Віддушина Віталія Жежери

Прочитавши кілька захоплених відгуків на книжку Віталія Жежери «Господні комарики», вирішив і собі ознайомитися з цим виданням, якщо воно вже аж таке захопливе. Крім того, досить оригінальна назва – так могла би називатися а чи притча, а чи байка. Ба ні, це просто газетна колонка.

З таких текстів і складається книжка. Що тут скажеш? Ставлення може бути скептичним, принаймні таке в одного мого приятеля, який всіляко ганить подібне письменницьке заробітчанство. Проте я знаю принаймні два хороші приклади книжок, які всуціль виросли з газетних колонок. Це «FM “Галичина”» Тараса Прохаська і «Шлагбаум» Тетяни Єрушевич. Після «Господніх комариків» таких книжок у мене стало три.

Чим добрі тексти Жежери? Їх приємно читати через своєрідний шарм бувальця, який ще не втратив смаку до життя, а тому його колонки не є мемуарами. Більше того, враження, що він живе досить інтенсивно, і завдяки цьому з’являються щораз нові теми. Чим різняться тексти Жежери від типових письменницьких колонок? Тим, що вони є первинним продуктом, вершками.

Автори красного письменства замахуються на хрестоматії і змальовують широкі полотна, аби сповна відобразити наш час і власну філософію. Але й підзаробляти десь треба. Тому і пишуть лівою ногою колонки. Натомість Жежера знаходить у цьому письмі віддушину. Чомусь це слово навернулося першим. Але, як підкреслює сам Жежера: «Я ті слова не вибираю, вони самі приходять – ніби для того, щоб я захистив їх од когось». У колонках цей  автор нарешті може трохи відірватися од щоденної праці і стати, скажімо, поетом. Проекспериментуємо і запишімо кілька речень Жежериного тексту верлібром:

Це – собака,

якого за день переїхали тисячі машин,

тому він плоский, як газета.

 

То й справді стара газета,

яку кинув під ноги раптовий порив вітру.

Але чому я злякався ще тоді,

коли думав, що то собака?

Як на мене, цілком незлий вірш. І таких фрагментів дуже багато.

Нерідко впадає в око дуже трепетне, ще юнацьке (?), не звульгаризоване ставлення до дівчат: «Ось недавно пройшов дощ, якого всі ждали, а я його не відчув. Дивився зі свого сьомого поверху, як він робить бульбашки на калюжах, і не відчував того, що повинно відчуватися в такому випадку. Можливо, треба, щоб по калюжах пробігли дівчата, тримаючи босоніжки над головами. Але дівчат не з’явилось, бо не кожен дощ буває прикрашений ними». Гарно і часто Жежера згадує дівчат своєї юності, звідки вони постають втіленням чистоти і незайманості, тієї цнотливості, коли Єва ще не скуштувала яблука.

Поет і перекладач Андрій Бондар ставить оповідки Жежери в один ряд з фільмами Довженка, живописом Катерини Білокур, поезією Миколи Вінграновського і музикою Володимира Івасюка за «безпосередній вияв українського генія». І справді, з цим твердженням хочеться погодитися. Ці добрі, хороші історії звучать, ніби розмова – інколи з приятелем, інколи з дідусем, а інколи з самим собою. І не хочеться, щоб вона обривалася. Такий стан речей зумовлений інфантильністю, яка «настає в певному віці у певного типу людей, коли прожитий відтинок часу дав достатньо аргументів, аби зрозуміти відносність понять вік, досвід, мудрість» (М. Лаюк). У Жежери, виглядає, саме такий випадок.

Його історії можна поділити на три типи: спогади дитинства-юності, випадки з теперішнього життя, враження-спостереження емоційного характеру, у яких важливіший не сюжет, а розмірковування над ним. Загальний тон книжки – ностальгія за тим, чого нібито не повернути.

Перше – це хутір, звідки автор родом. Жежера називає його місцем, де хотів би жити, але не живе. Насправді ж це не конче так, бо таки чому б не вернутися йому на хутір? Звісно, можна, але не повертається, а пише про нього. Бо потрібен не реальний хутір, де він часом і нині гостює, а той, який всередині.

Попри загальний позитив, у «Господніх комариках» є певні недоліки, і вони такі ж, як у багатьох книжках колумністики. Нерідко повторюються персонажі, і вже не так цікаво, коли автор заново про них розповідає. Бо для газети кожна колонка – окремий твір з інтервалом, скажімо, у тиждень. А тут береш і читаєш колекцію історій за два-три дні, хоч як би хотілося розтягнути задоволення.

Колумністика Жежери – це нездійсненна мрія поезії села і молодості. Саме тому тексти вийшли добрими і теплими. З ними комфортно у зимовий вечір перед сном, але приємно і в маршрутці, бо розмір якраз дозволяє читати один за зупинку. А що комарики Господні, то вони не п’ють крові, а додають хорошого настрою. Потім тим настроєм можна заразити й інших, переповідаючи Жежерині історії.