Єврейські погроми у давньому Львові, частина 2

Читайте також першу частину блогу Ілька Лемка про єврейські погроми у середньовічному Львові.

12 червня 1664 року у Львові стався ще один кривавий погром, тепер уже в самому місті в мурах. Незважаючи на запобіжні заходи міської влади, студенти єзуїтської колегії після урочистого походу вирушили громити будинки в єврейській дільниці. Тодішній бургомістр Бартоломей Зиморович терміново прибув на місце події і щосили намагався заспокоїти збурений натовп. Коли ж цього зробити не вдалося, він наказав для постраху стріляти з гармати поверх голів погромників. Наслідком невдалої стрілянини, бо з гармати стріляв не гарматник, а ремісник-пекар, була загибель кількох погромників, але навіть це не зупинило насильства. Дощенту були зруйновані, пограбовані і сплюндровані єврейські кам’яниці, цього разу вбили 51 єврея.

Старші єврейської громади оцінили збитки погрому у величезну суму – 700 тисяч злотих і подали скаргу до короля на міську владу, яка не змогла зарадити насильству. Єврейські старші ніби зібрали усі докази бездіяльності магістрату щодо гарантування «безпеки у прикордонному місті Львові». Особливі претензії були до бургомістра Бартоломея Зиморовича, який, проте, аргументовано доводив, що зробив на той час усе можливе, що від нього залежало.

Звичайно ж євреї висунутої ними у позові величезної суми у 700 тисяч золотих не отримали, але все ж позитивним наслідком погромів для них (як би це цинічно не звучало) було скасування двома королями – Яном Казимиром і його наступником Михайлом Корибутом Вишневецьким їхніх боргів перед містом і надання їм значної лібералізації у торгівлі.

Окрім студентів, на євреїв нападали також і шляхтичі. 1600 року власник фільварку поблизу Львова Ян Оборський із челяддю вдерся на Краківське передмістя, били кожного, хто потрапляв під гарячу руку, вибивали вікна, вітрини, підпалили один із будинків. Врешті євреї зорієнтувалися, підстерегли нападників у шинку Юська, «одних побили, посікли, інших пообдирали, гроші і зброю позабирали, а одного хлопця Жебровського десь поділи, відомості про нього немає жодної», – згодом писав у своїй протестації сам Оборський.

1601 року шляхтичі Оринський і Рожнецький із поплічниками вдерлися до єврейської дільниці в мурах і почали рубати євреїв, які липневого вечора спокійно собі прогулювалися вулицями. Євреї поховалися у домах, а банда вдерлася спочатку до будинку старшого громади Ісака Нахмановича, а відтак хотіла дістатися до синагоги, де молилися євреї. Ті зачинилися зсередини, а нападники безуспішно намагалися зламати залізні ворота. Далі вдерлися до будинку єврея Москви, потрощили усе всередині, тяжко поранили в голову і в руки старого немічного золотаря Тевля.

Іншого разу 1612 року шляхтич Яворський увірвався з товаришами до передміської синагоги, вони бичами розганяли й ранили євреїв, а далі пограбували і сплюндрували синагогу. 1614 року шляхтичі під орудою Камінського і Яблонського з оголеними шаблями напали на синагогу під час богослужіння, порозганяли й посікли євреїв. Потім, вдершись до дому Рахмеля, випили три гарнці меду, решту меду з діжок повиливали, а господареві підпалили бороду. В домі іншого єврея влили декілька гарнців горілки до розпаленої печі, мало не вчинивши пожежі.

Бувало, що й селяни нападали на євреїв. 25 квітня 1598 року селяни з села Лісньовського «погуляли» у єврейській дільниці, вибиваючи шиби й розбиваючи крамниці. Як відзначає історик Маєр Балабан, частою причиною таких погромів була «пияцька сваволя».

На окремих євреїв нападали усюди: на вулиці, вдома, на ярмарку. Били, грабували, виривали бороди й пейси. Таких випадків у міських актах є чимало. Не гребували цим і владні посадовці. 1603 року підкомендант замкової сторожі хапає у Краківській брамі міського єврея Ісака, кидає його до в’язниці у Низькому замку, здирає з нього одяг, «підпалює свічками», забирає 240 флоринів, перстень вартістю 85 флоринів, а потім в одній сорочці «на сором» випускає.

Цікаво, що особливі відзнаки на одязі євреїв (жовтого кольору), так звані «знаки ганьби», не були винаходом німецьких нацистів XX століття. Статут 1538 року наказує юдеям носити жовті капелюшки «для розрізнення й огиди», а в литовському статуті короля Сигізмунда Августа записано: «Євреї з ланцюгами ходити, ані срібла у пасах, шабель і мечів носити не повинні. Однак кожному євреєві дозволено мати перстень і перстень з печаткою на пальці. Єврейки можуть носити персні, паси і вбрання згідно зі своїми статками».

Утім у Речі Посполитій такі обмеження, на відміну від Німеччини, де за цим дуже суворо стежили, практично не застосовувалися, а у Львові не зафіксовано жодного випадку обмежень євреїв у ношенні певних речей. Львівські євреї, незважаючи на кількаразово повторювані різними конституціями заборони, носили і ланцюги, і срібло, і навіть деколи зброю.

У XVIII столітті ксенофобія поляків щодо львівських євреїв не вщухала. 1718 року виникла загрозлива ситуація після насильницької смерті служниці-християнки у єврейських господарів. Здавалося, черговий погром неминучий. Але євреї завжди шукали протекції у можновладних магнатів, і руський воєвода Станіслав Яблоновський надіслав різкого листа до львівського магістрату і до ректора катедральної школи з метою запобігти насильству, і лише завдяки великому коронному гетьманові Адамові Сенявському, який надіслав до Львова своїх вояків, вдалося зупинити можливий жорстокий розвиток подій. Та все ж деякі єврейські будинки пограбували. Вояки спіймали на гарячому 25 волоцюг різного стану: містян, шляхтичів, селян. Вирок гродського суду виявився суворим – смертна кара, але за умови, що провину злочинця засвідчить шестеро осіб. Чи були ці вироки виконано – невідомо.

Показовий процес проти євреїв на ґрунті релігійної нетерпимості відбувся 1728 року. Того року до Львова приїхав єврей-неофіт Ян Филипович. Вочевидь, цей вихрест не був стійкий у новообраній вірі, тому активні члени єврейської громади брати Хаїм і Йосиф Райцеси (останній очолював рабинський суд у Львові) вирішили його навернути назад до віри Мойсеєвої. Їм у цій справі допомагав рабин зі Щирця. Одного разу, коли Филипович увечері повертався додому, євреї схопили його, всадили до пивниці і вчинили святотатство: змили з чола вихреста хрисмон – освячений єлей і, зірвавши з шиї натільний хрестик, потоптали його.

Вирок суду щодо святотатців, які зважилися осквернити символи Христової віри, був жорстокий: «аби їм язики з горла повиривати, потім спалити руки, далі поставити перед прангером і четвертувати, і зрештою на стосі спалити». З трьох засуджених лише один зазнав покарання – Хаїм Райцес, його брат удушився у в’язниці, а щирецький рабин утік до Хотина. Львівський єзуїт отець Жултовський намагався навернути Хаїма у християнство, обіцяючи йому дарування жахливої кари, але стійкий прибічник Мойсеєвої віри відмовився, поряд із тілом мертвого брата мужньо витримав усі катування і загинув як мученик.

Євреї викупили попіл обох братів, поховали їх в одному гробі, оздобивши його великою плитою з написом: «І увесь Ізраїль плакав над пожежею, що її розпалив Господь». Маєтки обох братів львівська влада конфіскувала, і вони пішли на укріплення міських фортифікацій. Справа Райцесів була єдиним упродовж XVI-XVIII століть у Львові судовим процесом щодо образи релігії, який закінчився смертним вироком. Ця справа була такою неординарною на той час, що того ж року про неї двічі писала одна з паризьких газет. Аж до першої половини XX століття у львівській синагозі Нахмановичів щороку відбувалося жалобне богослужіння в пам’ять про братів Райцесів і відчитування молитви за упокій їхніх душ.

1732 року у Львові стався черговий погром через смертельне побиття невідомим євреєм студента єзуїтського колегіуму. У відповідь на це студенти-єзуїти, реміснича челядь, міські волоцюги пограбували декілька кам’яниць у єврейській дільниці а потім 160 будинків на Краківському передмісті. Погромники сплюндрували передміську синагогу, викрали релігійні цінності, посуд, книги, документи. У 1751, 1759 та 1762 роках сталися ще три великі погроми у Львові. У цей час євреї не бажали виконувати королівських та комісарських декретів, а міська влада, підтримувана містянами-християнами, намагалася жорстоко обмежувати їхнє проживання та торгівлю.

У австрійські часи (1772-1918) жодного єврейського погрому у Львові не було, австрійська влада у цьому стосунку змогла забезпечити спокій євреїв, хоча в іншому стосунку спричинила народові Мойсеєвому багато клопотів: висилала бідних із краю, ввела великі грошові сплати при укладанні шлюбів, примушувала чоловіків служити у війську. Євреї від австрійських цісарів отримали всі громадянські права, їх не обмежували у місці проживання, в торгівлі і ремеслах.

Антисемітизм повернувся до Львова за часів Другої Речі Посполитої (1919-1939). Нащадки єзуїтського студентства – студенти університету Яна Казимира та їхні прибічники за цей час учинили стільки погромів і насильства щодо львівських євреїв, що ці випадки обчислюються сотнями, про що красномовно свідчить тодішня преса. Побиття єврейських студентів і навіть студенток, завдання ножових поранень, дискримінація, ксенофобське приниження їхньої людської гідності, погроми єврейських крамниць, жбурляння бомб у єврейські товариства, вибивання вікон, дверей, нищення майна – такі події у Львові відбувалися у 20-х і 30-х роках минулого століття чи не щодня.

За часів СРСР, звісно, єврейських погромів не було, утім радянська влада не була б сама собою, якби не відзначилася чимось ексклюзивним. У Львові 1962 року ця влада закрила останню з понад 200 синагог, які функціонували у нашому місті напередодні Другої світової війни, чого до цього жодна влада, окрім німецьких нацистів, не наважувалася робити навіть у часи найбільшого гоніння на євреїв і найжорстокіших погромів.