Великі ідеї, Арестович та патріоти

За останні місяці я взнав дуже багато про російських лібералів. Причому взнав я про них від українських лідерів думок, які наполегливо рекомендували мені не слухати російських лібералів. Розказували про кожного з них, давали розлогі цитати, фото і відеоматеріали. Далі, очевидно, увімкнулися алгоритми – і російських лібералів мені почали пропонувати вже YouTube та Facebook. З російською літературою, яку я почав уже забувати після школи, та сама історія. Я ще ніколи не був настільки ознайомлений з творчістю російських класиків.

Здається, щось пішло не так. Досі я вважав, що гасло «геть від Москви!» має працювати якось по-іншому. Принаймні не робити Росію і все російське центральним об’єктом суспільного інтересу. Ну існують російські ліберали та опозиціонери, вони зараз стурбовані своїм майбутнім та матеріальним становищем – то нехай ними займається якийсь департамент розвідки чи Міністерства закордонних справ. За десятиліття російського заробітчанства в українському медіапросторі можна було давно зрозуміти, що ніякі це не «метри» і не «світочі», а звичайні телеведучі, просто з московським акцентом. Той, хто дійсно читав у школі принаймні хрестоматію, мав би знати, що ніякого чарівного впливу не має і російська література.

А українське суспільство могло б ефективніше витрачати інтелектуальний ресурс, адже є про що поговорити. Про те, як зробити наше суспільство більш конкурентним, наприклад. Щоб не боятися російських журналістів, які захоплять всі ефіри, російських олігархів, які монополізують нашу економіку, російських письменників та музикантів, які задурманять голови нашій молоді. Де пропозиції про лобізм, про виведений капітал, про стимули для економіки, про підтримку творчої молоді? Де стипендії для талановитих студентів? Звичайно, якщо звик жити в системі, де Ахметов без варіантів стає попутником кожної революції, важко не боятися «договорняків» з довгим московським «рубльом».

Але ж давайте дивитися правді в очі – Росія робила ставку на Медведчука і влила мільярди доларів у майбутніх колаборантів. А ми й далі віримо в якусь диявольську здатність Кремля плести інтелектуальні інтриги. Хоча давно мали б зрозуміти, що Кремль просто купує гуртом і вроздріб усіх, хто готовий продатися, не дивлячись на ефективність такої «покупки».

Ще одним «коником» актуальних сьогодні лідерів думок є моралізаторство. Мовляв, поки росіяни не покаються, не варто з ними навіть говорити. Мені ж, чесно кажучи, абсолютно байдуже, чи покаються росіяни. Головне, щоб вони швидше переключилися з вбивства українців на вбивства одні одних. Нехай буряти воюють з чеченцями, російські шовіністи з російськими лібералами, мусульмани з православними. І плювати, чи покаялися вони перед цим. Якщо для того щоб зберегти життя і кров українських солдатів, потрібно вимастити руки російським лібералізмом – нехай. Будь-які методи згодяться, якщо це хоч трохи послаблює Росію зсередини.

В усій цій мишачій колотнечі ми втратили масштаб. Про що ми говоримо? Про Максіма Каца? Це горизонт наших дискусій – російський опозиціонер-блогер? Чого ж тоді дивуватися, що його дивляться і слухають, якщо самі ми нічого не пропонуємо. Звісно, що на цьому тлі прожекти Арестовича про «п’ятий проєкт» і «Русь-Україну» виглядатимуть просто інтелектуальними глибами. До речі, про ідеї Арестовича я так само взнав завдяки пильним громадянам, які наполегливо закликали в жодному разі його не дивитися і не слухати. Тобто схема робоча, працює.

У Львові, наприклад, стоїть пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому. Про нього видано сотні статей і десятки книжок. І жодного натяку на те, щоб зараз, коли це як ніколи актуально, обговорити його цивілізаційний проєкт. А він, проєкт, полягав у тому, щоб «навернути Росію». За допомогою греко-католиків, які візуально ідентичні з православними, але насправді представляють Католицьку церкву з Римським Папою на чолі.

Не подобається така ідея? Тоді можна згадати блаженного єпископа Григорія Хомишина, який, як і нинішні лідери думок, не хотів мати нічого спільного зі «сходом». Тому пропонував максимально інтегруватися в «латинський захід» – ЄС і НАТО тоді ще не існували…

Це наша інтелектуальна спадщина. Просто вона нам не потрібна, тому про митрополита Шептицького ми знаємо як про мецената, бізнесмена і коуча з особистісного розвитку. А про єпископа Хомишина – як про примітивного клерикала і ворога справжніх націоналістів.

Але це не їхній рівень. Це наш рівень.

Тому, якщо ми не можемо або не хочемо осмислювати свою інтелектуальну спадщину, залишається обговорювати біографію Нєвзорова чи діалоги Арестовича з Латиніною. Так легше. І вам навіть подобається, зізнайтеся…