Про «імперський принцип» та «добрих/поганих росіян»

Кейс російського журналіста Алєксандра Нєвзорова, який заявив про своє очікуване українське громадянство, неабияк схвилював українських користувачів соцмереж і привів міріади коментаторів до сайтів, які поширювали цю новину. Для одних учасників обговорення ця подія дала привід вкотре звинуватити «зелену» владу в непрозорості відповідних процедур і неповазі до інституту громадянства. Інші висловлювали захоплення постійними ескападами російської медіаперсони з ютубу на адресу Владіміра Путіна. Емоції українських громадян у таких випадках нерідко коливаються у спектрі від «не показуйте нам ніяких росіян, ані добрих, ані поганих» до «необхідно говорити з тими, хто може змінити суспільну думку в Росії». Подальші роздуми про доцільність тієї чи іншої позиції потребують певного контексту.

Нєвзоров не став прецедентом у дискусії щодо (не)можливості присутності громадян Росії в українському телевізійному/публічному просторі після 24 лютого. Після початку повномасштабної війни було розпочато телемарафон «Єдині новини», гостями якого час від часу ставали опозиційні до режиму Путіна громадяни РФ, на кшталт журналістки Юлії Латиніної. Знову-таки, їх поява викликала хвилі обурення в соцмережах та гострі коментарі на опозиційних до влади каналах. Важко не помітити, що всі такі випадки з «латиніними» та «нєвзоровими» мали додатковий політичний підтекст. Зокрема, поваги до інституту громадянства вимагали особи, які під час останніх президентських перегонів закликали обмежити в правах / позбавити громадянства три чверті своїх співвітчизників. Або про «непатріотичні» дії чинної влади і президента Володимира Зеленського говорили на каналах, власником яких є Петро Порошенко.

Насправді, у роздумах про (не)присутність в українському медіапросторі російських громадян, спогади можуть бути глибшими. Війна з Росією, яка почалась у 2014 році, не завадила попередньому президентові надати громадянство колишньому журналісту «Эха Москвы» Матвєю Ганапольському. І той не був єдиним у списку нагороджених українським паспортом.

Тобто вісім років війни власники українських медіа ніколи не втрачали шанс відшукати для себе професіоналів журналістики з країни, де такої професії немає вже кілька десятиліть. Важко порахувати їх в українському медіапросторі – від зірок російської журналістики єльцинської епохи Савіка Шустера та Євгенія Кісєльова до Аркадія Бабченка та Айдера Муждабаєва. Немає ліку коментаторам з РФ, думки яких, з точки зору власників українських медіа, мали почути українські громадяни – від Андрєя Піонтковського та Віктора Шендеровича до згаданої вже Латиніної. Всі запрошені коментатори не забувають наголосити, що зараз триває «путінська війна», яку не варто плутати з їхньою демократичною позицією. Власників медіа можна зрозуміти. Українська політика завжди була майданчиком, де точилася сувора боротьба. А з російської журналістики сюди приїжджали професійні «медіакілери», загартовані в тамтешніх політичних баталіях та військових конфліктах, які регулярно розпалювала їхня країна. Достатньо почитати ФБ-сторінку Аркадія Бабченка – улюбленця російської ліберальної публіки, щоб відчуття бруду не полишало певний час. Цікаво, що і Бабченко, і Нєвзоров були учасниками Чеченських воєн, де армія РФ «гартувалась» у військових злочинах, повторення яких ми переживаємо сьогодні в Україні. Хіба існували ті вершини мови ненависті, які не могли б подолати запрошені російські гості? Пригадується випадок з Муждабаєвим, який у 2019-му розмірковував у соцмережах про необхідність стріляти по українських громадянах через їхній політичний вибір.

Здається, що настирливість у запрошенні «добрих росіян» була/є непозбувною пристрастю українського політичного істеблішменту, незалежно від партійної належності. Однак якщо користуватись лише принципом «ворог мого ворога – мій друг», маємо шанс опинитись поряд з людьми, цінності яких є, м’яко кажучи, далекими від європейських, а минуле має таких скелетів у шафі, які не можна витрусити просто згадавши, що так, був «імперським солдатом», але тепер уже ні.

То чи мають право опозиційні режиму російські лідери думок звертатись до українців зараз? І чи варто українцям знати про те, «що там у Росії»? Насправді обидва питання пов’язані між собою. Проблема в тому, що ми надзвичайно мало знаємо про «сусідів», а останні вісім років ці знання, зі зрозумілих причин, зафарбовані в чорний колір. Ми не бачимо напівтонів, які могли б використовувати, зокрема і для власної безпеки. Замало говорити про те, що Росія – це віковічний ворог, який постійно намагається нас знищити. Це звучить на рівні метафори, але проблемно виглядає в ролі аналітичної категорії. Сьогоднішня Росія не є ані Радянським Союзом, ані Російською імперією. Зокрема, через відсутність України, яка для обох згаданих держав була одним з утворювальних елементів. І мова не про їхнє порівняння, просто сучасна Росія – це окремий феномен щодо суспільства, політичного устрою, культури, економіки, військових кампаній та злочинів, які їх супроводжують.

Здавалось би, з 1991 року Україна мала б серйозно вивчати свого сусіда, чому б мало потенційно сприяти те, що офіційна мова РФ є зрозумілою, а тривалий час найбільш зрозумілою, іноземною мовою для більшості українських науковців. У багатьох університетах існували кафедри історії Росії, колишні історії КПРС, які з 2014 року стали сором’язливо називатись кафедрами історії Східної Європи тощо. Такими дослідженнями мали б займатись чисельні соціологічні та політологічні інституції. А втім, інтелектуального продукту було створено обмаль. Показово, що зараз як актуальну книжку про колоніальний підтекст «великої російської культури» представляють дослідження американки Еви Томпсон, видане двадцять років тому. Слід сказати: не найкраще з того, що можна було б прочитати у цій проблематиці, від класичної роботи американця Едварда Саїда «Культура й імперіалізм» до ґрунтовних досліджень колоніальної та постколоніальної літератури Елеке Бьомер.

На жаль, навіть те, що можна було б почути від російських «ліберальних» дослідників, не завжди проговорювалось та аналізувалось у нас. Зокрема, що стійкою тенденцією у ставленні росіян до українців, згідно з даними соцопитувань, було погіршення. Тобто з 2004 року і подій Помаранчевої революції російська влада через цілком уже підконтрольні ЗМІ формувала суспільну думку, представляючи Україну як failed state, а її громадян – як недолугих мрійників про Європу, до якої вони не мають шансу потрапити. Так само створювався образ українців у Росії, який зводився до двох іпостасей – проститутки або заробітчанина. Стосовно образу української жінки, який формувався в Росії, здається доречним згадати події геноциду в Руанді, де так само через ЗМІ формувався образ жінки-тутсі – хтивої і готової до насильства. Не дивно, що з 24 лютого російські пабліки та сторінки солдатів у соціальних мережах були наповнені мерзенними розповідями про «гарячих киянок», яких вони будуть ґвалтувати. Пригадується і відоме перехоплення розмови, де росіянка «дозволяє» своєму чоловікові-солдату ґвалтувати українок.

Фактично, для багатьох українців стало одкровенням те, що могли відбутися Буча чи Маріуполь, хоча від військових експертів, дослідників військової історії чи політологів можна було б очікувати серйозних аналітичних текстів про феномен армії сучасної Росії, з її кампаніями – від війни з Ічкерією до Сирії, у яких мародерство, вбивства цивільних та бомбардування житлових кварталів були частиною стратегії. Не меншим враженням для багатьох стало (Не менше враження на багатьох справило) саме російське суспільство. Так, десятки тисяч росіян виходили на вулиці з протестами, попри загрозу отримати багаторічний термін ув’язнення, так, десятки публічних персон заявляли про свою антивоєнну позицію і навіть пряму підтримку України. Однак ступінь фашизації значної частини російського суспільства годі було передбачити, не маючи серйозної аналітики. Можна на пальцях рук порахувати ті серйозні тексти, написані українською, які могли б дати більш-менш достовірну, як тепер зрозуміло, картину російської дійсності епохи пізнього Путіна. Російське суспільство два десятиліття готували до повномасштабної війни, а значна частина українського суспільства не помічала цього. Політики і лідери думок самі або не мали повної картинки, тут знову про брак аналітики, або вважали це другорядним чинником. Безумовно, найдовше позитивне ставлення до Росії зберігали східні та південні регіони України. Цьому сприяло багато факторів: від родинних зв’язків до економічного співробітництва, заглибленого ще в радянські часи. Щоправда, і в Харкові чи Одесі абсолютна більшість громадян чітко розділяли для себе «путінську державу» та «російський народ». Втім, тим гірше було розчарування після 24 лютого, коли в харківському підвалі донька не могла довести матері, що саме російська армія намагається вбити її зараз. Можливо, якби політики та ЗМІ чесно і апелюючи до серйозних досліджень говорили з людьми в цих регіонах, то моральна готовність людей, якщо взагалі можна бути готовим до великої війни, була б іншою.

На жаль, тепер усі ці знання нам доводиться набувати наживо, зі жахом і відразою спостерігаючи всі ті метаморфози, яких зазнало російське суспільство за путінської епохи. І вже звідси слід думати про (не)доцільність розмови з тими представниками Росії, які зберігають адекватність і говорять про свою опозиційність. Спостереження за російським медіаконтентом підказує, що найбільш «ліберальні» та «демократичні» росіяни «хворіють» на постімперський синдром, проблемність якого сучасна Росія, на жаль, ніколи не проговорювала в публічній дискусії. Навіть ті, хто зараз палко підтримує Україну в боротьбі «з Путіним», не можуть утриматись від банальних фраз про «рідність». Як співає фронтмен російської рок-групи «Ногу свело» Максім Покровський у новому треку «Украина – моя вторая половина». Одиниці тих, хто може, як популярний російський ютубер «Алєксандр Балу», наголошувати на окремішності України, відсутності підстав у росіян взагалі щось радити сусідній країні чи обговорювати її політику в термінах правильно/неправильно. Більшість російських популярних ютуберів, на яких особливий акцент, бо для сучасної Росії – це, по суті, єдиний майданчик для опозиційної думки, можуть «проколюватись» на згадках про Україну. Зокрема, можна назвати ситуацію з Максимом Кацем, який з першого дня війни обрав проукраїнську позицію, та все-таки потрапив під зливу критики в українських соцмережах, а окремі українські ютубери присвячували відео для деконструкції його контенту.

Враховуючи всі ці «родові хвороби» російського істеблішменту, найменше, що потрібно під час гарячої фази війни – це тягти його представників в українське медіаполе, щоб потім будь-яка їхня проблемна фраза призводила до чергових внутрішніх сварок. Проте відкидати всіх тих, хто виявляє ознаки дружності, – це недалекоглядно, враховуючи, що кордон з Росією вірогідно залишиться нашою найдовшою ділянкою в найближчій перспективі. З огляду на це, Україні варто «грати у довгу» і взяти на озброєння щось на кшталт імперських принципів – «розділяй та володарюй». Україна мусить дбати про свої інтереси в Росії, шукати там умовних союзників та використовувати їх для впливу на громадську думку. Звичайно, що зараз не той момент, коли її можна змінити, але вже зараз можна закладати підвалини майбутнього співіснування з «північним сусідом». Є російські лідери думок, які чітко проговорюють, що Росія веде загарбницьку війну, її армія вчиняє жахливі злочини, а після перемоги України російські громадяни будуть довго виплачувати репарації. І якщо є такі, як Мілов, з команди Навального, чи згадані Кац та Балу, і навіть той самий Нєвзоров, які мають мільйонні аудиторії в соцмережах, ютубі, телеграмі – це треба використовувати. Але не шляхом їх допуску в український медіапростір, а через присутність на їхніх каналах, для впливу на російську аудиторію. На сьогодні одним з найуспішніших прикладів такого використання є активність «заспокійливого нації» Олексія Арестовича. Попри те, що сам він час від часу піддається хейту і має стійкі групи своїх «нешанувальників», за час повномасштабної війни він зібрав величезну аудиторію. Одним з найуспішніших проєктів у його комунікації є щовечірні розмови з росіянином Фейгіним. Кожного вечора їхніми глядачами стають сотні тисяч людей. Чимала кількість їх – це громадяни РФ, які перебувають на її території або в інших країнах світу. Тобто наш спікер щоденно доносить українську позицію до величезної аудиторії росіян і розходиться на цитати в російських пабліках. Від нього росіяни дізнаються про злочини своєї армії та неминучість її поразки в Україні.

Ми недостатньо знали про Росію, і час це змінювати. Ми недостатньо думали про вплив на Росію, і є шанс почати нову історію. Ми не маємо думати про «добрих» чи «поганих» росіян, а маємо вивчати російське суспільство і розуміти, що/хто може бути для нас корисним у тому полі.