Ювілейне прочитання Ольги Токарчук

Наталка Малетич, 20 лютого 201232158
Ювілейне прочитання Ольги Токарчук

У січні один з українських видавців польської письменниці Ольги Токарчук – Божена Антоняк у Facebook висловила слушну пропозицію – вшанувати ювілей авторки (29 січня) прочитанням її творів.

Тому, користаючи з гарної нагоди, хочемо запропонувати до обговорення дві книги Ольги Токарчук, які торік вийшли українською: «Веди свій плуг понад кістками мертвих» («Урбіно») та «Бігуни» («Фоліо»).

Перший роман, у якому використано чимало цитат відомого англійського поета Вільяма Блейка, написано майже у формі класичного детективу. Майже, бо всюдисущого детектива-нишпорки, який ледь не від самого початку усе знає, але бавиться з читачем, розставляючи в міру розвитку сюжету різні пастки й підказки, фактично нема. Поліція, що веде розслідування серії загадкових убивств, наприкінці щиро зізнається, що дала злочинцю обвести себе навколо пальця. Не відкриватимемо й ми ім’я убивці до часу, адже, знову ж таки цитуючи Блейка, Ольга Токарчук наголошує: «Усі ми об’єкт Блукань; чи міг би хтось сказати, що всі ми не Злочинці?».

В одному з інтерв’ю авторка зізнається, що написала роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» з огляду на певний «бум» на детективну літературу в Польщі: «Якщо люди не хочуть читати дискурсивних і складних книжок, то, може, треба взяти таку дуже просту форму, завдяки якій можна і гарно написати роман і одночасно підняти важливі запитання». Тому письменниця дає власне визначення жанру для свого роману, називаючи його еко-трилером.

Тож що є важливим питанням для авторки, а вслід за нею, і для її головної героїні? Напевне, таки людське у людині, яке визначається ставленням людини до оточуючих, до навколишнього світу, до тварин. Яніна Душейко, від імені якої ведеться розповідь, – літня жінка, учителька англійської, у минулому архітектор, захоплюється астрологією і є переконаним захисником тварин. Через це люди зазвичай вважають її дивачкою. У селищі, де вона мешкає, на зиму залишається небагато жителів – люди воліють у холодний період перебратися до затишніших осель у місті.

Тимчасом Яніна не тільки пильнує за їхніми домівками, а й намагається захистити лісових мешканців від мисливців та браконьєрів. Зрештою, між тими і тими вона не бачить різниці – вбивство живих істот не перестає бути вбивством, незалежно від того, сезон полювання чи ні, вважає Яніна. З глибокою відразою вона описує людину-хижака, що здатна полювати і поїдати тварин. Властиво, Тварин, з великої букви. Як пояснює перекладач Б.Антоняк, в оригіналі роману Токарчук усі важливі слова написано з великої літери, це ж збережено і в українському перекладі. Переконливість розповіді від першої особи підсилюється ще й тим, що героїню авторка наділяє також своїми рисами, адже сама Ольга Токарчук усе свідоме життя є вегетаріанкою.

Яніна Душейко оббиває пороги державних установ, шукаючи способу зупинити вбивства звірят, але що може одна людина проти цілої системи? Що, коли на вбивство тварин благословляє місцевий ксьондз, який є капеланом мисливців? Токарчук говорить про подвійну мораль, описуючи сцену зустрічі ксьондза з Яніною, коли вона оплакує своїх зниклих (як виявиться згодом – убитих мисливцями) собак. Ксьондз категорично заперечує існування у тварин душі (Токарчук називає це страшним пережитком християнства, який на Заході вже намагаються долати), фальшиво співчуваючи Яніні, а тим часом, як дізнаємося опісля, він був серед тих, хто застрелив її собак. Апофеозом стає сцена в костелі, де Яніна під час свята на честь покровителя мисливців Святого Губерта відкрито називає убивство убивством і відверто виступає проти ксьондза Шелеста, зганяючи його з амвону, бо вона категорично проти того, аби дітей навчали за подвійними стандартами.

Коли мисливців одним по одному знаходять за різних обставин убитими, Яніна висловлює здогад, що це тварини мстять. Але ні поліція, ні найближчий друг Яніни – її колишній учень, з яким вони разом перекладають з англійської Блейка, не схильні вірити в організовану помсту тварин, тим більше, що ім’я убивці таки стає їм невдовзі відомим.

До речі, про імена. Яніна Душейко проти, аби її називали на ім’я, адже воно їй абсолютно не подобається. Вона вибудовує своєрідну, не позбавлену логіки теорію, що найчастіше свої імена люди отримують абсолютно випадково, і вони їм зазвичай не дуже підходять. Сама вона воліла б називатися Божигнівою. Своїм сусідам та знайомим вона також дає своєрідні імена, які характеризують їх за певними зовнішніми ознаками або ж рисами характеру.

Токарчук не показує нам справжніх «героїв» у повному сенсі цього слова. Люди, про яких вона пише, є начебто на марґінесі життя, вони не можуть не тільки змінити хід подій, а й з власними проблемами не здатні дати ради. Проте ми знаємо, що так зазвичай і трапляється у житті, і роль письменниці тут – не у вигадуванні чи створенні «гарного» чи «огидного», «позитивного» чи «негативного» персонажа, а скрупульозне дослідження життя крізь призму психолога, ким за освітою і є авторка. Під час Форуму видавців у Львові, відповідаючи на запитання читачів, Токарчук зазначила, що їй, як автору, цікавіше працювати над негативними персонажами, бо власне там є придатний ґрунт для досліджень, тоді як позитивні – свого роду одновимірні, про них нібито й сказати нічого.

Один із цих марґіналів у романі – сусід Яніни Матога, забарикадувався на своєму хуторі від усього світу, навіть спілкування з іншою людиною, обмежене кількома словами, для нього – вже надзусилля. Другий – колишній учень Дизьо, який волів би перекладати Блейка, а мусить працювати у поліції. Третій – ентомолог Борос, який схожий на Яніну у своїй зусиллях захистити один окремий вид комах в одному з польських повітів від знищення. Цю «серію рідкісних експонатів» замикає безволоса і безброва молода продавчиня секонд-хенду, яку Яніна назвала Доброю Звісткою. Дівчина мріє про навчання у вищій школі, та на це їй бракує грошей. Попри те, що кожен із цих людей самотній і замкнутий у своїх проблемах та бідах, наприкінці вони таки спроможні об’єднатися, аби допомогти Яніні у скруті.

Інший роман Ольги Токарчук – «Бігуни», за який авторка 2008 року отримала премію Nike – також розповідає про вразливість, на цей раз – вразливість і беззахисність людини перед світом. Мандрівка – це втеча від себе чи пошук себе? Чи може вона навести лад у людській душі, оповитій страхом смерті, ураженій хворобами, жорстокістю, безсилістю проти несправедливості й зла? «…я думаю, що світ – увесь той глобус – міститься всередині, у звивині мозку…» – відповідає на це питання вустами однієї з своїх героїнь Токарчук.

Напевне, це питання найактуальніше для сучасної людини, охопленої хаосом, обплутаної ілюзорною нібито досяжністю усього світу через всесвітню мережу, та водночас не здатною придивитися до предметів і явищ зблизька – зосереджено, вглиблюючись, бо хіба це притаманно бігунам? 

Вибірково вихапуючи у фотооб’єктив картинки і події, що миготять перед очима, хіба можемо ми стверджувати, що пізнали світ, мандруючи? Хіба запам’ятали імена та обличчя тих, кого зустріли дорогою, хіба дізналися про початок чи кінець недоказаних ними історій? У такій формі бігу-мандрівки побудовано роман «Бігуни» – стикаючись то з одними героями, то з іншими, ви насправді не знаєте, чи перетнетеся з ними ще потім, на наступних сторінках книги. Токарчук спеціально подає нам цей нібито впорядкований у роман хаос сюжетних ліній, щоб дати привід замислитися над власним життям, його минущістю та крихкістю.

Одна з цих сюжетних ліній, та, що найбільше вражає уяву своєю незвиклістю, несподіваністю – про анатомічні театри, в яких авторка, як скрупульозний дослідник, насправді побувала. Можна мандрувати частинами світу, а можна – частинами людського тіла, препарованими і виставленими на огляд цікавих. Що керувало укладачами таких колекцій – проста цікавість чи інтерес науковця, бажання заробити на потягу людини до незвиклого або й моторошного? Певне, і те й інше, залежно в якім випадку. «Тіло – то таїна» – говорить авторка вустами середньовічного вченого Фергюєна, який хоче розгадати цю таємницю, вивчаючи кожен клаптик, судинку, сухожилля… своєї ампутованої ноги, намагаючись дізнатися про причину фантомного болю.

Токарчук не боїться вразити читача антиестетимом чи натуралістичними деталями, її прагнення – не шокувати, а змусити думати, співпереживати. Сум, а не жах навіює вона, коли показує нам продуману гармонію і водночас крихкість, недовговічність людського тіла. Токарчук не хоче показувати життя «у рожевому кольорі»: екзотичні місця на планеті, цікаві звичаї чи захоплюючі дух краєвиди, натомість вона, наче отой вчений, робить болючі надрізи і зрізи, щоб виявити причини: причини болю, психологічних проблем людини, її самотності, втечі від себе, агресії чи зневіри. Вона не боїться осуду, дозволяючи своїм героям евтаназію, втечу від домашніх проблем на вулицю, до безпритульних, дозволяючи закреслювати в мапах місця, де нам зробили боляче. Вона вибудовує філософію подорожі, яку ж сама і руйнує, ставить запитання, не завжди даючи відповідь. Мабуть, залишає це нам.

А може, відповідь криється у двозначності назви роману: адже в одному значенні бігуни – то спортсмени. Отож, вони вправляються таки у швидкості й витривалості, а не в метафізичних роздумах і медитації. А в другому значенні бігуни – два полюси – Північний і Південний, дві точки, які залишаються нерухомими при добовому обертанні Землі. Можливо, мандруючи й біжучи, ми насправді залишаємось на місці, бо від себе не втечеш?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 8

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 25 лютого 2012, 01:11

    Biegun (bieguny)=полюс
    Biegun (bieguni)=сектант
    бігун (спортсмен)=biegacz

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • NN 24 лютого 2012, 19:18

    Шкода, що у Львові не знайшлося якогось притомного полоніста/полоністки, які б написали справді фаховий матеріал, на який заслуговує така непересічна письменниця як О. Токарчук. По-перше, авторка не знайома з усіма українськими перекладами книг О.Токарчук (вже не кажучи про оригінали). У статті не згадані "Мандрівка людей книги" ( пер. Н.Бічуї, Літопис, 2004), "Гра на багатьох барабанчиках" ( пер. В.Дмитрука, Літопис, 2004). По-друге, biegun у польській мові не може означати спортсмена-бігуна, а форма множини цього іменника bieguny. Назва Bieguni, таким чином, може стосуватися тільки і виключно російських "бєгунів".

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Зубрицька Наталія 22 лютого 2012, 08:11

    Очевидно, що коли героїня - невіруюча,то вона висловлює відповідні погляди. Але я б не назвала ці випади спрямованими суто проти релігії, як проти того, що вона у ній зовсім не сприймає, не розуміє, а також проти лицемірства нібито віруючих людей. Також думала про те, як би то мало сприйматися у католицькій Польщі... Оте згадування про хворобу постійно має там своє призначення, хіба ви не зауважили? І філософія, й описи, як на мене, не роблять текст важким і нечитабельним, принаймні мені він читався легко.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук