Війна невидимому фронту

Дивна річ – українська політична реальність. Кілька років тому важко було спрогнозувати, що у 2011 році головне протистояння відбуватиметься по ідеологічній лінії, умовно кажучи, «постсовєтське – бандерівське», а будь-які інші дискурси – від правоконсервативного до ліворадикального (з усім набором ліберальних і соціал-демократичних концепцій включно) будуть просто виштовхнуті на марґінес. Разом, до речі, із соціальною силою, яка становила хребет нереалізованої Помаранчевої революцією – певним зародком середнього соціального стану, який, здається, чи не востаннє в цьому політичному сезоні проявив свій протестний потенціал так званим «другим Майданом» – підприємницьким.

Наявна політична технологія – цілком комфортна для влади, оскільки вбиває одразу кількох зайців.

По-перше, стан колишньої влади й реальної опозиції останнього року, персоніфікованої наразі арештованим Ю.Луценком і обвинуваченою Ю.Тимошенко, можна назвати системним паралічем. Вони не просто неспроможні об’єднатись, а приречені грати незавидну роль «на бек-вокалі в Тягнибока», який для певної частини по-реваншистському налаштованих виборців став утіленням «нового Бандери». І саме цьому новому «пасіонарію», згідно з технологіями влади, перепрошую за змішання сюжетів, доведеться водити українське незадоволення наступні щонайменше чотири роки єгипетської пустелі – з обов’язковим виходом якщо не у другий тур, то на друге місце туру першого наступних президентських виборів.

По-друге, також вельми зручно остаточно локалізувати «український проект» до трьох галицьких областей, таким чином показавши його непопулярним, яловим і таким, що вкладається в добре перевірені стереотипні схеми. Українське відтепер стійко асоціюватиметься з антиліберальним, антиєвропейським, антинатовським та ізоляціоністським. Сьогоднішній «Бандера» вустами своїх спікерів оголошує найшкідливішою ідеологією лібералізм. Тепер, приміром, для Європи легітимна альтернатива Януковичу та компанії буде жупелом не меншим, ніж схильна до авторитарних методів проросійська влада. «Нехай уже краще український Лукашенко, ніж український Ле Пен», – подумає ліберально-демократична Європа і матиме свою прагматичну рацію. Українська альтернатива «бандеро-вітренківщині» могла б визріти якраз у деморалізованому й дезорієнтованому постмайданному середовищі, для власного виживання просто приреченого на переформатування.

По-третє, протягом останнього місяця формується також комфортна для певних речей атмосфера, яку можна назвати «психологічною війною». Насправді це – спеціальна війна, в якій позбавляються зайвих. Тепер Україна приречена вибирати між владними «начебто прагматиками» і націоналістичними «начебто романтиками». Тримаючи в підвішеному стані опозицію, після відомих «терактів» влада в особі своїх силових структур оголосила війну «невидимому фронту». І коли Юлія Тимошенко каже про те, що таким чином влада намагається «відвернути увагу» людей від проблем в Україні, вона принципово помиляється. Влада щосили намагається «привернути увагу»: насамперед наелектризувати радикально налаштованих українського правого спектру, актуалізувати старі фобії власного електорату і нейтралізувати всіх інших.

У політичну реальність насправді включені лише ті, кого туди дозволяють включити. Ненаціоналістична Україна не творить на сьогоднішній день серйозної сили. Тому наші ліберальні страхи перед силовою машиною – це насамперед страх перед повною втратою впливу на процеси в цій країні. Майдан був образом народного незадоволення, але, водночас, певним механізмом творення компромісу шляхом ненасильницького спротиву діям влади. Коли з політичного дискурсу геть виключені будь-які натяки на діалог і компроміс, розігрується іграшкова «війна пасіонаріїв», ідеологічного звернених до минулого. З одного боку, совєтського, з другого – бандерівського. Нещодавно хтось влучно сказав, що «схрон – це терикон навиворіт». Тому поки вони воюватимуть між собою, обом буде комфортно. Перший набуватиме щоразу більшої популярності. Другому ця популярність аж ніяк не зашкодить у глобальному вимірі.

Тому перший рік нової влади якраз і позначається розпорошенням останніх залишків демократичного протесту й переходу в технологічний режим. У ньому формуватиметься образ начебто прагматичної влади, чий прагматизм, як і в совєтських попередників, буде закінчуватись на «бандерівському питанні». У ньому націоналістична опозиція буде начебто протистояти владі, але по-справжньому боротиметься з «неправильними» – різноманітними «ліберастами» і «збоченцями».

А тим часом українськими трубами тектиме російсько-туркменський газ. І поки він тече, все буде саме так, як хоче той, хто його цими трубами пускає. І, боюся, альтернативу цьому може придумати в цій країні лише той, у кого в певний момент виявиться більше коштів, ніж у газового лобі. Це якщо висловлюватись дуже цинічно. Однак, таких людей на українському небосхилі поки що немає.