Зеленський, паспорти та російська недоцивілізація

Кремль воліє створити Росії образ навіть не імперії, а цілої цивілізації. Для втілення цього плану їй дуже бракує України. Як колиски руськости. Як втраченого уламка, без котрого не діє магія. Тому всі ці рухи з обіцянням роздавати російські паспорти направо і наліво слід тлумачити не тільки як бліцкриг, аби загнати Зеленського в пастку. А й як підвищення ставок на шляху до цивілізаційної мети.

Майже рік тому радник Путіна Владислав Сурков написав текст «Самотність напівкровки», в котрому спробував пояснити, що намагатимуться найближчим часом втюхувати своєму народові із Кремля. Заодно, який порядок денний Москва спробує нав’язати світові та які міфи для цього використовуватиме. Ключове повідомлення Суркова: Росія – не Захід і не Схід, тому їй потрібно іти окремим третім шляхом.

Заїжджена платівка, котру витягнули на світ для того, аби вплести якось РФ в канву протистояння головних геополітичних гравців – Сходу на чолі з Китаєм та Заходу зі Сполученими Штатами. Тих самих, на тлі яких Росія давно перетворилася на щось непомітне, що може привернути до себе увагу, лише розмахуючи ядерною валізкою, мов ексгібіціоніст у парку полами свого плаща.

Саме ця валізка й неадекватні дії, як-от: напади на Грузію, Україну та кібератаки, а заодно переляканість та продажність частини західних політиків, дозволяють Путіну поводитися так, наче він велике цабе, а не маргінальний правитель країни третього світу. Бо ні технологічно, ні економічно, ні ідейно Росія не здатна тягатися з державами першого та другого ешелонів.

Проте амбіції в Кремля завше вищі за реальний стан справ, бо народ однією анексією Криму ситий не буде й пенсійну реформу під неї одну не схаває. Потрібен серйозніший масштаб, аби втриматися біля корита й мати змогу далі розводити росіян на гроші до скону. Тому влада й намагається виставити Росію, ніби вона рівня не просто Китаєві та Штатам, а цілим Сходу й Заходу. Не якась країна, а ціла цивілізація.

Україна підважує міф про російську велич

І міф цей доволі наче вдалий для просування, особливо для локальної авдиторії. Проте є один важливий нюанс, котрий перекреслює всю російську велич. І нюанс цей, те болюче питання, котре гнітить Кремль, – це Україна. Бо без України «Ерефія» не може почуватися навіть не цивілізацією, а й імперією. Без України вона втрачає ті корені-витоки, до яких постійно апелює її пропаганда: православ’я, Русь та сила російської зброї. Так руйнується міф про всемогутність її гібридної армії.

Бо якщо чинити гідний спротив Росії може сусідня країна, котру в Кремлі десятиліттями називають failed state та геополітичною помилкою, то про яку цивілізаційну значущість та місію, про яку вагомість на політичній шахівниці, про яке протистояння зі Штатами та Китаєм може йтися?

Тому для Москви вкрай важливо довести, що Україна або може бути її колонією, або не існувати взагалі. Через те Путіну і компанії так не йметься, аби підкорити собі Київ.

Тому годі вірити, що Росія коли-небудь відчепиться від України. Принаймні поки кремлівська пропаганда живиться міфами про велич зброї та мантрами про окрему цивілізацію. Через те наївно очікувати якогось стабільного порозуміння. Москва не заспокоїться, поки не отримає гідної відсічі або не доб’ється свого. Тож наївно міркувати, ніби з нею можна про щось домовлятися в сучасних умовах і що після цього дійсно настане мир. Його не буде, поки одна зі сторін не здасться, себто поки існує режим Путіна – про це не може йтися. Окрім того випадку, якщо раптом знайдеться сила, що поставить Москву на місце чи сплутає їй всі карти.

До того РФ шукатиме шляхи, аби знову відчути себе повноцінною імперією. А заодно підвищуватиме ставки, щоб могти називатися цивілізацією хоча б власним народом. Для цього й відбуваються спроби поглинути Білорусь. З тієї ж причини роздаються паспорти мешканцям окупованих територій та полегшується їх отримання для частини українців. Навмисне, аби заявляти, що «російська цивілізація» там, де російські паспорти. Аби гібридно поглинати все від Дону до Сяну. Аби схиляти майбутнього керманича України до різких необережних рухів. Стискати довкола нього кільце та піймати в сильце.

Якщо Зеленський вистоїть кілька перших місяців перед кремлівськими спокусами, провокаціями та погрозами, котрі почали на нього звалюватися ще до офіційного вступу на посаду, не піде на повідку, то має шанс протриматися до кінця каденції. Тепер на нього й на всю Україну чекають складні часи путінських забавок у доброго-злого поліцейського.

Перед громадянським суспільством ж стоїть не менш нелегке завдання: стежити не тільки за шулерством Кремля, а й не дозволяти на нього спокуситися Зеленському. Пильнувати за ним, але не відштовхнути від потенційної співпраці, поки він потребує підтримки в боротьбі зі спільним ворогом. Якщо ворог для нього теж ворог, а не частина одного ментального простору мишебратства.

Тому спочатку на Зеленського чекає і внутрішній фронт, на якому він має визначитися щодо питання: він президент України чи Малоросії? Якщо друге, то може йому самому пора задуматися про російський паспорт. А заодно взнати, як там із житлом в околицях Ростова.