Рік, який минув з моменту інавгурації старого-нового президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа, планета Земля пережила у стані справжньої геополітичної турбулентності. Яких тільки ідей різного рівня божевільності не нагенерував господар Білого дому, якими тільки резонансними заявами не відзначився – тут і анексія Гренландії, і відсутність костюма чи карт у Зеленського…
Та якщо очистити увесь цей рік від сухозлітки, від численного словоблуддя, то перший рік нового Трампа на президентській посаді можна окреслити як спробу визначити (і, найімовірніше, визначитись), до кого все ж таки 47-й очільник Сполучених Штатів Америки планує долучитися. Планує і хоче. До кого саме – до класичних демократій Заходу чи до автократій Євразії. До Євросоюзу, Великої Британії, Японії – чи до Китаю та Російської Федерації.
І це не таке просте, на перший погляд, питання, на яке можна було б дати просту відповідь – у США все-таки давня, тривала й потужна традиція системи противаг і стримувань, тож про яку автократію тут може йтися.
По-перше, сам по собі Дональд Трамп – і це ні для кого не секрет – до інституту демократії ставиться, м’яко кажучи, прохолодно. Точніше, може, і позитивно – але лише тоді, коли це йому на руку. Наприклад, на переможних для себе виборах 2016 року, де він, як ми знаємо, голосування виборців програв Гілларі Клінтон у майже три мільйони бюлетенів. Тут його навіть недосконалість (як на сучасний погляд) виборчої системи США не турбувала. А от поразка на виборах-2020 – згадайте, як Трамп реагував на свою абсолютно чесну невдачу. Для тих, хто забув – усе завершилося закликами до штурму Капітолію.
А от авторитарним (чи навіть тоталітарним) правителям різного калібру Дональд Трамп завжди симпатизував. Згадайте хоча б його зустріч із представником єдиної сучасної династії, північнокорейських Кімів. Та й про Владіміра Путіна Трамп неодноразово говорив у позитивному тоні. Власне кажучи, діяльність американського президента на українському напрямку на початку другої каденції це підтверджувала більш ніж промовисто – а ті санкції, які були запроваджені проти системотворчих російських компаній, це не більше, ніж персональна образа на «друга Владіміра», якому «друг Дональд» запропонував більш ніж комфортні умови зупинки війни (фактично ті самі, які пропонуються і зараз – але економіка Росії в той момент мала шанс на виживання, а не на крах, що ми починаємо бачити у 2026-му), а той із незрозумілих для американського лідера причин взяв і відмовився.
Словом, хто ви, Дональд Трамп – демократичний політик чи автократ із жадобою влади? Це питання усі дванадцять місяців турбувало всю політично зацікавлену світову спільноту. (А в Україні – і не тільки, а просто всіх, хто хоче закінчення війни і повернення до миру, який, на жаль, залежить і від США теж.) Це питання, на яке з’являлися різні відповіді – і жодна з них не виглядала аж настільки переконливо, щоб відкинути інші.
Та ось з’явилася ідея «Ради миру». Організації, яка фактично має замінити собою Організацію Об’єднаних Націй. Організації, яку запропонував створити – і, звісна річ, планує очолити – саме Дональд Трамп. Звісно, пояснювалася необхідність цієї міждержавної структури винятково користю для світу. І це, між іншим, не унікальний хід з боку американських президентів.
Так, після Першої світової війни 28-й президент США Вудро Вільсон запропонував створити таку міжнародну організацію, яка сприяла б досягненню миру й безпеки на планеті – Лігу націй. Вільсон тоді, як і Трамп зараз, теж працював свій другий термін. Причому, на відміну від свого нинішнього наступника, був уже фактично «кульгавою качкою», тобто наближався до завершення каденції.
І при цьому генеральним секретарем Ліги націй став не ініціатор її створення. І навіть не американець, а британець, точніше, шотландець – сер Джеймс Ерік Драммонд. І очолював він Лігу націй до 1933 року. А Вудро Вільсон, здавши свій президентський пост Воррену Гардінгу (представнику протилежного політичного табору), відправився на заслужений відпочинок. І помер ще 1924 року.
Тобто Вільсону не була потрібна Ліга націй для якихось власних потреб, для задоволення своєї пихи чи жадоби до влади. А що ми бачимо у випадку Ради миру? Що Трамп, який очолить її, як ініціатор створення і президент найпотужнішої країни світу, може залишитися на чолі цієї структури після виборів-2026. Що це, як не бажання мати хоч якусь владу? Що це, як не «обнуління» на кшталт путінського, яке дозволило російському диктатору і надалі залишатися очільником Росії, чи «референдум» Лукашенка, метою якого було те саме в межах Білорусі?
От вам і відповідь на ключове запитання сьогодення: хто такий Дональд Трамп – поганенький, та все ж демократ, чи недодиктатор, якому просто не дають розвернутися американські порядки? Відповідь, яку можна більше не шукати. Трамп її сам представив у найкращому вигляді.
Залишається (на ці три роки, які відділяють США й увесь світ від інавгурації 48-го президента) сподіватися хіба що на те, що Дональд Трамп, як сказав про іншого диктатора інший американський президент, який, між іншим, теж вирішив, що двох президентських термінів йому замало, «хоч і сучий син, та все ж він наш сучий син». Тим часом, як Путін – і це видно уже всім навколо – перетворився на відвертого невдаху. А диктатори невдах не люблять та не підтримують. І те, як сама ж Росія «кинула» венесуельського президента Мадуро, – тому чудова ілюстрація…
Ми використовуємо