«Коли все погано, це не означає, що не треба нічого робити»
Суспільство

«Коли все погано, це не означає, що не треба нічого робити»

Розмова з бійцем батальйону «Донбас»

Андрій Вершинін, 5 лютого 2016 3293 4

Кореспондент ZAXID.NET розпитав львів’янина, який пройшов одну з найгарячіших точок російсько-української війни

***

Звати мене Демків Іван Миколайович, позивний «Вано». До АТО я проводив  лікарську практику. Працював у лікарні, спеціальність – травматолог-ортопед. Сам я зі Львова. Прийшов до лав батальйону «Донбас» добровільно, за покликом серця. Мені здавалось, що тільки в добровольчих батальйонах основна рушійна сила. Та сила, яка першою протистояла окупанту, коли ми лишень вчилися воювати, бо армії тоді фактично не було. Армія формувалася на базі добровольців.

У «Донбас» потрапив випадково, тепер вже й не згадаю, хто зі знайомих дав номер телефону бійця з позивним «Бєня».

Я одразу зателефонував. Приїхав в Петрівці. Це був грудень 2014 року. Рота Гала була в Луганській області, а рота Свата формувалася. Набирали роту Казбека, вони були в Старому, доукомплектовувались для того, щоб поміняти роту Гала. Якщо пам’ятаєте, у нас був марш у Києві з Семеном Семенченком.

Це коли ви Хрещатиком проходили, так?

Так, так, саме тоді. Я якраз входив до складу тієї роти, яка йшла Хрещатиком. Ми тоді фактично виборювали відрядження у зону АТО, бо чотири місяці перебували на базі у Старому. Я особисто – менше, бо прийшов взимку, але хлопці не могли потрапити в АТО з вересня 2014 року.

Як ви вважаєте, чому батальйон «Донбас» не міг потрапити до АТО?

На той момент позиція влади була зрозуміла. Ми чітко збагнули, до речі, на тому завжди наголошував Семен Семенченко, що то були перші спроби розвалити добровольчий рух. Небезпечними вважалися  всі добровольчі батальйони, не тільки батальйон «Донбас».

Іван «Вано» Демків у мирний час працював у Львові лікарем-травматологом

Не потрібні були владі люди, які мають власну думку, які можуть говорити правду і тим більше на телебаченні. Все ж таки ЗСУ – офіційна військова структура з суворою субординацією, де все чітко підпорядковується наказам командирів. Свободи слова немає, система ще «совка» залишилась.

Добровольчі батальйони згори намагалися розвалювати,   я думаю, що зараз позиція влади особливо не помінялась.

Розкажіть про Дебальцеве.

Спочатку ми були на Бахмутській трасі біля 29 блокпосту, де стояла рота Казбека, у тому числі й Семен Семенченко. У роті Казбека – відсотків п’ять «старих» бійців, решта – новий склад, який зони АТО ще не бачив.  Тоді була загроза прориву і ми їздили підтримувати тих, хто стояв на 29 блокпосту.

Далі була зачистка Оріхово, сапери нашого батальйону підірвали залізничну колію під мостом у районі Оріхово.

Першим був бій під Вуглегірськом, там ми потрапили у засідку, нашу колону розстріляли. 

Було це так. 31 січня близько 5 ранку ми вирушили колоною з Луганської області до Дебальцевого. Отримали завдання прибути на 7 ранку на дебальцівський «Хрест» – роздоріжжя, одна дорога якого веде на Ростов-на-Дону, а інша – на Вуглегірськ. На роздоріжжі стояв КПП ДАІ.

Відразу при в’їзді в Дебальцево, на «Хресті», нас зустріли артилерійським обстрілом. Після двогодинного обстрілу, хлопці, у чиїх бліндажах ми сиділи, культурно попросили нас переміститися в інше місце, адже до того так довго та інтенсивно їх ще не обстрілювали. «Хтось реально «злив» інформацію, що ви десь тут, тому що били прицільно по «Хресту», тож  давайте якось роз’їжджайтеся, розсипайтеся або міняйте місце дислокації», – сказав один із бійців.

Ми, залишивши техніку, пішли пішки у напрямку Вуглегірська, фактично до другої лінії оборони. Перша або нульова – за 3-5 км від Вуглегірська, а друга – була ближче до «Хреста».

Розсипавшись полями, залягли орієнтовно ще на 2 години.

Тоді з нами перебував Семен Семенченко. Він у штабі на «Хресті» обговорював задачі нашого батальйону.  Після тих двох годин, коли ми чекали на Семена, він приїхав і доповів, що на сьогоднішній день перед нами поставлено завдання разом з бійцями ЗСУ зачистити Вуглегірськ і деблокувати «Світязь», який на той час вже три дні був в оточенні. Бійцями ЗСУ була проведена розвідка, вони доповіли, що в місті нікого немає і ми можемо бути спокійними. Ми зорганізувались і колоною вирушили на Вуглегірськ. Ми їхали разом з бійцями ЗСУ на їхній «броні».

Наша колона пішла двома шляхами. Колона (загін Хореки) поїхала ліворуч, вони зайшли у Вуглегірськ з того боку, де воював батальйон Кульчицького. Та колона, де був я, поїхала навпростець. Місто так розташоване, що ті, хто поїхав ліворуч, зайшли збоку Вуглегірська, а ті, що виходили прямо, потрапляли до центру міста. Ми з Семеном рухалися прямо.

Згодом помітили кілька цікавих нюансів. По-перше, на трасі, якою ми рухалися, за три кілометри до в’їзду у Вуглегірськ побачили червоні прапорці – відмітки, які ставляться при засідках. По-друге, дерева розкидані дорогою, заважали швидко пересуватися, тому що їх треба було об’їжджати. Ми змушені були сповільнити рух, що давало ворогу можливість краще прицілитися. Інформацію про це ми почали передавати рацією тим, хто був попереду. Вони сповільнили рух колони, бо теж зрозуміли імовірність того, що можуть попасти в засідку.

Наш батальйон знаходився всередині  і наприкінці колони. Відстань від першої до останньої машини була достатню великою, тому рація не допомагала. Ми змушені були передавати  інформацію ланцюжком від однієї машини до іншої.

Засідка  була так спланована, що ми до неї потрапили біля самого входу у Вуглегірськ.  Коли колона з ЗСУ і батальйону «Донбас» підійшла впритул до Вуглегірська, ми почули перші вибухи, фактично це був перехресний вогонь.

З одного боку дороги, якою рухалася наша колона, стояв ворожий  танк в копанірі, а з іншого – БМП, багато крупнокаліберних кулеметів та АГС. Вся колона була розстріляна приблизно протягом 10 хвилин. Був хаос.

На першому танку, який в'їжджав до Вуглегірська сиділи четверо наших бійців. Очевидно, танк, який був вкопаний у копанірі, з лівого боку влучив у наш танк, що спричинило вибух. Я побачив, як танк підлетів аж до висоти п’ятого поверху. Двох бійців було відразу вбито осколками снарядів,  двох інших вибуховою хвилею скинуло з танку.

Для відступу потрібно було  розвернути техніку. Бійці, які їхали на «броні», мали недостатній огляд, у свою чергу у поранених бійців та у збитих вибуховою хвилею хлопців була затьмарена свідомість. Ці два факти призвели до того, що техніка, яка  здавала назад, уперед, давила їх. Вони один одного не бачили.

Серед наших бійців паніки не було. Наш батальйон зайняв оборону і плавно відступав.

Ми відійшли до першої лінії оборони, стали на переїзді села Савельївка. Вогонь противника продовжувався на першій лінії по окопах та по залізниці.

Коли вогонь трохи вщух, постало питання, як забирати поранених. Зорієнтувалися, що п`ятеро бійців з нашого батальйону залишилися там. Зі слів деяких очевидців ми зрозуміли, що, як мінімум, троє з них точно вбиті, четвертий відійшов з частинами ЗСУ. Дізналися, що один – важкий «300-й».  Ми розуміли, бачили і знали, що є безліч 200-х, 300-х важких з боку ЗСУшників. Треба було повертатися назад. Ми розуміли, що на нас там чекають сепари.

Туди просто так не доїдеш. Ми почали вести мову з ЗСУшниками, щоб нам дали техніку і  ми могли доїхати туди, бо ж  і їхніх хлопців треба забрати.

Відповідь ЗСУ була такою:  «Зараз почекайте півгодини, треба зі штабом зв’язатися». Через півгодини – почекайте ще годину, потім ще. Фактично три години ми просили броню. Так нам тої броні ніхто і не дав…

Що було далі?

Семен автомобілем поїхав у штаб, щоб прямо там у командування вибивати броню.

Раптом, коли  вже сутеніло, побачили легкову машину, що їхала з Вуглегірська. Цивільна  машина з білим прапором. В автівці – сім’я зі старенькими бабцею, дідом і підлітком. Ми намагалися зрозуміти – то заслані козачки якісь, чи то просто люди, які тікають з Вуглегірська. Вони нам сказали, що там жах, купа сепаратистів, весь залізничний вокзал забитий, купа броні, фактично всі сили стоять на тій частині міста, в яку ми входили. Ми питаємо: «Ви коли їхали, дорогою бачили поранених?»

Вони кажуть, що бачили купу трупів, купу спаленої техніки, не можна розібрати нічого.

Тоді, троє наших бійців, щоб не привертати уваги, на цій самій цивільній машині з білим прапором поїхали на місце, де розстріляли колону. Їм вдалося витягнути звідти важкого 300-го, позивний «Гера» – наш з батальйону «Донбас». Також знайшли бійця ЗСУ з відірваними ногами, він був при свідомості. У нього вже були накладені жгути, чи він сам собі їх наклав, чи хтось, я не знаю.

Цих двох бійців вдалося повернути назад. Ми їх оглянули, надали ще додаткову медичну допомогу. Майже відразу хлопців евакуювали. Волонтерський капелан забрав їх у бус.

Треба розуміти, що ми тоді вирушали з Луганської області близько 3-ї ранку. Коли почався обстріл, 4 години сиділи під шквальним вогнем. Хто де: хто попри дорогу, хто в окопи заховався. Потрапили в засідку. Потім маса роботи. 16-17 годин. Мороз, усі змучені, виснажені, мокрі, змерзлі.

Постало питання: як забрати наших 4 двохсотих?  Ми своїх бійців не лишаємо. Усі розуміли, що там навкруги сепаратисти, багато техніки залишилося, зброї.  Добровільно зголосилися піти «Гроз», «Молот», «Муса», «Шмель», «Рибак», «Гюнтер» та я. Фактично вийшло так: два розвідника «Молот» і «Гроз», один сапер-підривник,  АГСники  та я. Ми вирішили підірвати техніку, яка була пошкоджена, її не можна було забрати назад.

Далі, поки ми знайшли місце, де розміститися, вже настала 18 година. Всі були замучені, виснажені, голодні, мокрі. Фактично відразу всі позасинали. Вже було домовлено, зібрана група, яка їде вночі. Зібрано все необхідне спорядження: тепловізори, підривні матеріали… Близько другої години ночі двома машинами ми вирушили на  Вуглегірськ.

Перетнули наш кордон, доїхали до Вуглегірська, вибрали зручне місце для розташування АГС. Якщо була б якась гонитва чи засідка, нас змогли б прикрити вогнем. Ми рушили шукати наших двохсотих. Там стільки ЗСУшників, техніки, розібрати де наші було зовсім не просто. Також потрібно було розібратися, чи немає засідок або вибухівки під двохсотими…

Нарешті ми завантажили наших чотирьох двохсотих у машину.

«Гюнтер»- сапер, підірвав ту бронетехніку, що була на місці, серед них БМП та МТЛБ.

На пробитих колесах забрали нашу машину, забрали чотирьох двохсотих і евакуювалися.

5-6 ранку. Семена з нами вже не було. Ми приїхали та почали вирішувати, що робити далі.

Через півгодини нам сказали, що отака історія з Семеном, треба їхати забирати…

Ви маєте на увазі поранення Семенченка?

Так. Машина-«таблетка» при виїзді з Чернухино трохи ближче до самого Дебальцевого, вона була розчавлена навпіл. У ній їхало четверо бійців. Керував боєць ЗСУ, поряд з ним сидів боєць нашого батальйону, позивний «Медок» .  Вони обидва були «двохсоті». Позаду було троє – сапер з позивним «Борис», Семенченко та боєць з позивним  «Тимоха». Вони всі були важко поранені, їх госпіталізували у військовий шпиталь. Це було 1 лютого 2015 року.

Кільце навколо Дебальцево закрили 9 лютого 2015 року. Нам пощастило, бо якщо б ми виїхали на півгодини раніше, теж потрапили б у котел.

Було це так. Батальйон «Донбас» у період з 31 січня до 8 лютого зачищав Дебальцеве.  Там дуже багато було зачистки гаражів, МНС, заводів … Спочатку жили у Дебальцевому. Коли над ранок наше місцерозташування, де ми на ніч сховалися, повністю розстріляли, треба було евакуйовуватися. Батальйон «Львів» нам допоміг. На їхній базі ми залишили машину, техніку. В Артемівську ми знайшли базу, це стара наша база, звідти ми щодня їздили на зачистки.

І ось одного дня, коли ми заїжджали у Дебальцеве, десь о 7 ранку, на одному з пагорбів нас зупиняє ЗСУ. Треба уточнити, що 20 км дороги до Дебальцевого повністю прострілювали.

Можна було легко втрапити у цей котел, про який говорилося постійно, не знати про нього командуванню було неможливо.  Тому менше, ніж 120 км/год ми не їздили.

Були такі дні, коли ми легко в’їжджали в Дебальцеве, а цього разу ЗСУшники махають руками, одна машина проїхала, друга проїхала, третя зупинилася. Кажуть, що територію захопили сепари, далі проїзду нема, на фугасі вже підірвали наші дві машини. Там було начальство батальйону «Львів», даішники зі Львова…

Не можна було проїхати ні туди, ні назад. Фактично вся територія повністю обстрілювалася. На тому місці ми і зупинилися (с. Луганське, Миронівське), розкинули техніку та поховалися. За два дні надійшов наказ разом з ЗСУ брати штурмом Логвінове. Пам`ятаю, було дві спроби – 9 та 12 лютого. З першого разу ми не змогли увійти, але втрат не зазнали. З другого разу втратили 7 наших бійців, з них 2 зниклих безвісти, але водночас тоді батальйон «Донбас» разом з ЗСУ взяли у полон 17 сепаратистів. Одного нам вдалося обміняти на 3 загиблих у Логвіновому. Більше спроб зачистки Логвінового не було. Батальйон «Донбас» отримав наказ зі штабу допомагати ЗСУ розвідкою та утримувати дорогу, щоб сепари далі не просувалися. Над нами постійно літали ворожі безпілотники, центральна дорога прострілювалася, але українські військові могли ще вийти польовими стежками, щільного кільця навколо Дебальцево не було.

Кожного дня, кожної ночі тіло боліло від морозу. Важко було. Плюс грип, переохолодження. Всі ліки були в Луганській області.

Вже після того, як 16-17 [лютого] оголосили перемир’я, Президент сказав про «велику перемогу у Дебальцевому» і про те, що українські війська покинули це місто. Насправді там дуже багато військових залишилося. 

Через два дні наш батальйон перевели до Маріуполя. Майже 5 днів ми відпочивали. Потім ми ще встигли побувати в Широкиному, на цьому наша перша ротація  закінчилася. Це було 15 березня 2015 року.

Як ви ставитеся до того, що зараз відбувається в країні? Я маю на увазі не на фронті, а в Києві.  Політику, економіку, Мінські домовленості...

Я нічого нового  в країні не бачу. Економіка розвалена, своїх позицій, територій ми не відвоювали і не відвойовуємо, лише ведемо оборону, Мінські угоди не працюють.

Після Дебальцевого, коли ми вже були на позиціях у Маріуполі, 15 березня 2015 пішли чутки, що нас автоматично мобілізовано. Через бардак, який в український армії був тоді,  фактично у багатьох людей не було ротації взагалі. Коли нас все ж таки відпустили на ротацію, ми були такі виснажені, що ніхто не збирався повертатися знов на фронт. Але через два тижні ми знову зібралися у Нацгвардiї  та у складі батальйону «Донбас» поїхали назад.

Дух братерства дуже підтримує. Якщо їде твій товариш, то як можеш ти не поїхати? Виходить, що є дух віри в те, що ми там не просто так, віри в те, що не даремно багато хлопців полягло. Добровольчий рух росте, в батальйон приходять нові хлопці із «Самооборони», приходять нові люди. Це наше майбутнє. Гадаю, що коли все погано, то це не означає, що нічого не треба робити. Треба показувати на власному прикладі, заохочувати інших. В умовах війни добровольці мають високі ідеали, і я бачу, що попри все, Україна рухається вперед.

Я гордий, що на своєму  життєвому шляху мені пощастило зустріти по справжньому  мужніх та відважних хлопців, які дали мені можливість зрозуміти, що таке справжня чоловіча дружба та відчути дух воїнського братерства. Вони  вражали мене своїми героїчними вчинками і водночас простотою та скромною манерою поведінки. Слава бійцям БСП «Донбас»! Слава Героям! Довгих та щасливих років життя тим, хто залишився живим та вічна пам’ять і шана тим, хто загинув у бою.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук