Війна змінює українських героїв

Я знову вирушаю на схід України потягом. Двадцятигодинний маршрут Перемишль–Запоріжжя. Спека, а за вікнами – розігріта сонцем літня Україна. Краєвид нагадує яскраві, трохи переекспоновані фотографії.

Подорож минає спокійно, аж за Дніпром, за півтори години від Запоріжжя, ситуація змінюється. Поїзд раптово зупиняється, кондукторка наказує всім вийти – це стандартна процедура евакуації на українській залізниці, коли виникає ризик обстрілу. Останнім часом росіяни дедалі частіше атакують залізничну інфраструктуру, зокрема й потяги.

Ми зупиняємося не посеред поля, а біля бетонної платформи, яка колись, мабуть, була частиною вокзалу. З дірок у бетоні пробиваються трава і квіти, люди виходять назовні. Стоїть спека, жінка середнього віку обмахує газетою свою кількарічну доньку. Чоловік поруч має вентилятор на батарейках, який притуляє майже до носа. Підлітка переглядає TikTok і повторює танець, який там побачила, стрибаючи по самому краю перону. Деякі пасажири протирають очі й позіхають після перерваної післяобідньої дрімоти.

За мить розгубленість минає, і люди починають прислухатися. Натовпом прокочується шепіт, що це «Шахед». Дійсно, чути гудіння, яке за мить стихає. Усі зосереджені, тепер кожен звук сприйматиметься з увагою і тривогою. По лісовій дорозі неподалік промчить автомобіль, кілька людей здригаються. У лісі поруч голосно щебече птах. Чоловік з віялом починає лякати жінок, що це новий вид дрона. Вони не ведуться на це і вибухають нервовим сміхом. Через 15 хвилин провідниця дає команду повертатися до вагонів. Усе безпечно. Потяг рушає з металевим зітханням полегшення.

Місто під обстрілом

Моя база в Запоріжжі – одна з багатьох квартир, покинутих на початку війни. Одинадцятий поверх, панорамний вид на Дніпро та піщаний пляж. Звідси видно Хортицю, козацький острів. Я обережно ходжу по квартирі, бо виглядає так, ніби її господарі буквально хвилину тому вийшли й ось-ось мають повернутися (насправді ж на початку війни вони виїхали до Франції). У ванній – дві зубні щітки, наполовину порожня пляшка жіночих парфумів без кришки. На стінах – сімейні фотографії. Бракує лише недопалків, що тліють у попільничці.

Вранці з балкона видно наслідки нічних обстрілів. Стовпи диму піднімаються в різних куточках міста. Ми похмуро спостерігаємо за ними разом з Олександром, моїм гідом і водієм, за сніданком зі соковитих південноукраїнських помідорів та яєць. Це шістдесятирічний ветеран місцевої журналістики та фіксер, який, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, досі возить журналістів на фронт. Ми розмовляємо про напружені польсько-українські відносини. Саша явно обурений і здивований останніми рішеннями польських союзників. У постійно обстрілюваному Запоріжжі вони здаються йому ударом у спину.

– Уся ця політика – це х***, і нічого більше. Я не вірю, що Польща може обернутися проти України. І навпаки. Не вірю. – Він намагається заспокоїтися. Однак у його голосі чути занепокоєння й гіркоту.

Ми їдемо ранковим Запоріжжям до місця, яке нещодавно зазнало обстрілу. Нас уже чекають. Двоє підлітків: Ростислав, 14 років, та Олександр, 17 років – друзі з мікрорайону. Вони не виглядають напруженими – це не перше інтерв’ю, у якому вони беруть участь. Обидва були у своїх квартирах, коли почули вибух. Це могло бути лише одне. Так звучить КАБ [керована авіабомба]. Вони одразу вибігли на вулицю.

Станція технічного огляду горіла, чулися крики поранених і благання про допомогу. Здебільшого це були працівники станції та пасажири. Разом з кількома перехожими вони почали витягувати поранених з-під уламків і переносити їх на віддалений газон, на випадок повторного обстрілу.

Жертви сучасної війни

Олександр, немов у трансі, укладав поранених у правильне положення, накладав джгути й пов’язки. Він давав вказівки молодшому Ростиславу. Побачивши чоловіка з пневмотораксом, він усвідомив усю тяжкість відповідальності. Я запитую, де він навчився надавати першу допомогу. З гордістю та дещо викликом у голосі він відповідає, що в певній «націоналістичній організації».

– А повторні обстріли? Адже ризик, що росіяни ще раз вдарять по тому самому місцю, є величезним, – допитуюся я.

– Ми боялися, звісно, але що поробиш. Треба було прибігти, бо інакше…

У повітрі лунає гудіння. «Шахед». Хлопці показують мені на нього пальцями – маленька крапка пролітає над багатоповерхівками. Я не можу оцінити, як далеко він від нас. Усі чекаємо на вибух з того боку, а тим часом він лунає десь позаду нас. Він такий сильний, що повітрям проходить чітка вібрація, відчутна в тілі. Це ракета, можливо КАБ, десь за одну вулицю від нас.

– Ходімо, тут є одне місце, де можна сховатися, – каже Олександр.

Ми присідаємо на сходах, що ведуть до підвалу, під тонким бляшаним навісом. Це краще, ніж нічого.

Я запитую Олександра, що він думає про спадщину УПА. Чи є Бандера для нього важливим символом?

– Бандера? Не дуже.

– А хто ж тоді для тебе є таким символом? Хто тебе надихає?

Олександр замислюється. В околицях ще чути кілька вибухів. Нарешті він рішуче каже:

– Солдати полку «Азов», та й взагалі сучасні солдати.

За мить вибухи віддаляються, і ми виходимо. Прощаємося. Олександр і далі дивиться на мене трохи виклично, так само, як тоді, коли дізнався, що я поляк. Уже в машині я усвідомлюю, що не поставив йому найголовнішого запитання. Чи має він намір через рік, коли вже зможе це зробити легально, вступити до армії?

Замість цього я запитав, що він думає про свою молодість у часи війни.

– Усе поховано. Друзі виїхали. Яка молодість? Усе скінчилося, – відповідає він.

Шлях «Ірландця»

Спокійний, пильний погляд темних очей; довга руда борода, від якої й походить його військовий псевдонім – «Ірландець». Йому 30 років, тож ми майже однолітки. Ми швидко знаходимо спільну мову. Сидимо на кухні в тимчасовій квартирі хлопців з його підрозділу і п’ємо чай. Він родом з Херсона, пережив там окупацію.

– Найбільше мене пригнічували плакати. Виходжу вранці до магазину – і всюди їх бачу. Вечорами йдемо з дружиною до знайомих – те саме. Ніби відвертаєш погляд, але все одно бачиш їх краєм ока. І знаєш, що там написано? – розповідає він.

Він має на увазі розвішані росіянами по всьому місту плакати з написом «Росія тут назавжди».

– Весь час ми вірили, що українська армія нас визволить, але інколи я ламався. Я почав замислюватися: а чи справді? Може, Росія тут дійсно назавжди?

Усвідомлення ірландцем того, на що здатна Росія, почалося ще в рідному домі. Після Другої світової війни його сім’я зазнавала переслідувань з боку радянської влади за сповідування протестантизму. Після здобуття Україною незалежності протестантизм відродився з великою силою, особливо на півдні країни. Про ці території навіть говорять як про східноєвропейський «біблійний пояс» за зразком американського. Після початку війни вони разом вирішили перейти з російської мови на українську.

Коли «назавжди» з Росією скінчилося, вони з дружиною виїхали до Одеси, де він працював шеф-кухарем. Однак незабаром він дозрів до реалізації плану, який зародився в ньому кілька місяців тому. У нього ще були деякі сумніви, але одного сонячного одеського ранку, йдучи до ресторану, він просто звернув до найближчого військкомату. Коли він повернувся додому, нічого не сказав дружині, але вона й так все зрозуміла. У ньому відбулася якась зміна – у всій його поставі, погляді, рухах.

Ще в Херсоні він вирішив, що стане сапером.

– Я вирішив, що хочу розміновувати, щоб нашим хлопцям було безпечніше, – каже він.

Призов

Ірландець починав у Чернігівській області, на, здавалося б, «холодній» ділянці фронту, де переважно мінують територію й охороняють кордон. Однак російські диверсанти вміли перетинати кордон, вбивати недосвідчених солдатів, а їхні тіла перетягувати на російську сторону, щоб згодом вимагати викуп від родин. Кілька місяців він служив у прес-службі одного з підрозділів, у тилу, проте домігся в керівництва дозволу повернутися на лінію фронту. Цього разу – як оператор дрона.

Пізніше був Курський фронт, де під час відступу Збройних Сил України йому довелося взяти на себе командування підрозділом.

– Нас розстрілювали з дронів, усі командири загинули. Нас залишилася жменька, і хтось мав вирішити, як ми будемо далі евакуюватися. Я зрозумів, що це маю бути я, – розповідає він.

Я запитую ірландця про УПА. Ким для нього є Бандера? Чи має він якесь значення для солдатів, з якими він служив у різних підрозділах?

– Він є певним символом, але чи особливо важливим? Я б так не сказав. Я не зустрічав солдатів, які б ним хизувалися. В армії дуже різні люди. У кожного свої мотивації та переконання, але в цих умовах немає можливості приділяти їм багато уваги.

Інакше виглядає ситуація на рівні історичної політики. Мій співрозмовник пояснює, що ключовим є розуміння того, що УПА символізує для сучасних українців.

– Перш за все, опір росіянам. Мало хто замислюється, а то й знає про їхні антипольські дії. Я, наприклад, дуже довго про це не знав, – пояснює він.

Я не можу не запитати його про міфічних польських найманців у Курській області, які – згідно з російською пропагандою – нібито вбивали там російських цивільних.

Він сміється, що, на жаль, не зустрів їх, але дуже хотів би. Колись він працював у Польщі й охоче б пригадав собі мову. Зате він воював проти солдатів з Північної Кореї і мусить віддати їм належне.

– Там, де росіяни під нашим тиском відступали або тікали, корейці йшли вперед, немов фанатики, і гинули один за одним.

Він сподівається, що відносини між Польщею та Україною покращаться.

– У нашому геополітичному становищі у нас немає виходу. Ми приречені покладатися один на одного. На добре й на погане, – зазначає він.

Зараз ірландець воює на Запорізькому напрямку. Тут багато чого відбувається. Кажуть, що саме тут найбільші шанси на успішну контрнаступальну операцію та прорив.

Пам’ять про минуле

– Адже це радянці. Це була їхня провокація. Про це всі знають. Вони переодягалися то в польських, то в українських партизанів. Нацькували нас один на одного. І продовжують це робити, – переконує Пилип, письменник із Запоріжжя.

У місцевому театрі відбувається зустріч діячів культури з окупованих територій Запорізької області. Тут присутні письменники, дослідники місцевого фольклору, редактори і міських, і сільських газет. Мелітополь, Бердянськ, Пологи, Гуляйполе. Протягом перших місяців війни їм вдалося виїхати до Запоріжжя. Як творці української культури, вони були особливо вразливі до репресій.

Запоріжжя – на відміну від інших обласних центрів – практично ні на мить не спорожніло. Тих, хто виїхав з міста на початку війни, швидко «замінили» люди, які втікали з окупованих територій. До Запоріжжя втекло також багато біженців з Маріуполя та інших частин Донбасу. Більшість з них – люди похилого віку, а то й у глибокій старості. Усе життя вони провели у своїх рідних місцях. Писали про них і намагалися організовувати культурне життя. Тепер вони в Запоріжжі.

– Після виїзду я пережила кризу. Я не могла нічого писати, бо постійно думала про дім. А це викликало в мені лише почуття безсилля, – зізнається Наталія, поетеса з Пологів.

Тема історичних суперечок між Польщею та Україною викликає в них чималі емоції. Іван, історик з Гуляйполя, обурюється:

– Жодна країна не повинна диктувати нам, яких героїв ми маємо вшановувати. Ми не втручаємося в пантеони інших народів. Це не лежить в українській природі.

Вони орієнтуються в польській політиці, знають окремі партії та політиків.

– Згадувати ці події зараз, під час війни, – це саботаж. Спробуйте відповісти собі на запитання, на кого працюють ці сили, – підсумовує Пилип.

Після зустрічі відбувається театральна вистава з нагоди Дня Конституції України. Значна її частина присвячена пам’яті загиблих військовиків із Запорізької області. Актори з патріотичним пафосом декламують вірші. На тлі, за їхніми спинами, на великому екрані демонструється створена штучним інтелектом анімація, сповнена української національної символіки, місцями аж гротескна у своїй штучності. На обличчях присутніх видно сильне зворушення.

Міф, що досі живе

Хортиця – це «місце сили». Так про неї кажуть місцеві мешканці. Коли вони втомлюються від безперервних обстрілів, вони приїжджають сюди, щоб «зарядитися».

Це найбільший з островів на Дніпрі, колишня резиденція запорізьких козаків. Одне з ключових місць для української ідентичності, як каже Сергій, місцевий гід. Тут відтворено козацьке поселення. Дерев’яні хати, резиденція козацької старійшини, посередині висока церква – зразковий етнографічний заповідник.

Чи є козацький міф актуальним і досі? Безумовно, стверджує Сергій. Можливо, він не такий яскравий, як інші, але й досі пронизує українське уявлення про власну ідентичність. Його суттю має бути ідея свободи й демократії, така чужа для північно-східного сусіда. Всі інші міфи мають брати свій початок саме з нього.

Зовні стоїть крамничка з козацькими сувенірами. Деякі з них «оновили», щоб вони нагадували про війну. Краєвид тут незвичайний, адже одразу за дерев’яною огорожею відкривається вид на Дніпро й величезну Запорізьку гідроелектростанцію, бомбардовану Росією у 2024 році.

На думку Сергія, портрет козаків у фільмі «Вогнем і мечем», що, втім, не позбавлений історичних неточностей, залишається одним із найкращих зображень козаків у кіно. Українська кінематографія досі чекає на свою велику кінострічку, присвячену цій спільноті.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Wojna zmienia ukraińskich bohaterów