«Війна сил Бога з силами Сатани»

Ворожість протистояння України і Росії – одна з найзашкальніших у світовій історії – має доволі багато граней, зрізів, площин, аспектів, але якщо б ми хотіли визначити якусь квінтесенцію цього протистояння, то кращого варіанту, аніж запропонованого видатним українським істориком Павлом Штепою у його знаменитій праці «Московство» годі й відшукати: «Від першого дня заснування Москви і до сьогодні (книга вийшла 1968 року) точиться в різних формах невпинна, вперта, запекла війна між Києвом і Москвою. І ніщо, ніяка сила не може цієї війни зупинити, хоч би того й хотіли обидва вороги. Не може, бо ця війна не є звичайною війною, суперечкою двох сусідів. Це щось значно більше. Це війна двох протилежних світів, світів, що взаємно заперечують засади самих основ, на яких ті світи стоять. Це війна ідей. Ідей і законів Сотворителя Всесвіту з ідеями і законами Руїнника Всесвіту. Війна сил світла з силами темряви. Війна правди з брехнею. Війна сил Бога з силами Сатани. Війна непримиренна, що її знали наші прадіди великі, а забули правнуки. Дві стіни зударяться. Одна впаде, друга зостанеться…»

Це було написано 1968 року, і, здавалося б, що це він таке раптом вигадує, про яку війну тут ідеться? А йшлося власне про війну 2022 року, і навряд чи є щось більш точне й змістовне, що могло б окреслити цю війну, аніж піввікової давності пророцтво Павла Штепи. Ця війна була неминуча, і її явна загроза виявилася після «08 08 08», тобто нападу Росії на Грузію 2008 року. Автор цього тексту 30 квітня 2009 року передбачив і обґрунтував неминучість великої війни Росії з Україною. Не претендую на якесь особливе пророцтво, хоча можете подивитися той текст – в мене там є і рік початку війни – 2014, але мені тоді багато хто казав: «Ти що, звар’ював?»

Чому ж більшість із нас жодним чином не могла собі уявити те, що станеться 2014 і 2022 року? Бо більшість людей воліє жити в якомусь комфортному уявному і удаваному «сучасному», де на «минуле» ми не зважаємо, і це змушує нас політичні події розглядати в розірваному історичному контексті. Тяглість історії зазвичай нами ігнорується, а історичні паралелі вважаються такими, що притягнуті за вуха. Суцільний історичний контекст проголошується хибним і недоречним. Ми, наче той страус, жодним чином не бажаючи виходити із зони комфорту, занурюємо голову в пісок і прагнемо заглушити голос нашого філогенетичного архетипу, який волає про нашу спільність з минулими історичними подіями, які для України майже завжди були геть не радісними, часто принизливими, але які невидимою ниткою пов’язують нас із нашою минувшиною.

Ну яка війна, коли вже всі війни закінчено з новітнім здобуттям Україною Незалежності, а ми такі класні, молоді, просунуті, європейські хочемо злетіти до небес і підняти разом зі собою всю Україну. Утім невсипущий мрець нашого темного минулого, втілившись у сучасного російського орка, з могили хапає нас за ноги й не дає не те що злетіти, а й просто рухатися кудись геть від цієї могили. І доки ми впродовж останніх тридцяти років годували себе ілюзіями, що це нічого, це дрібничка, ще трохи – і все буде гаразд, усе лихе мине, все піде на лад, станеться диво, здійсниться наша віковічна мрія, доки ми нехтували кармою історичної тяглості, доти залишалися на краю цієї могили в ліпшому випадку, а, не приведи Господь, була реальна загроза ще й до цієї могили впасти.

Не вміли ми й реально оцінити дар тої Незалежності, яка, наче та манна небесна, звалилася нам на голову 1991 року начебто через падіння світових цін на нафту і примхи якогось там Горбачова. Насправді ж новітнє здобуття Україною Незалежності було лише якісним наслідком закладених століттями подвижницьких героїчних напрацювань, починаючи від Семена Палія й Максима Залізняка, аж до генерала Чупринки, Олекси Гасина, Петра Григоренка і Левка Лук’яненка. Так деколи онуки користуються плодами чудового старого дерева, посадженого дідами і виплеканого батьками. І ми наївно думали, що основну історичну роботу вже зробили за нас наші героїчні предки, а ми лишень щасливо приречені пожинати плоди цієї роботи.

Якось несподівано від цього почуття нас витверезив 2014 рік. Здається, найбільшою дурістю в березні 2014-го було заламувати білі рученьки й волати: «Ой, лишенько, що ж таке коїться! Хто б міг подумати, що Росія нападе, забере, ну все можна було передбачити, окрім цього!» Було таке враження, що ми ніби звалилися з Марса і оговтатись від цього нового почуття було надзвичайно важко. Але якщо б ми не годували себе ілюзорним баченням світу, то нам логічніше було б щороку, щомісяця і щодня, починаючи з 1991-го року, волати: «Ой, лишенько, що ж таке коїться! Чому Росія на нас не нападає, ну все можна було передбачити, окрім цього! Коли ж уже нарешті нападе?!» Або кажучи словами Шевченка: «Де ж теє лихо, де ж тії вороги?!»

А коїлося щось насправді абсолютно неприродне й нелогічне: без жодної краплі крові, без жодного насильства кровожерлива Росія відпустила Україну зі своєї тюрми народів. І після цього пройшли мирні аж двадцять три роки. Це вже геть у жодні ворота не лізе. Хіба ж таке диво буває на світі?! Та згодом усе повернулося на свої місця, природність і логіка історичного процесу відновилася 2014 і набрала шаленої швидкості 2022 року.

Людині завше притаманно заколисуватися ідеалістичною мирною паузою у цьому світі майже суцільних лихоліть і катаклізмів та й думати, що все лихе нарешті минуло і ніколи вже не повернеться. Так само мешканці Яви, Суматри чи Сулавесі, поховавши тисячі загиблих і відбудувавшись після чергового цунамі, плекають надію на те, що це жахіття було востаннє. А щодо війни й миру, то в історії людства на тринадцять років війни припадає лише один рік миру.

І ось Україна на початку XXI-го століття заколисалася собі у думці, що ми вже в останню війну, тобто Другу світову, відстрілялися на віки, загинуло ж десять мільйонів, тобто маємо гарантований мир на багато століть наперед, або й назавжди. Аякже, розмріялися! Наставляй кишеню ширше! Маючи такого сусіда. Вони віками знищували мільйони українців, а тут – на, маєш – з якогось дива раптом облишили цю справу, раптом вовк став веганом і занадився ходити до вегетаріанського кафе. Люди вигадали чудове гасло: «Ніколи знову!», коли йдеться про жахливі речі – голодомори, концтабори, війни. Через рожеві окуляри здається й хочеться, аби ці жахіття були востаннє, та так, на жаль, не буває, бо під боком у нашої держави нуртують сили Сатани.

Справді, остання у попа жінка, каже народна мудрість, а пояснити, те, що почалося 2014-го і набрало шалених обертів 2022-го, тобто новітню російсько-українську війну, найлогічніше теорією інерції. Просто інерція розпаду СРСР для України спрацювала не одразу, не в перші дні, місяці й роки після розвалу імперії, а через двадцять три роки. Що таке двадцять три роки в суцільному історичному контексті? Малесенька мить. А ми й не тямили, що ж за біда така несподівано на нас звалилася. А звалилася дуже ясна, зрозуміла, логічна, жодним чином неминуча історична подія.

Чому не було у нас крові в 1991-му? Теж цілковито зрозуміло. Коли від імперського тіла Росії відтинали його члени, діяла потужна анестезія, а головним анестезіологом виступала керівна і спрямовуюча сила суспільства – КПРС з генсеком-царем на чолі. Як можна піти проти партії? Сказала розвалити «найпотужнішу і найсправедливішу державу у світі» – значить так і треба. Цар із боярами так наказав – нема проблем – розвалюйте усе на світі.

А коли минув шок, пройшла анестезія, заболіло відрізане, отоді закортіло це відрізане пришити назад. Кажуть, відрізана скиба не пристає до хліба, але це нічого, може якось і пристане. Сьогодні минули часи, коли п’яна Росія танцювала гола на столі, зі всіма цілувалася й роздавала направо й наліво все «собирательное» за багато віків. Забуханий алкаш завше ж добренький, все роздає, а коли вранці прокидається, тверезіє, чеше собі потилицю – що ж це я таке вчора навикомарював – і хоче все повернути собі назад. Каже, те, що я вам бухий в доску понароздавав – це все не штитається – віддавайте взад «падарки ат рускава народа». Кажете, міжнародне право, договори, угоди, меморандуми? Все до сраки. Це моє, як дав, так і заберу, імперія відроджується. Будуть тисячі вбитих, може мільйони? Фігня.

Росія в цьому плані справді унікальна. Реінкарнація імперії – такого у світовій історії, здається, не було ніколи, реінкарнації територіальної – так це стовідсотково. Якщо вже імперії розпадалися, то заднього ходу не було. Падіння наскрізь прогнилого надпиляного дерева можна лише ненадовго призупинити, але врятувати це безнадійне дерево зовсім неможливо.

Кардинально повернути історію назад ще нікому не вдавалося, але на декілька років чи десятиліть – так. Росія ж повернула собі у 1940 році усю Балтію, яка після Жовтневого перевороту втекла від неї до Європи. Повернула на пів століття, ну й що? Врешті довелося віддавати. Так стовідсотково буде й з Кримом, з Донбасом і з іншими територіями, які Росія теоретично може ще захопити.

Це може виглядати, як гротескний сарказм, але, вочевидь, Росія мала цілковиту рацію, коли від 2014 року говорила, що на Донбасі не є «стороною конфлікту». Офіційно чотирнадцять тисяч убитих за вісім років – це що, почерк Росії? Тут Росією навіть і близько не пахло. Сто двадцять тисяч убитих з мільйона двохсот тисяч усього населення Ічкерії у двох Чеченських війнах – це вже справжні російські масштаби. Коли в Україні кацапи, не дай Боже, так само вб’ють чотири мільйони з сорока, ось тоді Росію можна визнавати «стороною конфлікту».

Без сумніву і ця новітня російсько-українська війна колись закінчиться, як закінчуються усі війни, і тоді знову, як завжди в історії, захочеться урочисто проголосити ідеалістичне: «Ніколи знову!» Та чи здійсняться ці надії? Вочевидь, що ні. Адже від захоплення Києва Андрієм Боголюбським 1169 року і до російської більшовицької навали 1918-1920 років були десятки війн і військових конфліктів між Україною і Росією. А чого варта війна, тепер можемо сказати - справжня гібридна війна, звана Голодомором, з мільйонами загиблих?

Тисячолітня історія співіснування з таким сусідом не дає шансів на очікування якогось «Вічного миру». Хоча… Кажуть, нації, як і люди, дорослішають, набираються розуму, адже зараз важко собі уявити, наприклад, війну між Німеччиною і Францією, але ж багато століть вони між собою воювали, і в цих війнах гинули мільйони з обох сторін, та й евентуальна війна Німеччини з Польщею теж якось ввижається цілковитим божевіллям.

Але це не про сучасну, та й не про минулу, і не про майбутню Росію. Природжений алкаш і дегенерат ніколи не помудрішає. Поки Росія існуватиме в будь-якій іпостасі, навіть у зменшеному вигляді від Білого до Каспійського моря і від Балтійського моря до Волги, святого спокою Україні не дасть ніколи. Може це доволі сумно, а може й не дуже. Такий стимул небезпеки під боком дуже мобілізує стати потужною модерною демократичною заможною державою, як, наприклад, Ізраїль. А то ми за тридцять років розслабилися на постімперських харчах, як писав Тарас Шевченко про Україну: «А то проспить собі небога до Суду Божого страшного». З цього сну нас вивела Росія, штиркнувши багнетом під ребра, витверезила, консолідувала, згуртувала, об’єднала, потужно надихнула на продовження цієї одвічної священної боротьби сил Бога з силами Сатани, яка ніколи не припиниться, доки існуватиме цей світ і ми у ньому. Але Україна у цій боротьбі має незаперечну стовідсоткову перевагу – вона на боці сил Бога, тому неодмінно переможе.