«Якщо взяв до рук зброю – будь чоловіком»

Усміхнений 23-річний хлопець з виразними зеленими очима і відмінним почуттям гумору, навіть пройшовши жахи війни, не втрачає  оптимізму. Це розповідь про солдата Олега Каблаша – водія-електрика радіолокаційної станції батареї управління та радіолокаційної розвідки командного пункту Стрийського зенітного ракетного полку.

Під час  строкової служби в полку, хлопець вирішив підписати контракт та присвятити життя службі в лавах Збройних Сил України, як і його батько. 

З початку антитерористичної операції Олег неодноразово їздив на фронт - доставляв бойову техніку на передову. За кермом МАЗу, який тягнув самохідні пускові установки, хлопець намотав не одну тисячу кілометрів. Але справжню війну він побачив, коли добровольцем потрапив до зведеного загону Повітряних Сил України під Донецький аеропорт. Там Олег і отримав від співслужбовців позивний «Фізрук» за захоплення спортом і особливо боксом.

У підрозділі Олег був кулеметником. Незважаючи на постійний артилерійський вогонь противника по його спостережному посту, рішуче відбивав ворожі атаки. Стійкість та професіоналізм, які неодноразово виявляв солдат на передовій позиції «Дикої Качки», не залишились поза увагою. Указом Президента України за особисту мужність та героїзм, рішучість та бездоганне виконання військового обов'язку, виявлену при цьому відвагу Олег Каблаш нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».

Олег Каблаш поруч із товаришем по службі

Хлопці, що пройшли передову не завжди охоче розповідають про ті дні, але Олег радо погодився на розмову.

«23 серпня 2015 року ми приїхали на сьому ротацію зведеного загону Повітряних Сил Збройних Сил України на позицію під Авдіївку. Перші три дні були особливо напружені. Постійні обстріли. Переслідувало тривожне відчуття страху. Ти просто не знаєш, що на тебе чекає, навіть іноді перестаєш усвідомлювати, що коїться навколо», – згадує солдат час, що знадобився, щоб опанувати себе.

Сепаратисти завжди зустрічали ротації «Дикої Качки» особливо щільним вогнем.
«Восьма година вечора – і почалося! Перше ж влучання у пост і я зрозумів, куди потрапив», – сміється «Фізрук». На Зеніті дванадцять постів, але з них три найближчі до позицій сепаратистів – це «Ромашка», «Центральний» та «Очі», їм і діставалося найбільше.

Кожна ротація приносила свої назви постам, техніці та навіть зброї. Висоти наших хлопців знаходилися приблизно в двох кілометрах від Донецького летовища, а позиції сепарів лише 500 метрів від поста «Центрального». На чергуванні постійно знаходилось чотири військовослужбовці. Коли в спостережний пост Олега влучив снаряд, він з другом були в бліндажі. «Мурчик» - друг «Фізрука», в той час мав температуру під сорок і майже непритомнів, а тут ще й 120-ти міліметровий снаряд потрапив в перекриття.

Олег розповідає, що коли їхав на війну, то чув багато історій та порад від бійців, які повертались з фронту. Але коли приїхав на передову, то зрозумів що в реальних бойових умовах все геть по-іншому. У перший бойовий день Олег був розгублений, не знав що робити, як поводитись, щоб вижити. Здавалося, що саме його пост був одним з найбільш відкритих для обстрілів і отримував найбільше влучань.

24 серпня, на День Незалежності сепаратисти «привітали» Зеніт ще одним салютом зі снарядів. Третя доба на передовій покращення в обстановці не принесла значних змін - важкий снаряд знову влучив в укріплення посту. Однак, дякуючи Богові, потрапив в аеродромну плиту і ніхто з бійців не постраждав. Бліндаж заполонився димом, запахом пороху, дихати стало неможливо. Олег тоді не міг зрозуміти: як же провести ще два місяці у цьому пеклі, якщо три дні поспіль у їхній бліндаж було кілька прямих влучань і навіть добре укріплена споруда вже не витримувала артобстрілів. Гатили безперервно починаючи з восьмої вечора до четвертої ранку – звуки і спалахи від розривів снарядів приходять уві сні й досі. Вочевидь, забути про це не вдасться до кінця життя.

Давалося взнаки моральне виснаження. Олег був вражений реальним обличчям війни, але зумів опанувати себе. Він розумів, що повинен виконати свій обов’язок і не дозволити ворогу пройти далі. Коли вдалося взяти себе в руки та перебороти страх, почалися бойові будні.

Хлопець згадує: «Була приблизно десята година вечора, ми йшли з поста до бункера, а від нашого поста є шмат дороги. Ніч, темно, ліхтарики не вмикаємо, мобільні телефони також, адже на кожен промінчик може спрацювати ворог. На півшляху вже поруч з розбитою вщент казармою за 50 метрів від нас падає снаряд. Ми з «Соколом» переглянулись і не можемо вирішити, що робити далі: вертатися, чи бігти до бункера?

Раптом поруч падає ще один снаряд і ми таки вирішуємо бігти в бункер. Біжимо, землі під ногами не чуємо. До бункеру влетіли, а хлопці питають «Ви, що безсмертні?». І не знаєш чи диво врятувало хлопців, чи величезне бажання жити.

«До свисту куль, пострілів звикаєш дуже швидко, - Олег замислюється і додає: А от до обстрілу з «Градів», САУ, танків та артилерії звикнути неможливо, бо то справжнє пекло. Кожен з нас був готовий загинути в бою, але не в ролі пасивної мішені. Як взяв до рук зброю – будь чоловіком, застосуй її максимально ефективно».

Завдання, які виконував «Фізрук» на передовій, пов’язані з утримання позиції і недопущення проникнення на об’єкти диверсійно-розвідувальних груп ворога. Авторитетами військової справи для Олега стали прості офіцери та солдати, які разом з ним захищали Зеніт.

«Я пишаюсь тим, що маю таких бойових побратимів»: «Звір», «ПМ», «Морган», «Ювелір» - легендарні люди», - каже Олег.

Війна загартувала міцну чоловічу дружбу

Неабияку допомогу бойовому підрозділу надавали волонтери. Допомагали в забезпеченні продуктами харчування, одягом, речами особистої гігієни тощо. «Завдяки волонтерам, зокрема Віолетті Бородіній, наш підрозділ був забезпечений всім необхідним. Адже вони до нас приїздили двічі на тиждень, іноді навіть частіше» – пригадує Олег.

Під час одного з боїв Олег отримав контузію та травму ноги. Боєць пішов на розвідку, щоб роздивитися, як саме була окопана кулеметна обслуга противника, звідки вівся вогонь по наших позиціях. Ворожий снаряд розірвався за 2 метри від хлопця. Пораненого солдата було госпіталізовано до військового клінічного госпіталю міста Красноармійськ.

Після цього Олег каже, що переглянув своє ставлення до світу – почав більше цінувати життя і людей навколо, а ще на проблеми почав дивитись по-іншому - те, що до війни здавалось важливим, сьогодні стало другорядним.

Фото Олега Каблаша