Книга, ножиці, вогонь…

Мій знайомий поет розповідав, як на початку 1970-х за виступ 22 травня біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Каневі весь наклад його першої книжки, яка вже готова була вирушити до книгарень, порізали в буквальному розумінні цього слова. Добре, що самого поета не посадили.

А на зорі Незалежності, на початку 1990-х, книгарні почали стрімко порожніти. Бізнесмени скуповували за безцінь книжки українських авторів, здавали їх на макулатуру, щоб згодом заволодіти приміщеннями книгарень. Папір пускали на видання жовтої преси, здебільшого російською мовою. Українці нарешті могли дізнатися, як тлумачити сни, ворожити на картах, складати гороскопи тощо. Українських книжок майже не видавали, а нові видавництва очолили колишні комуністи й комсомольці, яких витурили з райкомів і ЦК. Гроші в них були, і видавали вони, як правило, колишніх агентів КДБ, тобто своїх. Утім, колишніх агентів КДБ не існує. Це наче шлюб на все життя. Немає нічого шкідливішого, ніж колоніальна і постколоніальна інтелігенція, що впала морально.

З перших днів існування незалежної держави закипіла робота з відновлення СРСР. Десь через кілька років почали з’являтися круті книгарні типу «Букви», вщерть напхані книжками, виданими на Росії. Справжній клондайк для російського книжкового бізнесу. Хто пам’ятає, українські полиці були в кутку тих супермаркетів, найтемнішому. Мої товариші по перу, але не по духу, читали виданого на газетному папері Булгакова, обговорювали «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, мліли від Валентина Распутіна і Йосифа Бродського, носилися як з писаною торбою з Татьяной Толстой, а самі наслідували російську чорнуху і вважали актом свободи й прогресу російські матюки у своїх книжках. Вони досі живі, навіть не дуже старі, підтримувані так званою молодшою українською діаспорою, яка після падіння залізної завіси поповнилась не-колишніми агентами КДБ й інформаторами.

Гроші КПРС почали працювати на ліквідацію української культури. Тарас Шевченко став «міфотворцем», Франко – «графоманом», а шістдесятники з понівеченим життям і здоров’ям – зайвими на цьому шабаші україноненависників і посередностей, які служили кожному президенту й Мамоні, але не своєму народові. Ну, а українська література мусила ставати «конкурентоспроможною», тобто протистояти монгольській навалі книжок із Росії та дубляжеві книг українських авторів російською мовою. Спеціально для населення Сходу і Півдня. Аж до 2022 року. На Львівському форумі видавців почесними гостями були і Алєксандра Марініна, і Людміла Уліцкая – та хто завгодно, аби не українці. Наприклад, Пауло Коельо.

У комерційних видавництвах – не в усіх, але майже в кожному – долю рукописів українських авторів вирішують не головні редактори, навіть не директор, а комерційні відділи, де сидять узькощелепні мажори й мажорки, що не мають ні найменшого уявлення про український літературний процес. Чи неперебірливі бук-рідери, чиєю роботою є читати чужі рукописи. Тільки не професійні літератори. Час від часу в мережу потрапляють вкиди, що українська література нижче плінтуса і не повинна нікуди пхатися за світовим визнанням.

Держава «забула», що книга – це стратегічний продукт і що убоге «мило» і «чорнуха», на яке в неї знаходяться сякі-такі гроші, потрапляє до бібліотек. Як і всіляка низькопробна зарубіжна попса, що зараз переповнює книгарні й бібліотеки. Будь-який протест негайно оголошується «совком» і «заздрістю». Хоча саме совок схиляється перед усім імпортним, вважаючи його кращим за національне, своє. І що саме заздрість умовного Сальєрі вбила Моцарта. Про те, скільки талановитих українських митців згасли від безвиході й депресії, бо їх витіснили в темний куток кон’юнктурники, воліють не згадувати.

Я часто буваю на виступах у наших бібліотеках і прошу показати фонди. Я б точно не стала оформлювати там читацький квиток, бо звідусіль лізуть Гаррі Поттер, рожеві поні, переклади третьосортних зарубіжних авторів, що їх видають за бестселери, чи пишно видані книжки ні про що, де більше картинок, ніж тексту. Бібліотекарі кажуть, що вони цього не замовляли, їм просто нав’язують. І що вони не можуть задовольнити попит читачів на серйозну літературу.

А ще книги добре горять. Ними можна врятуватися, коли замерзаєш від холоду в крижаній пустелі. Життя – дорожче.

Книги можна палити з ненависті. Як палили інквізитори заборонені книги, як палили гітлерівці книги євреїв, а енкаведисти – українські старовинні рукописи аж до 60-х років минулого століття разом з картинами українських авангардистів. І як це роблять зараз на окупованих територіях України, а на неокупованих б’ють ракетами. Тому сьогорічний Форум видавців у Львові виглядав убого. Згоріли мільйони українських книг і можуть згоріти ще. Страшні збитки для українського книговидання, яке завдяки повномасштабному вторгненню нарешті скинуло московські пута й почало приносити прибутки.

Якогось ажіотажу не було, але якби кожен львів’янин придбав хоч одну книгу постраждалих видавництв, це підтримало б принаймні морально дрібних видавців, які не сидять роками на голці державної підтримки, бо ж не можуть платити відкатів. Пішов би після Служби Божої в неділю і купив би. Не хоче читати – хай подарує бібліотеці, вчителю своєї дитини. Проте видавці залишаються на самоті зі своїм болем. Автори, чиї перші книги згоріли, не потрапивши в теплі руки свого читача. Читачі, які з нетерпінням чекали виходу омріяної книги. Усі, чия праця перетворилася на попіл. Хоча міська влада могла б звернутися із закликом це зробити, розвісивши банери по всьому місту.

Люди перестають думати, коли перестають читати. Це – не мої слова, але вони дуже добре передають ментальність сучасних львів’ян, що бачать життя з терас кафе й екранів дорогих смартфонів.

Більше, ніж ножиці, більше, ніж вогонь, книгу вбиває байдужість. Це її найперший ворог. Можна видресирувати дитину для ЗНО/НМТ, хоч вона не прочитала жодної книги і читає у 15 років по складах. Можна їй купити диплом. Але в постапокаліптичному світі людина без мізків та елементарних навичок просто не виживе. Хоча в голлівудських фільмах усе навпаки. Там світом правлять зомбі й вурдалаки, від яких не сховаєшся. Вони не з’явилися нізвідки – вони вже існують, тільки ще не вбилися, як-то кажуть, у пір’я. І чекають свого часу.

Але українські видавці й письменники, що звикли до байдужості суспільства і влади, усміхаються і кажуть: «Нам своє робить».