Записки з минулого

Андрій Бондар, 4 лютого 2011125430

Прозовий дебют Ліни Костенко у вигляді роману-сповіді «Записки українського самашедшого» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2010), крім багатої гами суто естетичних вражень, особисто в мене викликає неабияке захоплення. Так, можна вкотре визнати, що Ліна Василівна – особистість у літературі, живий класик і, безперечно, справжня громадянка й патріотка, якій завжди болить і яка завжди знає вірні відповіді на всі питання.

Неодноразово доводилося читати гостру й навіть нищівну критику цього роману. Авторку часто ловлять на різноманітних неадекватностях і неточностях. Утім, відданий читач ладен вибачити їй не лише фактичні помилки, а й ходульність героїв, кволість сюжету та, сказати б, відсутність романного духу. Єдине, чого б він не вибачив своїй письменниці – це якби вона відмовилася від головної складової своєї літературної творчості – полум’яного дидактизму і священного пафосу. І тут авторка, як завжди, вірна собі. Дезорієнтований читач, завислий між двома актуальними ідеологічними стихіями – Тягнибоком і Табачником –  давно чекав на рятівне «слово правди» від своєї пророчиці. І він його отримав у вигляді докладного діагнозу доби, в якому старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістдесятництва й добряче приправлено постчорнобильським катастрофізмом із його невитравною апокаліптичністю й депресивністю.

Звичний літературний принцип, коли реальний автор, оповідач і герої твору становлять окремі, незалежні інстанції, у випадку із «Записками» цілковито не спрацьовує. На виході ми отримуємо «тотальну Ліну Костенко», яка не зраджує ні себе, ні людей, ні Україну, живучи у неприхильному і кошмарному світі, де за кожним рогом, як не зрада та людиновбивство, то секс і гомосексуалізм, гібриди й мутанти.

Цей роман можна було би прочитати як своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій отого оспіваного шістдесятниками образу «правильного українця», з боями відвойованого у кондового соцреалізму, але чи не цілком запозиченого в Панаса Мирного й Нечуя-Левицького. Таке трапляється з людьми, які в певний момент втрачають живий зв’язок із реальним часом, в інтерпретації його подій послуговуючись старими, добре перевіреними методами. Сьогоднішня Ліна Костенко ніби промовляє із шістдесятих-сімдесятих, увімкнувши якусь химерну машину часу. Змінився світ, з’явився інтернет, «скандинави схрестили телефон з комп’ютером», але невиліковно аналогова поетка намагається дати нищівне пророцтво сьогоднішнім людям із минулого.

Світ непривітний і бездуховний, у ньому не просто немає нічого доброго, а й немає місця на щось добре. А «добре» в системі координат письменниці принципово не належить сучасності й майбутньому. Її головний герой (слідом за Флобером, який сказав, що «Емма Боварі – це я», Ліна Василівна може сказати так само про нього) – «якийсь не такий», «самашедший», за її самовизначенням, – насправді аж ніяк не є іншим або чужим. Просто це збірний образ, згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості, яка або, немов за Шевченком, сховала голову в руки або цю ж таки голову, як страус, сховала в землю, навіщось, за якоюсь незбагненою інерцією, зберігши все найкраще, надбане за всі роки українством, і відкинувши все лихе.

З другого боку, неможливо уникнути вельми незручного питання: якщо в нас такі правильні та бездоганні пророки, яких уже давно записали в «совість нації», то чому ми опинилися там, де сьогодні є? Але це питання риторичне. На нього, звісно, можна відповісти, що пророки безнадійно відстали від часу, не відчувають його і не розуміють. Але це буде неправильна відповідь. Бо й мені можна заперечити: звідки ти, хлопче, знаєш, що це за час? Звідки впевненість, що саме ти його відчуваєш? І це будуть також по-своєму справедливі питання.

Просто пророки звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають або щоб пожалітися на жорстокий світ, або щоб випустити пару, або щоб укотре сказати собі: «ми – живі, в нас є совість нації», дарма що життя ледь жевріє, а совість балансує між ретроградною амнезією та маразмом. Її фальшивий програміст – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна. Ліна Костенко просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних, які добре вивчили на комп’ютері кнопку «escape», але панічно бояться натискати на «enter». Вона майстерно володіє прийомом нагнітання пафосу й патетики, які за дією схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз.

Звернення до Ліни Костенко в певної категорії читача – це стародавня українська звичка-потреба у своєму доброму пастирі, який виведе, нарешті, свій заблукалий народ із Єгипту на масні пасовиська Духу і Правди, де не буде, нарешті, ні бездуховного Заходу, ні жорстокосердої Росії. Це пошук «останньої території», яка не залишить і не зрадить, панацеї від диявольських «табачників» і бездуховних постмодерністів. Це, зрештою, пошук ідеального у своїй конструкції образу української бабусі – доброї та справедливої, яка і казочку розповість, і напоумить на добре діло, і розкаже, що у цьому світі гарне, а що недоладне.

І не було б нічого поганого в існуванні такої бабусі, якби не аж настільки сильна й гостра потреба в її існуванні. Українці, які ходять до Ліни Костенко по рецепти й діагнози, здебільшого несамодостатні й ізольовані, бо не довіряють собі, не приймають своє оточення, не розуміють і не хочуть розуміти світу, в якому живуть. Їм набагато легше зануритись у бабусин сон, у якому вдосталь можна укласти реєстр своїх бід і поплакати від контакту з Правдою та чимось перевіреним, надійним і по-дитячому наївним. А потім знову повернутися до непривітного світу гібридів і мутантів. Добре що хоч самі вони – здорові, добрі та нормальні.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 30

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Leo1981 21 лютого 2011, 00:56

    Про це г..но нема що говорити. Інтоксикований власною бездарністю прищ на задниці андруховича! Бідний Андрухович! Ну але ж зять дстойний таланту дочечки, так що хай собі кубляться. Але те, що Львів не зумів відреагувати на образи актуальних державників щодо Галичини, – це вже сором,який лягає нам на сумління. Ці шибздики можуть тільки зібратися і почесати роздвоєними язиками. Може, хоч так вас помітять. Та ще й почитають. Рвотний порошок те, що ви пишете. Безхр***ні потвори, з вас знущаються, а ви юродствуєте. Ось це і є ваш портрет. Спасибі, що дали, нарешті, нам усім це зрозуміти. Вертай в каналізацію, Бондар!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Киев 15 лютого 2011, 00:20

    «Совок» Вы, господин Бондарь, примитивный, провинциальный, ущербный, озлобленный – совок. Чудовище, рожденное советами и коммунистами.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Ірина 10 лютого 2011, 11:45

    Про іскейп та ентер... насмішив автор. Опануйте мову перед тим, як писати. Таких блогерів у дитинстві варто було бити по руках і примовляти "не пиши". Через надцять років ваш текст буде консервативнішим та старішим, ніж будь-що з-під пера Ліни Костенко. Де ж тут критика... тут несприйняття, як у дитини, яка ще не перейшла до твердої їжі. Замовкнути б вам у блогосфері, та надовше.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук