колонії – були і будуть.
Точнісінько так само радянські комуністи знищили на підконтрольній їм території саму суть дня, який у світі відзначають 8 березня. Суть важку, болісну і досі актуальну. Причини цього очевидні – в СРСР будь-який вияв своєї, незалежної від влади позиції був під забороною. А боротьба жінок за свої права (майнові, електоральні, найелементарніші, які зараз нам здаються очевидними; принаймні, доки ми не потрапимо в Іран чи Афганістан) – це й була одна із загроз радянській владі. Як і боротьба українців, скажімо.
Тому Кремль виділив для усіх цих категорій такі «резервації» в календарі, де можна було посвяткувати – «жіночий день», «день возз'єднання з Росією», але не більше того. Отримали квіточку, заспівали народну пісеньку – і досить, серп чи молот в руки, продовжуємо будувати світле майбутнє.
Звісно, у цивілізованому світі, в який Україна активно намагається інтегруватися, немає ніякого вихідного на честь «жіночого дня». Максимум – це неофіційне свято в пострадянській Східній Європі і таких просякнутих комуністичною ідеєю країнах, як Італія. (А в Афганістані, тому самому Афганістані, де жінкам після зміни влади знову заборонили трохи менше, ніж усе, – таліби цілком у радянському стилі вітають цих самих жінок зі святом. До речі, у ставленні до жінок у талібів та в радянської шовіністичної влади значно більше спільного, ніж здається на перший погляд). І цілком логічно було б перейняти цей досвід, скасувавши вихідний день 8 березня. Але суть проблеми не в тому, чи гулятимуть після війни українці цього дня, а чи працюватимуть.
А в тому, що в Україні у жінок досі менше прав, ніж у розвинутих західних країнах. Що жінки досі стикаються – і можна говорити навіть про системність цього явища, а не поодинокість винятків – з різноманітною дискримінацією. Фінансовою, зокрема – а саме із цього, з вимоги рівної оплати праці з чоловіками, усе й почалося більш ніж півтора століття тому у Сполучених Штатах Америки. (А не з «маршу проституток», як говорить інфільтрований у пострадянський інформаційний простір міф.)
Це не значить, що Україна – відстала країна, зовсім ні. Скажімо, в Україні, на відміну від сусідньої Росії, яка є значно сильніше уражена як московським «домостроєм», так і радянською ідеологією – жінка була прем'єр-міністром і на рівних боролася за президентське крісло. І при цьому аргумент «як можна голосувати за жінку на чолі держави», якщо й використовувався опонентами Юлії Тимошенко, то на зовсім маргінальному рівні. І перших леді України не відправляли «у монастир», як Людмилу Путіну, – вони завжди сприймалися, передусім самими господарями Банкової, як повноцінна частина президентського подружжя з усіма відповідними наслідками. (Виняток становив хіба Янукович, але він, як людина навіть не пост-, а прямо радянської ментальності, тільки підтвердив це правило).
Це значить, що ми ще в дорозі до справжньої рівності жінок і чоловіків. І саме про це треба говорити 8 березня. І 7-го також. І 10-го. (9 березня в нас інше свято, яке навіщось хочуть замалювати бронзовою фарбою офіціозу). І у всі інші дні.
8 березня – це день нагадування про те, що з правами жінок у світі, в Україні зокрема, не все гаразд. І що цю проблему у ХХІ столітті таки треба розв’язати. Ось що головне у цій даті. А не те, чи будуть жінки (і чоловіки) ходити цього дня на роботу. Але українці запекло, тепер і зі застосуванням сучасних цифрових технологій, ведуть боротьбу із зовнішніми атрибутами, забуваючи про внутрішній зміст і причину появи «червоного дня» в календарі.
І в цьому є головна поразка боротьби за чи проти 8 березня. Бо навіть якщо завтра Верховна Рада проголосує за скасування вихідного дня (у що, прямо скажемо, не віриться, оскільки нинішня популістична влада орієнтується насамперед на задоволення поверхових суспільних настроїв, а не на розв’язання глибинних проблем) чи, навпаки, змусить усіх чоловіків у цей день ходити з плакатами «Ми за права жінок!» – нічого із цими правами в Україні не зміниться. Це важка праця, яка вимагає серйозних змін у свідомості і самого народу, і його обранців. Тож замість дискусій про те, залишати вихідним 8 березня чи ні, в Раді й суспільстві мають бути широкі обговорення наявних проблем і можливих шляхів їх розв’язання. Чого, на жаль, ми не бачимо і навряд чи побачимо у найближчі роки.
Жінка – це не професія, яка потребує свого «професійного свята». Це точно така ж людина, громадянин, як і чоловік – і потребує рівних прав і можливостей. Ось про що треба пам'ятати, воюючи за чи проти 8 березня.
Ми використовуємо