Володимир Путін: шляхами Януковича?

Путін та його придворні блазні після втечі Януковича довгий час називали нову українську владу не лише фашистською хунтою, а й доволі банально – нелегітимною. Натомість нелегітимність самого ростовського гастролера їх зовсім не засмучувала, її вони всіляко ігнорували, поки самі не вирішили відкласти карту Януковича до ліпших днів.

Проте Білокам’яній варто уважніше пригледітися до того, який шлях пройшов український недодиктатор, адже тепер сам Путін впевнено прямує у фарватері прорахунків свого екс-колеги.

Попри чергові рекорди підтримки російського лідера всередині країни, його позиції стають хиткішими. Справа у тім, що поняття легітимності не обмежується лише рівнем народної любові до політика, а й має ширше значення: починаючи визнанням на міжнародній арені і закінчуючи економічними успіхами. А тут у Путіна не все так гладко, як йому би того хотілося.

Євромайдан повною мірою розгорнувся після того, як Беркут побив мітингувальників у ніч на 30 листопада, а влада не лише не покарала винних, а й продовжила ескалацію конфлікту. Натомість російське суспільство наразі неготове протестувати у зв’язку зі смертю російських військових в Україні. Для цього потрібно, аби зросла кількість жертв, щоб інформація про вбитих стала публічною, доступною широким масам, або щоб ця ситуація збіглася з іншими негараздами в Росії.

А таких підстав не бракує. Поштовхом до протестів можуть стати економічні проблеми РФ, котрі з кожним днем набувають дедалі чіткіших рис. Стрімке знецінення рубля, погіршення економічних прогнозів, зникнення з російських прилавків товарів іноземного виробництва, падіння цін на нафту та інші «переваги» від санкцій і нерозумного керування країною не пророкують нічого хорошого. Зараз Росія лише входить у піке, але вона цілком може повторити результати 2008-го чи 1998-го року. Або й навіть 1991-го, повторивши долю Союзу.

Щодо реноме на  міжнародній арені, то світові лідери не сумніваються у легітимності російського президента, адже його обрали на чергових виборах. Проте сумніви існують в іншій царині: анексувавши український Крим та запустивши війну в південно-східних районах Донеччини і Луганщини, Путін порушив міжнародну систему права. Він уже не може бути надійним партнером і стає потенційною загрозою для багатьох країн світу та всього усталеного світового порядку. З людиною, котра порушує правила гри, неможливо вести рівноцінні торгові чи будь-які інші відносини.

Постійні зриви домовленостей, продовження фінансування бойовиків і неадекватна поведінка російської дипломатії лише підсилюють відчуття ненадійності російської влади.

Путін дедалі більше нагадує того ж Януковича, котрого під час відкриття Олімпійських ігор в Сочі відсадив від себе подалі – як школяра, що провинився. Тепер же, під час світових самітів, його не ставлять на фото поруч зі світовими лідерами. Або й взагалі не запрошують на події, як це сталося під час вшанування роковин визволення Аушвіцу. Цей ляпас від Польщі за масштабом посягання на почуття власної важливості та его Путіна нагадує хіба що скасування візиту Януковича до Мальти.

Тим часом не лише Захід не в захваті від зустрічей з Путіним. Через російсько-українську війну президент Білорусі Олександр Лукашенко шукає шляхів для налагодження стосунків зі Старим світом та намагається скористатися з ситуації, пропонуючи свої послуги у ролі посередника. А ще донедавна Бацька видавався чи не найближчим партнером та соратником Путіна. Союзна держава як-не-як.

Ще одним негативним показником, що підважує легітимність російської влади є корупція. За рейтингом сприйняття корупції, котрий щорічно складає Transparency International, Росія опустилася із 127 місця 2013 року на 136 – 2014-го. До слова, за рік Україна піднялася лише на дві сходинки і перебуває ще нижче за РФ – на 142-му місці.

Проте, якщо українська влада намагається побороти корупцію під тиском народу та західних партнерів, то Путін не дуже поспішає її викорінювати у себе.

Соціологічні дані вказують на те, що в Росії існує доволі високий рівень довіри до владних та суспільних інститутів. Результати опитування державного Всеросійського центру вивчення суспільної думки (рос. ВЦИОМ) свідчать про незначне зростання у січні 2015 року довіри населення до майже усіх інституцій, навіть до опозиції. При цьому збільшується кількість тих, хто вважає, що справи в державі розвиваються за неправильним сценарієм (27% в грудні-січні проти 22% в листопаді за даними «Левада-центр»). Цей феномен можна пояснити словами експерта «Левада-центр» Дениса Волкова: «Дуже складно розділити те, що люди готові визнавати, і те, що вони відчувають підсвідомо».

Все ж, попри захмарні рейтинги самого Путіна, серед росіян зростають «тривожні очікування», котрі фіксують працівники Інституту соціології Російської академії наук. Так само дедалі більше мешканців РФ відчувають на собі зростання впливу економічних санкцій Заходу. Економічні очікування на тлі падіння рубля та цін на нафту стабільно негативні, і це явно не грає на руку Кремля. Високі показники підтримки влади тримаються завдяки мобілізації суспільства та запасові довіри через «повернення Криму». Російський соціум сприйняв цю дію, наче Путін заставив світ знову рахуватися з РФ та боятися її.

Планований на 1 березня «Антикризовий марш» опозиції хоч і був скасований через вбивство Бориса Нємцова, не мав особливих шансів зібрати велику кількість противників режиму Путіна. Проте стагнація російської економіки може затягнутися надовго. А час грає далеко не на руку російському президентові, адже мобілізація проти США, навіть попри телезомбування, доволі швидко розсіється у разі економічних негараздів. Щоби втримати ситуацію, йому доведеться або продовжувати ескалацію війни в Україні, або придумати якийсь інший відволікаючий маневр, аби відвернути увагу простих росіян від внутрішніх проблем.

Не все гладко і в оточенні Путіна. За даними Bloomberg, у найближчому оточенні російського президента скорочується кількість тих, хто беззастережно підтримує його теперішню політику, особливо з числа олігархів. Крім того, недавній соратник Путіна Михайло Фрідман тонко натякнув на недолугість сировинної економіки РФ.

Маємо нагоду спостерігати за зародженням в Росії паростків ситуації близької до тієї, що була в Україні рік тому. Проте є кілька принципових відмінностей:  в РФ немає потужного протестного руху, зате є бойовики, котрих не було в Україні на той час і котрі будь-якої миті можуть перекинути свої зусилля всередину Росії. Також не варто скидати з рахунків потенційний голос Кавказу, котрий поки мовчить, але вже давав про себе знати.

Путін, на відміну від Януковича, має доволі високу підтримку населення, проте в його електоральній базі велику частку становить «болото», котре завше готове примкнути до сильнішого. Як тільки вони відчують його слабкість – почнуть шукати якусь міцнішу опору для себе.

За всі роки свого правління Путіну майже вдалося розбити опозицію, котра у разі бунту могла б очолити повстання. Точно так само у разі революції вона була би стримуючим чинником від маргінальних елементів зі зброєю в руках, котрих він сам «вигодував» на південному сході Донецької та Луганської областей. Крім того, варто зважати на радикалізацію настроїв у російському суспільстві, появу неонацистських та неофашистських угруповань у молодіжному середовищі. В Україні революційне ядро становили немілітаризовані та помірковані сили, натомість основною силою російського бунту можуть стати саме парамілітарні, націоналістичні та неонацистські угруповання, котрі будь-якої миті можуть перетворитися на некерованих головорізів. Достатньо тільки відчути, що Путін дає слабину.

Натомість на користь режиму грає цілковита підтримка церкви та розділеність інтелігенції, частина котрої побачила в Путіні сильного лідера й готова жертвувати свободами заради «сильної руки», «щоб усі боялися», та інших «духовних скрєп». Але ця група теж не є стабільною і так само може примкнути до когось сильнішого у разі появи такої персони на горизонті протесту.

На відміну від України, в РФ обвал держави буде повномасштабним, адже Путін включив максимальну кількість людей у свою владну вертикаль. Вона цілком сформована під нього, і падіння режиму зруйнує всю систему, а уламками може накрити не лише Росію, а й найближчих сусідів.

Янукович покинув Київ, коли його позиції видавалися чи не найсильнішими за увесь час протестів. Путін, звісно, має куди більший запас міцності, проте і прірва, в котру він має нагоду потягнути за собою Росію, в рази глибша за ту, в котру пхали Україну Кремль та «папєрєдніки».