«Дружина навіть не знала, що я на війні»

Розмова із підполковником Валентином Шелігацьким

Валентин Шелігацький (праворуч) поряд із бойовим літаком

Підполковник Валентин Шелігацький брав участь в антитерористичній операції протягом літа-зими 2014 року й керував армійською авіацією в одному з секторів зони АТО.

Його піврічне відрядження до зони бойових дій цікаве в першу чергу тим, що офіцерові довелося виконувати свої службові обов’язки у перехідний період реформування органів військового управління. Шелігацький до останньої години керував авіаційним напрямком на командному пункті і  виходив разом із товаришами, під щільним вогнем російських «градів» та «ураганів» і канонаду артилерії. Протягом цього часу відбулось перегрупування військ у секторі та змінилось місце дислокації керівного складу.

Під час виходу з позицій в районі села Победа розпочалися найпотужніші та найбільш влучні обстріли з території Російської Федерації. Після чергового попадання заряду від касетної частини «Смерча» дерев’яне перекриття бліндажа, в якому перебував Шелігацький та його підопічні, частково обвалилось. Один з вояків, який не мав на собі каски і бронежилета, запанікував. Підполковник зняв свій бронежилет і каску і віддав бійцю, чим врятував йому життя.

За високі показники у бойовій і професійній підготовці був нагороджений медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.

ZAXID.NET поспілкувався із підполковником Валентином Шелігацьким про його службу у зоні АТО.

– Скажіть, будь ласка, як для вас розпочалась антитерористична операція?

– До зони проведення АТО я потрапив у складі центру авіації та протиповітряної оборони управління оперативного командування «Північ». У травні 2014 року хлопці з нашої першої ротації виїхали для облаштування командного центру сектору «А». Я був у складі другої ротації. Ми змінили наших побратимів через місяць.

– Які завдання вам довелося там виконувати?

– У складі командного центру сектору «А» я був координатором армійської авіації, представляючи центр авіації та ППО. Під нашим контролем була ударна армійська авіація – вертольоти Мі-24 і військово-транспортні вертольоти Мі-8. На нас покладались завдання управління та контролю за діями армійської авіації під час нанесення ударів та евакуації наших поранених і, на жаль, загиблих товаришів. Також ми здійснювали взаємодію з «великою» авіацією Повітряних Сил ЗСУ.

– Що найбільше запам’яталось із того часу? Можливо, якийсь епізод сильніше за інші закарбувався у вашій пам’яті?

– На час виконання обов’язків нашою ротацією припала загибель екіпажу, командиром якого був майор Олег Бірюк, а льотчиком-оператором – капітан Антон Родіонов. На жаль, 20 серпня ми їх втратили. Я пам’ятаю, як ми їх чекали... І не дочекалися. Це сталося, коли екіпаж виконував бойове завдання із знищення скупчення бойової техніки російсько-терористичних військ, що зайшли на нашу територію в районі Георгіївки.

– Скільки часу ви провели там, виконуючи свої обов’язки?

– В АТО я виконував завдання з червня до грудня 2014 року. Після цього наш центр було розформовано, управління оперативного командування перейшло на новий штат і стало називатись оперативним командуванням «Захід», а ми повернулися до Львова, в Повітряне командування «Захід».

– Як рідні та близькі поставилися до вашого перебування в зоні АТО?

– Мені було простіше за всіх, тому що ми так стрімко почали службу в оперативному командуванні, що я фактично не встиг перевезти родину зі Львова до Рівного. Це був листопад 2014 року. Почався Майдан, після того – анексія Криму, а потім АТО... Тому, коли я виїхав на схід України, дружина про це навіть не знала. Для родини версія була традиційна – поїхав на навчання. Коли телефонував їй, казав, що не можу приїхати додому у Львів, бо інтенсивно «навчаюся». Фактично, мої дізналися про те, що я там був, уже після мого повернення до Львова, коли дружині потрапили на очі витяги з наказів про відрядження, які я випадково залишив на видноті.

– Знаємо, що ви та деякі ваші побратими нагороджені державними нагородами. Розкажіть, за що саме?

– Так, я отримав медаль «За бездоганну службу» ІІІ ступеня за виконання обов’язків у складі командного пункту сектору, безпосередньо за участь у подіях, які відбулися на початку вересня 2014 року. Почався відхід наших військ. В цей час вже були залишені позиції і в Луганському аеропорті і в селищах Хрящувате, Новосвітлівка, Лутугіне, Георгіївка, наші війська відходили за Сіверський Донець. З першого вересня наша позиція була під інтенсивними обстрілами «Смерчів» із російської території, і знаходитись там керівному складу було вже неможливо. Тому командування сектору прийняло рішення перебазувати командний пункт в більш безпечне місце.

У ніч з 2 на 3 вересня наш розрахунок залишили для здійснення управління військами сектору. Але, оскільки управління військами повинно бути безперервним, не можна було одночасно всім покинути командний пункт, хтось повинен був залишатись. І ось нас 12 людей, на чолі з головним оперативним черговим залишились підтримувати управління. З нами були підрозділи протиповітряної оборони і ще декілька інших, чий відхід було сплановано на більш пізній час. Все це відбувалось в населеному пункті Побєда Новоайдарського району Луганської області. Ситуація тоді розгорталась дуже стрімко не на нашу користь, противник міг будь-якої миті з’явитись поруч. І ми це добре розуміли. Проте залишалось рівно стільки часу, скільки було необхідно для завершення передачі управління новий командний пункт. Ми вийшли лише після того, як отримали відповідний наказ. Виходили з Побєди під більш ніж двогодинний «салют» російських «Смерчів». Фактично, вціліли чудом, а багато хто там залишився назавжди. Саме за цей епізод командування врахувало доцільним нагородити його учасників.

– Чи змінились, на вашу думку, за час АТО Збройні Сили та ставлення до них у суспільстві?

– Змінилося ставлення особового складу до виконання своїх обов’язків, військові стали більш відповідальними і зрозуміли, наскільки важливе те, що вони роблять. Тому що, на жаль, останнім часом, до цих подій, і авторитет Збройних Сил у суспільстві і, відповідно, самооцінка військових занижувались. Було схоже, що армію і державу навмисно розвалювали. Та нарешті ми всі зрозуміли, що незалежній Україні бути, а вільна Україна без міцних Збройних Сил неможлива. Про це говорить і ставлення людей – таке, як зараз. Я нещодавно стояв на зупинці у формі, і до мене підійшла жіночка й просто сказала: «Хай Вам щастить!». Я подякував, хоч і трішки розгубився, але це було дуже приємно. Вважаю, такі випадки самі за себе говорять.

– Частина вашої розповіді, разом із іншими історіями хлопців з передової, потрапила до фільму «Побратими», що був знятий до Дня Збройних Сил України в рамках проекту «Військово-патріотичне мовлення» від Національної академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Ваше ставлення до цього та подібних проектів?

– Я вважаю, що це – потрібна справа. Після довгих років занижування значення армії для суспільства, люди повинні побачити, кому вони завдячують своїм спокійним життям і мирним небом.

– Яким ви, як офіцер, котрий пройшов вогонь війни, бачите найближче майбутнє Збройних Сил?

– Беззаперечно, це мають бути забезпечені Збройні Сили, тому що бідна армія не може бути боєздатною. Армія – це як автомобіль: в нього потрібно вкладати для того, щоб він гарно їздив. Армія має бути підготовлена, добре навчена, тому що просто вкласти гроші, наприклад, дати велику зарплатню – не дасть того ефекту, що потрібен. Хтось буде використовувати ці гроші, у тому числі, і для самовдосконалювання, а хтось – для того, щоб просто заробити грошей, нажитись. Тому, я вважаю, має бути дуже активний навчальний цикл, мають бути грамотно сплановані ротації особового складу: це стосується служби в управліннях, служби в частинах для офіцерського складу. Мають бути перспективи виїзду для служби за кордон в багатонаціональні штаби. І щоб всі ці питання вирішувались за прозорими, відкритими і зрозумілими критеріями.

Я маю досвід навчання в академії Збройних сил Турецької Республіки і бачив, як там офіцери прагнуть бути кращими, адже працює система відкритих рейтингів, у яких кожен може побачити своє місце. Рейтинги кожні півроку оновлюються, і військові знають, наприклад, для чого вони повинні краще вивчати англійську мову, для чого їхні дружини вчать англійську.

Мій колега, турецький офіцер, із яким я був знайомий найближче, з відзнакою закінчив навчання в академії та потрапив служити в генеральний штаб. Зараз він служить в Брюнсюмі (Нідерланди), у штабі Командування об’єднаним угрупованням НАТО в Європі. Це те, чого він прагнув, і завдяки наполегливій праці над собою він цього досягнув.

Маю надію, що наші офіцери так само будуть мати службові перспективи. У нас часто буває: якщо ти добрий спеціаліст, командир тримає тебе біля себе, поки сам далі не піде. А повинно бути, щоб офіцер проявив себе на посаді і йшов далі й далі, якщо у нього все гаразд, сам вдосконалював свої навички і звільняв місце іншим. Саме такими я бачу наші майбутні Збройні Сили.

Коли над Україною нарешті буде мирне небо, і всі, хто її зараз захищає, повернуться живими й здоровими у свої сім’ї, щоб не плакали їхні матері, дружини, а діти не залишались без батьків, Збройним Силам, які вже стануть сильнішими, залишиться процвітати і вдосконалюватись.

Ірина Баранова, начальник прес-центру повітряного Командування "Захід"  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук