Влада як спектакль

Ніхто й припустити не наважувався, що нинішня українська влада буде більш популістською, ніж попередня. Навпаки, її «реальність» і «конкретність», возведена до масштабів міфу, здається, й допомогла на останніх президентських виборах якнайбільше. Відтак люди, стомлені помаранчевою анархією, проголосували не так за конкретного Віктора Федоровича, як за його образ, склеєний з кількох елементів, де не останнє місце відводиться «брєжнєвізму» з його потягом до стабільності як альтернативі руйнівної перестройки.

Однак, схоже, що рівень міфологічності позиції Януковича, Азарова та їхньої команди чи не вища, ніж у того-таки Ющенка з його самовбивчою «слабкістю». І коли права рука Януковича Анна Герман порівнює свого начальника з Обамою, заперечуючи його подібність до Путіна, то лише множить і без того мозаїчний образ ґаранта.

Амбіція будь-якої влади, яка намагається правити авторитарно, – захопити і привласнити якомога більше образів і вартостей. За їхньою допомогою якраз і забезпечується ситуація, коли ти завжди можеш собі дозволити на хід або маневр більше, ніж твій політичний супротивник. І якщо ти одночасно береш на озброєння, приміром, повернення до совєтських міфів у сьогоднішній редакції Кремля й економічні реформи та шлях до євроінтеґрації, то стаєш принципово неосудним. Як божевільний. Або ж як Лєнін у відомому анекдоті: «Дружині кажу, що йду до коханки. Коханці кажу, що залишаюся з дружиною. А сам до бібліотеки – і працювати, працювати…».

Втім, влада Януковича у своєму бажанні отримати євангельський статус леґіону і, водночас, перетворитись на тотальну керується цілком постмодерністськими прийомами. Це не аятола Хомейні з його докорінною зміною способу життя країни й поворотом на 180 градусів, не Роберт Муґабе з його антиколоніалізмом і чорним расизмом, не Лукашенко з його безоглядним ідеологічним відкатом до радянсько-колгоспного стану, а щось, хоч і мимоволі, але вишуканіше. Він може зіграти роль україноцентричного партійця Шелеста, наказавши міністру над міліціонерами в експрес-режимі вивчити українську мову, й одразу ж, не приходячи до тями, повестись як Хрущов і принести на засідання силовиків кокаїн і марихуану.

Штука в тому, що всім своїм єством влада бажає тотального панування, але, водночас, поводиться згідно з ідеологією спектаклю. Адже не минає тижня, щоб не з’явився в публічному полі ще один скетч, ґеґ або анекдот як не від прем’єра з його «кровосісями», то від президента з кокаїном. Янукович як Обама, Шелест, Лукашенко або Хрущов існує вже після перевороту світу з ніг на голову, коли кожна політична або культурна вартість – всього лише чиста відносність. Парадокс тільки в тому, що, мимоволі ставши елементом всеукраїнської розваги з Межигір’ям, кокаїном і літаючими вінками, ця влада має вельми конкретні амбіції (втім як і кожна авторитарна влада) – утривалити своє існування, тобто правити вічно.

Однак, як бути, коли аж настільки суперечать одне одному мета і стилістика? Чи можна забезпечити цілісність і тотальність театральними методами? Як узгоджується тяжіння до монологічної однопартійності із ігровим і абсурдним началами – по суті своїй плюралістичними? Як можна бути, водночас, «залізною рукою» і паралельним засобом масової інформації? Ці питання приблизно так само резонні, як і, приміром, питання, чи можна здійснити системні реформи у країні за допомогою системи, сформованої шляхом негативного відбору? Або як поєднати майбутнє суспільство споживання, заради якого, як мені здається, і проголошуються реформи, із сьогоднішнім суспільством страху, яке демонструє свій потенціал за першої-ліпшої нагоди? Як можна демонструвати євроінтеґраційні поривання і, водночас, цілком у дусі комуністичної параної забороняти в’їзд до країни своєму партнерові?

Поки ставляться всі ці питання, залишається надія на те, що стилістика перевершить конкретику. Україна між Росією і Європою просто приречена на такого штибу внутрішню конфліктність. Між абсурдним спектаклем і засіданням політради партії регіонів. Між ток-шоу Савіка Шустера і Байковим цвинтарем. Зрештою, наявність вибору завжди краща, ніж його відсутність.