«Свій серед чужих»

Старший офіцер оперативного відділу Повітряного командування «Захід» підполковник Віктор Агеєв тривалий час виконував завдання у складі групи з контролю за дотриманням Мінського протоколу у зоні АТО.

Військовослужбовець погодився розповісти про своє перебування на тимчасово окупованій території та життя і погляди українців, які опинились за умовним кордоном.

Віктор народився у місті Чортків на Тернопільщині. З початком бойових дій подій на сході 35-річний офіцер неодноразово писав рапорти, щоб потрапити в зону АТО. Війна прийшла на землі, які були дуже близькі йому з дитинства, адже з Донбасу походить батько Віктора Агеєва.

У липні 2015 року командування скерувало полковника Агеєва для представництва України на тимчасово окупованій території. Протягом чотирьох місяців він був офіцером-спостерігачем у спільному Центрі з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін. Працювати довелось спільно з російськими спостерігачами - представниками Збройних Сил Російської Федерації.

Штаб Центру розташований в місті Соледар на Донеччині, а Віктор перебував зі своєю місією в містечку Землегір’я Слов’яносербського району Луганщини, що за 20 кілометрів від самого Луганська. Безпосереднім завданням співробітників Центру є спостереження за ситуацією на лінії розмежування сторін, виявлення порушень режиму припинення вогню та повідомлення про подібні факти Штабу АТО.

Підполковник Агеєв проживав разом з напарником в приміщенні, спеціально обладнаному для них в Землегірській міськраді – там вони мали спальне та робоче приміщення, а харчувалися в їдальні місцевої шахти. Решта побутових питань були теж організовані, багато в чому завдяки місцевому населенню.

«Спілкування між військовими українцями та росіянами за весь час роботи зводилося суто до робочих питань, а саме проблематики припинення збройної агресії. Хоча росіяни всіляко заперечували свою участь у подіях на Донбасі, але наші офіцери прекрасно все усвідомлювали. Тим паче, що під час виконання місії вони на власні очі бачили, хто там є, й чиї інтереси відстоюються. Отже ніякого дружнього офіцерського спілкування між нашими хлопцями й російськими офіцерами не було, хоча зі сторони «колег» були певні пропозиції, так би мовити, прийти до взаємного розуміння ситуації, що склалась», — розповідає офіцер.

Про ставлення місцевого населення до українських військових та життя мирних людей за умовним кордоном у Віктора позитивні спогади.

«Містечко, де я перебував не попало під вогонь, його оминула участь розбитих обстрілами селищ, бо воно знаходилось в стороні від Бахмутського шляху. Напевно тому, місцеве населення загалом не виявляло негативного ставлення ні до кого, більшість питань зводилось до одного: коли ця біда закінчиться? Багато було людей, які взагалі позитивно ставилися до нас і не сильно це приховували, особливо молодь. Мене особисто радує, що діти, що студенти, навіть представники нашого покоління - дуже гарно ставилися до нас» - ділиться враженнями Агеєв.

«Але були й випадки, коли люди старшого віку, які приходили до міської ради, де працювали представники групи, висловлювали своє невдоволення українською владою, бо, мовляв, Радянський Союз для них кращий від незалежної України. Ми намагались у конфлікти не вступати, але в розмові не втримувались пояснити, що навіть повернення радянського устрою, молодість їм все одно не поверне», - розповів Агеєв.

Що стосується людей, які проживають на окупованій території, то їм доводиться нелегко.

Бідність населення пов’язане, насамперед, із закриттям великої кількості шахт. На окупованій території не працює банківська система, пенсіонери не можуть отримати пенсії та придбати собі їжу. Натомість з’явилися місцеві «посередники», які допомагають літнім людям отримати пенсії, беручи чималі гроші за свої послуги.

«До того ж місцева «законна влада» людей навіть на виплаті «кровних» коштів – гроші видають людям в рублях, але за курсом 2:1. Тобто, та ж  пенсіонерка отримає свою пенсію в півтора рази урізаною, ніж вона мала би на підконтрольній Україні території», - додає підполковник.

За його словами, продукти харчування на підконтрольній бойовикам території більш ніж удвічі дорожчі, ніж в Україні. Якісних товарів при цьому обмаль, оскільки з нашого боку на окуповані території не надходить практично нічого.

«Люди, котрі не мають можливості звідти виїхати, бо не всі можуть залишити домівки, тварин, автомобілі тощо, виживають завдяки родичам та друзям з нашої сторони. Саме виживають, бо як такого заробітку там наразі зараз немає. Хоча ми особливо не розпитували про таке, щоб не тривожити і так болюче питання. Місцеві щось виготовляють, але люди шукають саме українську продукцію, бо вона набагато якісніша», — каже Агеєв.

У вересні 2015 року окупаційна влада видала постанову про заборону підприємцям продавати продукти українського виробництва, мотивуючи свою вимогу тим, що останні можуть бути отруйними та неякісними. Цивільному населенню стало ще важче виживати.

Щодо гуманітарних конвоїв, то офіцер на власні очі переконався, що допомогою їх назвати було складно.

«В містечко, де живе майже вісім тисяч людей, приїжджає вантажний автомобіль, на половину кузова завантажений консервами.  Довжелезна черга заради двох банок консерви, пляшки олії та кіло цукру на сім’ю. Це те, що я бачив. Знущаються над людьми, як тільки можуть» — резюмує офіцер.

Віктор Агеєв також розповідає про свого напарника – офіцера, родом із Севастополя.

«Напарник, який був зі мною там, сам з Севастополя, з нашого Криму. Я знаю про його мрію, як і багатьох наших громадян, що опинились в схожій ситуації. Чомусь я впевнений, що йому вдасться здійснити цю мрію - повернутись на малу Батьківщину служити, або просто жити в нашому українському Севастополі - про що він постійно наголошував і нагадував «колегам». Крім цього, мова нашого спілкування була виключно українська» --розповідає офіцер.

У вільний час військові слухали українських виконавців, особливо «Океан Ельзи». Агеєв каже, що вмикали музику голосно, не криючись – так, щоб і місцеві могли почути.

«Ми намагались так слухати наші українські пісні, щоб мешканці всіх навколишніх будинків та місцевого базару теж її чули. Мені здалося, що люди дуже позитивно до цього ставилися. Хоча, можливо в них і варіантів інших не було , але ніхто не нарікав. Я гордий, що по той бік умовного кордону постійно звучала Наша музика і знаю, що вона лунає там й надалі» -- каже Агеєв.

Офіцер розповідає, що чимало місцевих мешканців спілкувались з українськими військовими, але робили це так, щоб ніхто не помітив.

«Люди, які тягнулись до нас і бажали поспілкуватись, не могли це робити відкрито, самі розумієте, - розповідає Віктор. - Доводилось хитрувати російських наглядачів Наприклад, організували нам помивку в бані,а ми і росіян запросили, тільки ті позалазили на полиці, ми виходимо з напарником  на двір начебто перекурити, а самі в різні боки до обумовленого місця зустрічі».

Цікаво, чи усвідомлюють люди, яким доля дала непросте випробування на характер та витримку, поставивши в рамки «свій серед чужих», наскільки вони важливі і унікальні в своїй своєрідній мужності. Дивлячись на Віктора, який спокійно і з посмішкою пригадує, як доводилось тікати від «хвоста» на вуличках містечка, щоб без ворожого нагляду поспілкуватись з проукраїнськими людьми і не виказати останніх, - здається що не зовсім. Але під час війни немає однозначної лінії вогню, хтось тримає її в окопі, а хтось, як Віктор – робить свою справу в інших напрямках.

«Війна змусила переглянути мене своє ставлення до людей, своє життя – як я жив, чим я жив, переосмислити свої дії, цінувати своїх ближніх. Там, на війні часто доводилось згадувати тих, кого образив і подумки просити вибачення за свої вчинки», - ділиться офіцер.

Ірина Баранова, начальник прес-центру повітряного Командування «Захід»