Як українці сприйняли новий Григоріанський календар чотири з половиною століття тому

Сьогодні ми востаннє святкуємо Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня. Нарешті це сталося! Вже з 1 вересня 2023 року ми відзначатимемо нерухомі релігійні свята за новим Григоріанським, а точніше Новоюліанським календарем. Історики Церкви кажуть, що зазвичай церковні зміни тривають роками, десятиліттями і навіть століттями, але, на щастя, ця новація відбулася напрочуд швидко, і як би це цинічно не звучало, завдяки війні. Як казали раніше, «уся прогресивна громадськість з величезним ентузіазмом зустріла цей без перебільшення історичний крок» нашого зближення з Європою і усім цивілізованим світом. За бортом цивілізаційного літочислення наразі залишилися, здається, лише три країни у світі: Росія, Білорусь і Сербія. А для нас час побіг на два тижні швидше, і це нічого, що тепер ми будемо починати наш «Український Рамадан» в середині листопада, а завершувати через тиждень після Нового Року, головне – це відчувати себе європейцями. А як сприйняли новий Григоріанський календар українці Львова майже чотириста п’ятдесят років тому, довідаємося з уривку моєї книжки «Львів – місто кохання».

Дві головні церковні громади Львова – Католицька і Східна вже понад двісті років намагалися якось мирно уживатися між собою, і це, треба сказати, виходило досить непогано до 1582 року, коли у всій Речі Посполитій запровадили новий Григоріанський календар, і після п’ятого жовтня одразу настав день шістнадцятий. Король написав розпорядження з вимогою до українців Львова дотримуватися нового календаря, але вони опиралися королівському указу, вважаючи його замахом на свою віру, яку король зобов’язувався за ними зберігати.

Щойно призначений на посаду львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський дуже жваво взявся до справи. Напередодні українського Різдва, яке тепер за новим календарем випадало через два тижні після Різдва католицького, він наказав своєму братові Войцеху Соліковськогму, деяким духовним особам і озброєній челяді повикидати попів і люд, які зібралися на Богослужіння в Успенській церкві, церквах святого Юра, Миколая та інших, і опечатати їх. Одразу почалися численні заворушення, українці позривали печатки з дверей церков, обурення наростало, вже недалеко було й до збройних сутичок. Нарешті король Стефан Баторій, зваживши на небезпеку ситуації, видав розпорядження не примушувати ані українців, ані вірмен до зміни календаря.

Декілька років по тих заворушеннях католики і міська влада не наважувалися чинити перешкод українцям у відзначенні свят за старим календарем, однак на Різдво 1593 року релігійне протистояння у Львові вийшло на новий щабель, і головно через дзвін Успенської церкви «Кирило». Він був таким гучним, що заважав слухати проповіді у католицькому храмі Домініканського монастиря, розташованому за якихось сто кроків від вежі Корнякта, де висів «Кирило». Розбіжність у церковних календарях створювала підстави напружених стосунків, а деколи навіть відвертої ворожнечі між католицькою і православною громадами Львова. Ченці домініканці вкотре пожалілися магістратові на українців, а там були раді докучати українській громаді завжди і з будь-якого приводу.

На ранкову службу до Успенської церкви поспішали парафіяни вулиці Руської. Пелагія Красовська, святково вбрана у лисячий кожушок і хутряний капелюшок, разом із батьками і братом Миколою стояла у церкві і слухала священника. Раптом у храмі зчинилося якесь збурення. Священник припинив проповідь, і всі побачили, як до нього через натовп людей продираються магістратські слуги. Люди неначе остовпіли, бо ніхто не сподівався такого варварства. Міські чиновники безцеремонно підступили до священника і почали вигукувати:

- Попе-хлопе, наказує тобі пан бургомістр, аби ти не наважувався скоріше дзвонити, як дзвонять у Домініканському костелі!

Священник, спочатку цілковито ошелешений, не міг вимовити ані слова, та зрештою прийшов до тями і грізно промовив:

- Ви, панове, вдираєтеся до Божого храму не як слуги магістратські, а як слуги сатани! Невже вас змалку не вчили, що тут є храм молитви Отця, а ви робите з нього печеру розбійників!

- Чи ти не чуєш, що тобі наказано?! Не виконаєш наказу, візьмуть тебе за шию і засадять на вежу! А як будете впиратися, накладуть на вас ляхи ярмо тяжче над єгипетську неволю, бо ваша віра нечестива і не така добра, як наша! Ось наказ магістрату, – чиновник витягнув великий сувій, розгорнув його і почав читати: «Сенат громадян Львова наказує заборонити дзвонити у дзвін «Кирило» на вежі Корнякта української церкви Успіння Пресвятої Богородиці у неділю і католицькі свята під карою у 30 гривень».

Цього вже українці стерпіти не змогли. З натовпу вірян вихопилися Дмитро Красовський, Лука Губа і ще декілька дужих юнаків, вхопили магістратських слуг навпоперек, винесли до воріт церкви і викинули на бруківку.

Збентежений народ став збиратися неподалік церкви біля великого оборонного муру і гомоніти.

• Мають рацію ці слуги диявола! Запхали нас у ярмо, тяжче від неволі єгипетської! Вже нашим священникам знову забороняють іти до хворих у ризах, із запаленими свічками і нести Святі Дари! – чулося із натовпу.

• Не вільно вже й похорон вести через площу Ринок, і дітям нашим заборонили йти через Ринок у Квітну Неділю і співати «Осанна во вишніх»!

• Нас, сідлярів і гарбарів, - вигукував хтось із ремісників, – силоміць переводять у латинство, бо інакше позбудемося свого ремесла! Змушують ходити до костелу, а коли я одного разу туди зайшов, почув, як нас, українців, звуть поганами і паплюжать нашу Святу Церкву!

• Примушують нас до важкої праці в наші найбільші свята, впихають силоміць м’ясо до рота під час нашого посту! – гукали інші.

• Майстри кравецького цеху, католики, з погордою ставляться до нас, завжди на засіданнях цеху безчестять нас різними непристойними та зневажливими словами! – обізвалися кравці.

Увечері в кам’яниці Степана Красовського у горішній світлиці вкотре зібралися старші Ставропігійного Братства і обговорювали небачені на своєму віку релігійні утиски у Львові проти українців.

• У таке велике свято, - обурено розповідав Юрій Рогатинець, - вони посадили до в’язниці у Ратуші хлопців-колядників з Братської школи! Ті, мовляв, зі своїм вертепом вийшли за межі вулиці Руської, бо хотіли йти колядувати на Краківське передмістя. Хлопці вирушили коротшим шляхом вулицею Божого Тіла і далі Краківською до Краківської брами, тут на них напали ціпаки (Прим. – міська сторожа), поламали шопку, а хлопців побили й кинули у підземелля! Таких жахів не було навіть за Нерона!

• Юрію! – до світлиці забіг Прокіп Крамар, – ті магістратські щурі цілий день полювали за Дмитром Красовським та Лукою Губою і щойно впіймали їх на Галицькому передмісті біля церкви Богоявлення! І одразу засадили до в’язниці!

Усе зібрання братчиків голосно загуло.

• Ну от що, браття, – підніс догори руку, прохаючи тиші, Юрій Рогатинець і звернувся до присутніх у світлиці старших Братства: свого брата Івана, Степана Красовського, Леська Малецького, Івана Кушніра та Івана Бушкаля, - в день, коли народився наш Спаситель, невдячна доля нам посилає великі випробування. По-перше, хочу повідомити вас, що єпископ Гедеон Балабан учинив зраду проти нашої Церкви. По тій останній незгоді з нами він став перечити нашим братським статутам, виступати проти нашої школи, проти того, як ми влаштовуємо наші сходини, навіть проти читання книжок. Декотрих із нас він навіть назвав єретиками і наклав на нас церковне прокляття. Ви всі знаєте, що Вселенський Патріарх завжди хвалив і хвалить нашу роботу, і у своєму останньому листі дуже суворо погрожував єпископу своїм прокляттям. Ніколи я не бачив Балабана у такому жалюгідному і пригніченому стані, як після прочитання цього листа, який я йому приніс. Але такого вчинку нашого єпископа я не міг уявити навіть у найбільшому маренні, та й напевно, і кожен із вас цього не очікував. Балабан наступного дня подався до Соліковського і заявив латинському архієпископові, що готовий прийняти унію з католицтвом, якщо той захистить його від нападок Братства і патріарха! Це вже найвища міра зрадництва!

• Юрію, браття, - взяв слово господар зібрання Степан Красовський, і одразу навколо всі затихли, - вочевидь, голова Івана Підкови стала для нас лихим знаком. (Прим. – 1578 року у Львові за наказом короля стратили молдавського правителя Івана Підкову, якому симпатизували українці міста.) Якщо до цього часу наші позиції були більш-менш стійкими, то ця сумна подія, а потім ще цей ненависний новий календар значно погіршили наше становище. Про релігійні утиски годі й говорити. Але ба більше, нас хочуть знищити як господарів, як заможних людей, які своїми грошима можуть підтримати і плекати нашу віру, освіту і культуру. Тому пропоную вкотре зібрати посольство до короля у Краків і скласти петицію з нашими вимогами. Нам ще віддавна були обіцяні королями рівні права з усіма громадами міста, але тепер влада про це чомусь забула. Отож, пропоную записати у зверненні до короля, що ми просимо насамперед скасувати указ про арешт товарів і виробів наших купців і ремісників, якщо вони займалися торгівлею чи ремісництвом упродовж католицьких свят. І заборонити такі дикунські дії, як розвалювання наших крамниць і кидання до в’язниць крамарів.

• Пропоную також, - підхопив Іван Рогатинець, – закріпити права українських ремісників у міських цехах, аби ніхто не змушував їх зрікатися своєї віри і давати райцям незаконні хабарі. Бо вже цілковито знахабніли і вимагають за право колядувати давати кожному райцеві дві копи яєць, два каплуни, два струцлі і два гроша.

• Далі треба закріпити право українців купувати землю й будинки на Площі Ринок і на усій території міста, бо фактично ми вже давно там це все купуємо, - продовжив Юрій Рогатинець, – також давно вже час мати наше представництво у міській владі, яке б відповідало нашому впливу і нашій потузі у місті.

• Дорогі і шановні мої браття, - урочисто промовив Степан Красовський, – у тяжкі для нашого народу часи Господь не залишив нас. Він дав нам наше Ставропігійне братство, нашу школу, нашу чудову церкву як запоруку нашого відродження. У нас зростають діти, які тепер завдяки Божій науці, завдяки нашій рідній мові стануть дужчими і рішучішими від нас, вони поведуть наш народ до волі й самостійності. Нам лише треба бути єдиними і згуртованими, бо цього найбільше бояться наші вороги. Сьогоднішні незгоди з єпископом і митрополитом розбили нашу давню згоду і солідарність, але я впевнений, що так не буде надалі, ми неодмінно повинні об’єднатися, бо іншого виходу у нас немає. А зараз усі ходімо в Ратушу до бургомістра і визволимо наших братів і дітей.

Менше аніж за годину старші Братства були вже у Ратуші і вели переговори з бургомістром Станіславом Ґонсьорком. Українці були налаштовані дуже рішуче, і тому бургомістр, побоюючись заворушень, негайно наказав випустити з ратушевого підземелля Дмитра Красовського, Луку Губу і хлопців-колядників. Також він пообіцяв скасувати рішення магістрату про заборону дзвонити у дзвін «Кирило» на католицькі свята і навіть висунув ідею зробити найгучніший у Львові дзвін спільним для всього міста і дзвонити у нього на визначні для всіх міських громад події.

Українська громада Львова святкувала Різдво 1593 року радісно, з вірою і надією на те, що народ, який споконвіку живе на своїй рідній землі, зрештою повинен відродитися і стати вільним та незалежним.