Як академік Лисенко і прокурор Антоненко Теодора Оберлендера звинувачували

IQЯрослав Довгополий, 30 жовтня 2012417654
Як академік Лисенко і прокурор Антоненко Теодора Оберлендера звинувачували

5 квітня 1960 року в Москві відбулася прес-конференція для радянських і закордонних журналістів, присвячена злодіянням міністра Федеративної республіки Німеччина Теодора Оберлендера під час Другої світової війни.

На конференції було подано «неспростовані докази жахливих злодіянь Оберлендера», про які йшлося у повідомленні «Надзвичайного державного комітету для встановлення і розгляду злочинів німецько-фашистських загарбників» за підписом голови комітету Н. М. Шверніка та членів комітету: героя Радянського Союзу В. С. Гризодубової, члена Академії Наук Т. Д. Лисенка, митрополита Коломенського Ніколая і відповідального секретаря комітету П. І. Богоявленського. У повідомленні підкреслювалося зокрема, що «бандити з «Нахтіґалю» знищили численну групу польських вчених у Львові…». Текст повідомлення російською, англійською, французською, німецькою та іспанською мовами було роздано присутнім. У повідомленні читаємо:

Одним із кровавих злочинів, який вчинили бандити із «Нахтіґаля» у Львові, було знищення великої групи відомих польських вчених, в тому числі професорів Бартеля, Боя-Желінського, Ломницького й інших. У ніч з 3 на 4 липня 1941 р. ці вчені, які перебували під арештом в будинку так званої бурси Абрагамовича, були виведені на сусідню Вулецьку гору і там на її схилах розстріляні. (…) Показаннями свідків встановлено, що в 1943 р. із числа в’язнів Янівського табору була створена особлива бригада, яка проводила на Вулецькій горі розкопки могил, а потім вивозила трупи за місто і там їх спалювала. Під час розкопок особами, які входили до складу вказаної вище бригади, були знайдені в кишенях одягу особисті документи професорів Бартеля, Островського й інших, вічне перо фірми «Ватерман» з написом: «доктору Вітольду Новіцькому’.

 

Дивні свідки й незручні питання

Потім член Надзвичайного державного комітету  академік Т. Лисенко надав слово «свідкові» Мельнику Г. І., який служив під командуванням Теодора Оберлендера. Ось що той повідомив:

…Паньків і Лущик (легіонери «Нахтігалю» - Я.Д.) говорили, що вони разом із закинутими раніше членами диверсійних груп отримали від Оберлендера і Шухевича списки людей, що їх слід було арештувати. Арештованих звозили у заздалегідь визначені місця, серед яких я запам’ятав названу ними бурсу Абрагамовича, а потім за наказом Оберлендера і Шухевича арештованих розстріляли. Мені Лущик і Панчак говорили, що вони особисто розстріляли на Вулецькій горі польських вчених і назвали їхні прізвища, серед котрих мені добре запам’яталось прізвище професора Бартеля, відомого мені як колишнього міністра панської Польщі.

Насправді ж, якби професора Бартеля розстріляли разом з іншими вченими, то під час розкопок бригада в’язнів Янівського табору мала би знайти також і милиці вченого, оскільки  на той час він мав перелом стегна і без милиць ходити не міг. Правда ж є такою, що професора Бартеля арештували 2 липня 1941 року між десятою і одинадцятою годиною на робочому місці у Львівській Політехніці в присутності його асистентів. Арешт проводили гестапівці «Einsatzgruppe C», тобто люди бригадефюрера СС Отто Раша, а не оберфюрера Шенґарта, який командував «Einsatzgruppe z.b.V. Lemberg». У зв’язку зі згаданим переломом стегна на роботу професора на авто  привезла дружина, пані Марія Бартелова, яка і мала його відвезти додому. Тож сумнівним є теж, щоб колишній ректор Політехніки і колишній прем’єр Польщі мав в той день при собі якісь особисті документи. А якщо навіть і мав, то хіба в арештованих, перед тим як їх відправити до камери, не забирають особисті речі, зокрема документи? Адже ще майже три тижні по арешті дружина професора носила пакунки чоловікові, якого утримували в камері попереднього ув’язнення по вул. Пельчинській, 49 (нині вул. Вітовського), де в ті часи був штаб каральних загонів  і Ґестапо.

Ні членів Надзвичайного державного комітету, ні слідчих прокуратури, ні авторів тексту повідомлення, ні «свідка» не бентежив той факт, що професора Політехніки Казимира Бартеля розстріляли не в ніч з 3 на 4 липня 1941, а за наказом Гіммлера 26 липня 1941 р., тобто на три тижні пізніше. Тут виникає законне питання: а як труп неодноразового прем’єр-міністра Польщі професора Бартеля та його особисті документи опинилися в  братній могилі з жертвами розстрілу в ніч з 3 на 4 липня 1941? Зрештою, а де саме розстріляли професора? 

   Пам’ятник розстріляним львівським професорам на Вулецьких пагорбах 

Не бентежив той факт і радника юстиції 3 класу Бориса Антоненка (до речі, заслуженого юриста незалежної України), який 1960 року як старший слідчий Прокуратури Львівської області брав участь в роботі комісії з розслідування вбивства вчених Львова, коли двадцять років після московської конференції у книзі «Павутиння. Записки прокурора». (Львів. «Каменяр», 1981) на власний розсуд значно розширює коло «жертв» нахтіґалівців, стверджуючи, що «…це головорізи з «Нахтіґалю» розстріляли почесного члена багатьох Академій наук Казимира Бартеля, професора Бой-Желенського, письменницю Галіну Ґурську та багатьох інших учених і діячів культури…».

І вже ніхто з московських обвинувачів не задумався над тим, який же резон був німцям в тому, щоб два роки по тому, 8 жовтня 1943 р., ліквідувати сліди злочину, якого вони не скоїли? Навіщо було викопувати, спалювати, змелювати кості професорів, а тоді ще розсипати їх по Кривчицькому лісі під Львовом? І все це під покровом ночі при світлі фар вантажівки. Невже райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер віддав наказ створити «Бригаду 1005» із числа в’язнів Янівського концтабору заради ліквідації слідів злочину, скоєного військовою формацією Вермахту, яка не входила в есесівськівські формації і не підпорядковувалася йому та ще до того привселюдно присягнула на вірність Україні?

 

«Бригада 1005»

Планування акції зі знищення слідів злочинної діяльності есесівських каральних загонів розпочалося ще задовго до львівської акції, весною 1942 року, коли Райнгард Гайдріх призначив керівником «Aktion 1005» штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Проведення таких заходів було зумовлено різними причинами. З одного боку, серед Союзників почали вже ширитися чутки про масові екзекуції, що їх скоїли каральні загони СС. З другого боку, більшою проблемою була охорона довкілля, оскільки в концентраційних таборах Треблінка та Аушвіц на поверхню почали проникати гази від розкладання трупів та напіврозкладені трупні частини, що могло призвести до затруєння ґрунтових вод. І не в останню чергу нацистів занепокоїв факт, що майбутні покоління німців аж ніяк не схвалять політику масового знищення людей. У травні 1943 року райхсфюрер Гіммлер дав розпорядження затерти сліди злочинної діяльності підлеглих йому каральних загонів на всьому Східному фронті. Набраних із числа в’язнів концтаборів членів бригад смерті німці зазвичай потім розстрілювали.

Діяльність львівської «Бригади 1005» описав учасник тих драматичних подій Леон Велічкер у своїх спогадах «Brygada śmierci». Автор згадує, що напередодні великого єврейського свята Йом Кіпур, тобто 8.10.1943, пізнім вечором із табору в Кривчицькому лісі вирушила команда із 20 євреїв під конвоєм есесівців до Вулецьких пагорбів, щоб викопати там останки львівських професорів. Коли вони, копаючи вже на глибині кількох метрів, жодних останків не виявили, один із супроводжуючих офіцерів поїхав до будинку Ґестапо по вул. Пельчинської. Повернувся він з офіцером Куртом Ставіцким, який без вагання вказав на правильне місце розташування могили, що могло бути доказом того, що він брав участь у розстрілі професорів (Курт Ставіцкі був офіцером штабу «Einsatzkommandoz.b.V. Lemberg» 1941 р. Прізвище його значиться у списку 103 членів цього сформованого у Кракові карального загону ZStL 208 AR-Z 81-60 Personallistevon 103 AngehőrigendesEkoz. B. V. Lemberg, dievomKdSKrakauabgestelltwurden, 25. 7. 1941 – Я .Д.).

 

Сумнівні заяви прокурора Антоненка

І знову-таки, хіба не знав прокурор Антоненко, що літераторку Галіну Ґурську розстріляли  4 червня 1942 року, коли батальйон «Нахтіґаль» у Львові  вже не перебував: 13 серпня 1941 року батальйон відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для «Нахтігаля» скінчилася.

Достеменно відомо, що письменницю Галіну Ґурську, котра з огляду на хворобу чоловіка не покинула місто, арештували 19 вересня німці і розстріляли згодом на П’ясках Личаковських на протилежному кінці міста від Вулецьких пагорбів. І не виключено, що саме там 26 липня 1941 р. розстріляли та закопали професора Бартеля.

Цікаво, чи думав про все це прокурор Антоненко, коли упродовж двадцяти років майже щоденно проїжджав на службовій «Волзі» повз Вулецькі пагорби, поблизу яких мешкав. Коли державний радник юстиції 3  класу писав свій пасквіль, на його робочому столі лежали перекладені російською мовою матеріали німецьких та голландських журналістів про перебіги судових процесів у ФРН над есесівцями із «Einsatzkommandoz.b.V. Lemberg». Були в його розпорядженні також перекладені матеріали польської Головної комісії з розслідування гітлерівських злочинів. Як прокурор, який займався розслідуванням нацистських злочинів на окупованих німцями територіях, Антоненко не міг не чути про так званий «Звіт Кароліни Ланцкоронської». Цінність цього звіту полягала у тому, що там вказано прізвища двох нацистів, які безпосередньо брали участь в розстрілі львівських вчених: оберштурмфюрера СС Вальтера Кучмана і гауптштурмфюрера СС Ганса Крюґера із «Einsatzkommandoz.b.V. Lemberg». В 1967 р. в Мюнстері відбувся навіть судовий процес, головним обвинувачуваним на якому був Ганс Крюґер. Процес цей висвітлювали на сторінках «Трибуни Люду», однієї із небагатьох газет комуністичної Польщі, яку вільно можна було придбати в газетних кіосках Львова. Попри все це, прокурор Антоненко стверджував у своїй книзі  «Мільйони на крові»  (Львів, «Каменяр»1978: 62), що «криваву акцію вбивства вчених Львова здійснювала каральна команда на чолі з бригадефюрером СС Шенгартом, до якої входив батальйон «Нахтігаль». По-перше, Борис Тихонович, який пройшов в Робітничо-Селянській Червоній Армії шлях від слідчого до заступника прокурора 36 Армії, напевне, мав би розуміти, що батальйон як тактичний підрозділ аж ніяк до складу каральної команди входити не може. Залежно від роду військ чисельний склад вермахтівського батальйону був неоднаковий (від 300 до 1200 осіб), а каральна «Einsatzkommandoz.b.V. Lemberg» Шенґарта нараховувала заледве 200 осіб. І щоб бригадефюрер – вищий керівник організації СС – командував абверівським підрозділом? Це вже прокурор передав куті меду. Командували батальйонами у Вермахті старші лейтенанти. І, по-друге, відповідно до угоди про взаємодію «айнзагруп» з частинами Вермахту, яку уклали в березні/квітні 1941 р. Гайдріх від Головного імперського управління безпеки та генерал-квартирмайстер сухопутних сил Вермахту генерал Ваґнер, це «айнзагрупи» мали підпорядковуватись армії.

Наклепи Антоненка перекладено російською та польською мовами багатотисячними накладами (На преступнике свастика «Юридическая литература» Москва,1982; Zbrodniarz s pod znaku swastyki «WydawnictwoPrawnicze», Warszawa 1986). Утім, Віктор Суворов недаремно відзначив:

Військовий юрист в Червоній армії і взагалі юрист в Радянському Союзі, прокурор, суддя, захисники – це щонайменше дармоїди. Це – паразити. Радянський Союз стояв не на законах, а на рішеннях партійних інстанцій. Як вирішать, так і буде. (Очищение,  Москва 2000).

Наклепи ці мали благодатне підґрунтя. Це розвідка Армії Крайової висунула ще 1944 року гіпотезу про те, що «професорів арештовано внаслідок доносів українців». Першими опубліковані були в польській пресі 944 року статті російського письменника В. П. Бєляєва, написані в дусі одіозного фальсифікаторства та стереотипів радянської пропаганди памфлетів і документальних повістей, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів». Беляєв послідовно продовжував стверджувати, що список професорів склали бандерівці, «Нахтіґаль» брав участь у мордуванні. Думку цю підхопили у працях на тему нацистської окупації України численні радянські і закордонні історики та журналісти.

Та обставина, що Теодор Оберлендер був під час Другої світової війни референтом головного командування Вермахту в німецько-українському батальйоні «Нахтіґаль», дозволяла Москві одним махом дискредитувати «українських буржуазних націоналістів» та самого Теодора Оберлендера, якого федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер призначив 1953 року міністром у справах переселенців і жертв війни. Під його юрисдикцією опинились мільйони німецьких втікачів із Східної Німеччини, Польщі, Чехії та Радянського Союзу.

 

Оберлендер і батальйон «Нахтіґаль»

Навесні 1940 року, після окупації німцями Нідерландів, більшість українських емігрантських осередків і груп, очікуючи на швидке завершення війни проти СРСР, пішли на неприховану співпрацю з Вермахтом. Відтак вони висували перед командуванням німецької армії різноманітні проекти формування українського війська, не дивлячись на негативне ставлення Гітлера і його найближчого оточення до створення у перспективі української держави. Німецькі генерали рішуче противилися всіляким спробам організувати повноцінну українську армію, погоджуючись лише на створення невеликих формувань. У лютому 1941 року повноважний представник ОУН (Б) Р. Ярий провів попередні переговори з німецьким командуванням і досяг домовленості про підготовку Вермахтом 700 українських вояків. На завершальному етапі переговорів до них долучилися шеф сухопутних військ генерал В. фон Браухіч, начальник Абверу адмірал В. Канаріс і керівник ОУН (Б) С. Бандера. Було досягнуто угоди про вишкіл 800 кандидатів на старшин, які мали стати ядром союзної з Вермахтом української армії. Офіційної угоди між ОУН (Б) та Головним командуванням Вермахту укладено не було. Головні передумови були такі: завдання відділу є боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної України. Цілий відділ перебував під командуванням Проводу ОУН. Про участь відділу у воєнних діях вирішує Провід, і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Пропозиції, висунуті українцями, були визнані прийнятними, і 25 лютого 1941 р. Канаріс дав санкцію на створення українського легіону.

Професор Герман Рашгофер у книзі «Справа Оберлендера» (Тюбінґен, 1962) посилається на спогади старшого лейтенанта Фрідріха Вільгельма Гайнца, командира 1-го батальйону полку під назвою «Leh-Regiment Brandenburg z.b.V 800» (будівельно-навчальний полк Брандендурґ спеціального призначення 800):

Завдяки службі у польській армії набрані українські добровольці виявилися добре дисциплінованими солдатами… Позаяк їхні підрозділи призначені були для диверсійної роботи і мали служити пропагандистським цілям на території Західної України, то спорядження батальйону було кепським. Хоч солдатам і видали німецькі уніформи та стрілецьке озброєння, проте жодного важкого озброєнням, яким укомплектовані були аналогічні німецькі підрозділи. Таким чином, спорядження було принаймні достатнім для ведення оборонного бою.

Німецькі дослідники вважають, що причиною кепського спорядження українців була недовіра з боку командування Вермахту, яке могло при потребі швидко роззброїти їх.

Москва мала ще одну вагому причину дискредитувати Теодора Оберлендера, досвідченого знавця російських справ. Оберлендер на зламі 20-30-их років минулого століття перебував в СРСР, в місті Кропоткін Краснодарського краю, де молодий доктор сільськогосподарських наук із знаменитого Кеніґсберґзького університету Альбертіна працював на спільному німецько-російському аграрному підприємстві «Друсаг».

Про це пише у мемуарах Ґустав Гільґер, перекладач Гітлера. Гільґер згадує, що прес-аташе німецького посольства Баум зустрічався в серпні 1934 року разом з Теодором Оберлендером на підмосковній дачі Карла Радека з «улюбленцем партії» Бухаріним. І Радек, і Бухарін, які входили до німецької комісії Комінтерна, позитивно відгукувались про «чудовий» німецький народ, причому Радек додав: „Є чудові хлопці серед штурмовиків, одного дня вони кидатимуть для нас гранати…”. На сьомому з’їзді Рад СРСР, який розпочав свою роботу 28 січня 1935 року, В. М. Молотов перефразував цю думку у своєму виступі так:

Радянський уряд не мав ніколи іншого бажання, аніж як підтримувати добрі стосунки з Німеччиною. Німецькі теорії про панівний народ не можуть служити перешкодою для розвитку двосторонніх відносин…

Оберлендерові не дозволили тоді вивезти з країни зароблені гроші, і він потратив їх на поїздку в Грузію. Пізніше, при розробці плану «Барбароса», Абвер звернув увагу на цього чоловіка, який 1941 р. став деканом факультету юридичних і політичних наук Празького університету. Він розпочав війну у Львові референтом головного командування Вермахту у німецько-українському батальйоні «Нахтіґаль». 22 червня 1943 року, через два роки після вторгнення в СРСР, Оберлендер розповсюдив у військових колах меморандум про німецьку політику в СРСР, де висловлював обурення сліпотою німецьких влад, котрі безглуздою жорстокістю налаштовували проти себе людей, які спочатку зустрічали німців як визволителів. Він сформулював і обґрунтував в десяти реченнях більш гуманну і розумну політику, назвавши її «Союз чи використовування». Цей сміливий крок розлютив нацистських верховодів: Кайтель усунув Оберлендера від командування, а Гіммлер взагалі намагався його засадити до концентраційного табору. Оберлендера врятувало тільки втручання генерал-губернатора Праги Франка. Врешті-решт його призначили останнім комендантом навчального закладу для офіцерів Російської визвольної армії (РОА), підрозділу Вермахту, який нараховував близько 800.000 вояків. По війні західні союзники видали більшість членів РОА радянській владі. Завдяки особистим зусиллям Теодора Оберлендера близько восьми тисячам воякам РОА таки вдалося врятувати від радянського полону. Через десять років після війни Оберлендер здійснив офіційний візит до Вашингтону як федеральний міністр у справах біженців. В американській столиці він з дружиною несподівано отримали запрошення на прийом, де зустріли групу колишніх офіцерів РОА. Вони розповіли Оберлендеру, що американці дотримали свого слова і не видали їх совєтам.

Залишається сьогодні дивуватись, навіщо Москва надумала звалити на Теодора Оберлендера ще й убивство Бандери. Як відомо, у четвер 15 жовтня 1959 року на сходовій клітці першого поверху на вулиці Крайтмайр, 7, теж у Мюнхені, о 13.05 було знайдено при смерті Степана Бандеру, провідника ОУН. У цьому будинку він мешкав з сім’єю. Його відразу ж відвезли до лікарні. Лікар при огляді вже мертвого Бандери знайшов під правою пахвою прив’язану кобуру з револьвером (Бандера був ліваком), і тому про цей випадок відразу ж повідомили кримінальну поліцію. Під час розтину встановлено наявність синильної кислоти в тілі загиблого. Судмедексперти не могли дати відповіді на питання, чи Бандера сам прийняв синильну кислоту, чи йому допомогли накласти на себе руки. Отож поліцейські відразу ж взяли фальшивий слід і протягом усього слідства так і не змогли нічого встановити.

Перебігом розслідування кримінальної справи про загибель лідера українських націоналістів не переставали цікавитися і в апараті ЦК КПРС, передусім новопризначений завідувач відділом кадрів дипломатичних і зовнішньоторговельних органів ЦК КПРС О. С. Панюшкін. Олександр Семенович насправді партійним апаратчиком не був, він був кадровим енкавеесником у званні генерал-майора КГБ і це він за дорученням Хрущова особисто контролював із Центру операцію «Рейн» – замахи на Ребета і Бандеру. Зберігши відданість Лаврентію Берії, після приходу якого до НКВС Панюшкін починає робити кар’єру як начальник 5-го (іноземного) відділу Головного управління державної безпеки, він все більше заохочує агресивні методи шпигунства і «активні операції» проти Заходу.  Після смерті Сталіна Панюшкін призначається начальником 2-го Головного управління (розвідка за кордоном) МВС. Генерал Судоплатов, який незадовго до свого арешту 21 серпня 1953 року встиг ще побути одним із його заступників, згадує у своїх мемуарах: «Панюшкін і Сєров намагалися вивідати в мене якомога більше про оперативні плани моєї служби». Так передавалась неперервна тяглість фізичного усунення противників совєтського режиму, зокрема лідерів українського визвольного руху.

Тож питання про синильну кислоту в організмі Бандери не заскочило Панюшкіна, бо кому, як не йому, було знати, що отрута походила від двох ампул з ціанистим калієм, що ними вистрелив у Бандеру агент Сташинський із спеціально сконструйованого газового пістолета. При потраплянні в органи дихання газ спричиняв зупинку серця. КДБ правильно розрахував, що, нічого не підозрюючи, патолог-анатом напише у висновку, що причиною смерті стала серцева недостатність.

Серед «активних операцій» Панюшкін як колишній начальник 3-го спецвідділу (зовнішнє спостерігання, обшуки, арешти) НКВС у 1938-1939 роках віддавав перевагу дезінформації у найширшому розумінні слова.

Генерал-майора Панюшкіна не спантеличив той факт, що ані батальйон «Нахтіґаль», ані офіцер зв’язку Оберлендер не фігурували на Нюрнберзькому процесі. І тут хвилюватися йому було нічого, адже в Радянському Союзі питання про об’єктивне вивчення Другої світової війни знищували в корені. Державне видавництво «Юридическая литература» в Москві випустило 1954 року збірник матеріалів Нюрнберзького процесу всього у двох томах загальним обсягом у 2083 сторінок, натомість загальний обсяг документів  Нюрнберзького процесу 1945-1949 р., який зберігається в бібліотеці  Гарвардського університету, становить понад один мільйон сторінок.

Одразу після війни за вказівкою Сталіна створено спеціальний орган, який в різних документах називався по-різному: «Урядова комісія з Нюрнберзького процесу», «Урядова комісія з організації Суду в Нюрнберзі», «Комісія з керівництва Нюрнберзьким процесом». На чолі цієї надсекретної комісії з функціями особливого призначення Сталін поставив Вишинського. Членами комісії були призначені прокурор СРСР Горшенін, голова Верховного суду СРСР Голяков, нарком юстиції СРСР Ричков і троє найближчих співпрацівників Берії: його заступники Абакумов, Кобулов, Меркулов. Головна мета комісії полягала в тому, щоб за жодних обставин не допустити публічного обговорення будь-яких аспектів радянсько-німецьких стосунків в 1939-1941 рр., передусім  самого факту існування, а тим більше змісту так званих надсекретних протоколів, які доповнювали Пакт про ненапад (23 серпня 1939 р.) і Договір про дружбу (28 вересня 1939 р.).

Незадовго до початку Московської прес-конференції Друге управління КДБ в Києві отримало вказівку від заступника начальника Другого  управління КДБ СРСР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтігаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 р. Як зазначається в документі, вказівка зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах «нашими німецькими друзями».  Перші результати інтенсивного пошуку «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, де мали б пам’ятати про «злочини» батальйону, не дали бажаних для радянського керівництва результатів. Тому керівництво КДБ дало чітку вказівку, яка збереглася в архіві СБУ:

Встановлених свідків злочинів «Нахтігаля» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтігаля».

 

Mockumentary

Естафету з дискредитації українців у роки Другої світової війни підхопив «наш німецький друг», член Політбюро ЦК Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини,  Альберт Норден, який відповідав за агітацію і координацію роботи з викриття військових злочинів. Відтак НДР взялася за великомасштабне застосування своїх механізмів інструменталізованого антифашизму та завчених ритуалів. Те, що на Заході дістало назву «Справа Оберлендера», а на Сході Лев Безіменський охрестив «Битвою Оберлендера», визначило основну тематику загальнонімецьких засобів масової інформації. На початку травня 1960 року по всій НДР були розклеєні оголошення про розшук і затримання Теодора Оберлендера. Все ЦК СЄПН на чолі з Вальтером Ульбріхтом підключилося  до цієї акції радянського КДБ.

Демонстрація в НДР (1959 р.)

У заснованому 1995 року франкфуртському Інституті Фрітца Бауера, покликаного стати Центром зі збору інформації з питань історії Голокосту,  зберігається копія документальної стрічки «Очевидець» (Der Augenzeuger. NR. 88/30.10.1959), ідеологічним натхненником якої був той самий партайґеноссе Норден. Стрічка знята на кіностудії DEFA, яку свого часу вважали за батьківщину культових кінострічок про життя індіянців з арійськими обличчями. Фільм «Очевидець» з претензією на документальність присвячений викриттю «злочинного минулого»  тодішнього боннського міністра Теодора Оберлендера та «українських буржуазних націоналістів». Розраховуючи на низьку критичність німецьких глядачів, підтримати видимість правдивості за задумом авторів фільму мала імпровізація. Сьогодні стрічку,  яка зберігається в Інституті Фрітца Бауера, за жанром можна віднести до мокьюментарі (англ. Mockumentary), якому властива фальсифікація і містифікація. Український читач сильно здивується, коли дізнається, що автори фільму представляють Степана Бандеру «помічником Теодора Оберлендера в батальйоні «Нахтіґаль» і шефом білоруської шпигунської організації». А на тлі собору Св. Юра диктор фільму повідомляє, що «в червні 1941 року ад’ютант батальйону «Нахтіґаль» Оберлендер звелів через ворота собору прогнати 2000 євреїв, яких потім розстріляли. А тоді по цій вулиці вояки батальйону прогнали 38 польських вчених до Вулецької прірви, щоб їх там замордувати…».

Той, хто бував біля собору Св. Юра у Львові, знає, що через його ворота неможливо просто так собі прогнати 2000 чоловік, бо за ними знаходиться  подвір’я, обнесене муром і оточене будівлями і від такого напливу людей утвориться страшенна тиснява. До того ж, це звичайна профанація, яку допускає товариш Альберт Норден, пов’язувати екзекуцію євреїв із собором Св. Юра, де митрополит Андрей Шептицький разом із братом Климентієм та монахами-студитами під час Голокосту рятував євреїв від смерті, чим піддавав смертельній небезпеці себе і свою сім’ю. Шептицький був автором відозви «Не убий», в якій засуджував антисемітизм і гітлерівську антиєврейську пропаганду. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку митрополита під час війни рабин Давид Кахане у своєму «Щоденнику львівского гетто». Під час прес-конференції  в травні 2008 р. головний рабин України Моше Реувен Асман сказав, що євреї України визнали Андрея Шептицького «Праведником світу». Навпроти центральної київської синагоги імені Бродського на честь митрополита УГКЦ посаджено дерево.

Сьогодні відомо, що професорів вулицями не проганяли, а розстріляли потайки вночі на Вулецьких пагорбах в ніч з 3 на 4 липня члени «Einsatzkommando z.b.V. Lemberg».  

А от командира батальйону «Нахтіґаль» Фрідріха Вільгельма Гайнца організатори московської конференції чомусь не вважали за доцільне запросити, хоч той міг би розповісти слідчим про діяльність підлеглої йому військової формації абсолютно все. І міг  це зробити навіть одразу після капітуляції нацистської Німеччини в 1945 році, коли отримав від представників радянської окупаційної зони посаду голови селищної ради Бад Зааров-Пісков біля Шармюцельського озера. Адже прізвища свого він не міняв і від нікого не приховував, що був командиром батальйону  «Lehr-Regiment Brandenburg z.b.V 800», який в липні 1941 року дислокувався у Львові. А в Бад-Заарові-Піскові Фрідріх Вільгельм Гайнц займався заготівлею продуктів харчування для населення на окупованій радянськими військами німецькій території. Разом з колишніми антинацистами організував первинну партійну організацію Соціалістичної Партії Німеччини округу Фюрстенвальде. Так що не ховався колишній командир Фрідріх Вільгельм Гайнц від представників окупаційних влад. Згодом він разом зі сім’єю із радянської окупаційної зони виїхав.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 54

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • гріхо-католик 17 листопада 2012, 22:54

    Вже не пам'ятаю але десь чув, що спецслужба Гандураса не мстить за подібний перехід на співпрацю з іншими спецслужбами?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Kornet Alexandr 15 листопада 2012, 06:07

    Не было и намёка на насилее со стороны оуновцев и немцев по отношению к евреям и полякам, просто так совпало, что дружеский визит 22 июня немцев с друзьями совпал с массовыми самоубийствами, в особо извращённой форме,евреев и поляков

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Сергій Н. 7 листопада 2012, 10:42

    Пан Довгополый пытается нам показать, что шутцманшафт-батальон "Нахтигаль" и его командир Оберлендер были "белыми" и "пушистыми". И никаких преступлений не совершали. Просто земляки пана Довгополого, служившие в батальоне совершали турпоходы по Украине и Белоруссии и показывали герру Оберлендеру достопримечательности.
    Возникает вопрос: А для чего немцы сформировали этот и другие шутцманшафт-батальоны?
    Неужели только для турпоходов?
    Тогда другой вопрос: а кто сжигал сёла в Белоруссии вместе с жителями?
    Кто уничтожал настоящих патриотов, ведущих борьбу с немцами в составе партизанских отрядов в Белоруссии и в Украине?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук