Віддавна питання газу в Україні – це концентрована «політика». Протягом усієї не такої вже й короткої історії незалежності на «тарифах» колотили фінансові й політичні капітали Бакай, Тимошенко, Фірташ та інші менш знакові персонажі. Газ вважався «ексклюзивною годівничкою», під яку реєструвалися спеціальні структури на кшталт ЄЕСУ чи РосУкрЕнерго. І «поступки» Росії в обмін на «дешевий» газ теж були ексклюзивними – аж до базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі взамін на «знижку».
Право перепродувати російський газ українцям трактувалося як своєрідний «ярлик», у пакеті з яким ішло «право» говорити від імені Росії в питаннях української політики. Так тривало до останнього часу, коли Медведчука відірвали від «труби» рішенням РНБО.
Досить довго вправнішим політиком вважався той, хто вмів «домовитися» з росіянами. Навіть ціною здачі національних інтересів. А коли хтось пропонував «гріти хату бадиллям і утеплятися соломою» (як Ющенко під час чергового загострення), того український народ здавав, як козацького отамана «клятим ляхам» в оточеному таборі. Тому що національна гордість – це одне, а астрономічні ціни за обігрів неутеплених «хрущівок» – це вже зовсім інше. Аналогічна позиція стосувалася й «національного виробника», який між модернізацією і залежністю від дешевих енергоресурсів волів вибирати друге.
Характерно, що весь цей час українцям розповідали, що нам ще дуже пощастило. Адже «в Європі», де ринкові відносини та інші богопротивні речі, народ платить за енергію «повну вартість», а підприємства просто не можуть бути конкурентоспроможними. Чому ж тоді польські продукти дешевші і взагалі звідти мало хто повертається в наш чудовий соціально орієнтований рай – це питання було риторичним.
Коли настали часи відкритої війни з Росією, почалося «життя по-новому» та інші реалії, зокрема й ринкові ціни на енергоресурси. Але ні Фірташ з газом, ані Ахметов з вугіллям нікуди не зникли. Тому замість «знижки» від росіян і «соціальної ціни для населення» з’явилася «формула», яка мала б раз і назавжди викоренити корупцію у цій сфері. Теоретично.
На практиці ж «формула» дозволяла виставляти «ринкові» рахунки споживачам, закуповуючи і продаючи енергоносії за своїми і далі монопольними мутними схемами. Якщо зовсім абстрагуватися, то в принципі і це можна вважати кроком до незалежності. Місцеві князі самостійно й суверенно стригли і стрижуть електорат, незважаючи на війну з Росією та відсутність знижок чи бонусів.
Але це не кінець історії. Очевидно, що зараз, коли ціни на газ у світі вкотре б’ють рекорди, тема знову стане актуальною. І нам знову розповідатимуть, що з одного боку – лютий ринок, а з іншого – добра соціальна держава. Хлопці й дівчата викручуються, як можуть, і все заради нашого добра.
Хоча що далі «в ліс», то більшій кількості людей зрозуміло, що такі поняття, як «ринкова ціна» газу, електрики, розподілу газу чи постачання електрики – це дуже і дуже відносно. Оскільки ринку як такого нема. Є монополії, міждержавні домовленості, регулятор у вигляді держави і «соціальні зобов’язання», тобто страх втратити політичну підтримку. І скільки не розповідай про досвід Норвегії, Об’єднаних Арабських Еміратів чи Росії, тепліше від цього не стане. І нікуди не зникне традиційна людська здатність перетворити будь-яку ідею на «робочу схему» – перевірено «бла-бла-каром», який із сервісу пошуку попутників перетворився на ресурс пошуку пасажирів в обхід ліцензованих перевізників.
Після кількох років функціонування «ринку», коли вугілля продавали за ціною, ніби його купили в Роттердамі, а вартість «доставки газу» перетворили на абонентську плату для підтримки віденського в’язня Фірташа, ідеї «ринкових цін» навряд чи знайдуть підтримку в широких народних масах. Час найвищий для влади визначатися, як реагувати на зростання вартості енергії. Зокрема, де межа солідаризму і де межа «ринку»? Зрозуміло, що ціни вдарять по рейтингу влади. А суспільство втратить кошти, які могли б бути витрачені на приємніші речі.
Але і для влади, і для суспільства ця ситуація є шансом. Для влади, оскільки вона декларує деолігархізацію. І для суспільства, бо воно вже фізично не може задовольнити апетитів Фірташа, Ахметова та інших «учасників ринку», який ринком, по суті, і не є.
Для цього, щоправда, треба побути дійсно політиком-популістом, а не маркетологом. Політиком, який ухвалює й обґрунтовує важкі рішення. Навіть якщо загортає підняття ціни в обгортку субсидій, адресної допомоги та інших «підсолоджувачів». Потрібна пропозиція хоча б у вигляді «маркетингового бутерброда», коли нам пропонують почергово «приємне», тоді «неприємне, але необхідне» і наприкінці знову «приємне». Головне, щоб «необхідне неприємне» стосувалося не лише «населення», а й поважних «учасників «ринку».
Ми використовуємо