Ми ділили 25
IQ

Ми ділили 25

Про перспективи української правиці, галицький сепаратизм і традиційні українські радянські цінності

Назар Кісь, 2 травня 2141 1

Коли у 2014 році Президентом України обрали Петра Порошенка, він виглядав далеко не яструбом. Яструбами були інші кандидати, які набрали голосів в межах статистичної похибки. А Порошенко сприймався як «директор шоколадної фабрики», що зможе домовитися.

Росіяни тоді влаштовували стандартну інформаційну істерію, в якій закликали скинути «хунту Турчинова» і лякали глядачів напівміфічним Ярошем з неопалимими візитівками. Далі був тиск на нову владу, яка не бажала капітулювати, і подальше розгортання конфлікту. Тоді Москві не вдалося примусити Київ сісти за стіл переговорів зі своїми (нині покійними) маріонетками. «Нескорені» яструби пішли в опозицію, ідеологічно та організаційно, а коли Порошенко у своїй риториці перейшов на поле націоналістів, від їхньої позиції залишилася лише організаційна складова.

Тобто Росія тиснула в момент зміни влади у 2013–2014 роках, коли суспільство ще не відійшло від виборчої конкуренції, яку в Кремлі намагалися перетворити на протистояння. Це загальна логіка процесу, яка повторюється сьогодні. Тому що Кремлю не потрібна Україна ні в якому вигляді. Ні з Турчиновим, ні з Порошенком, ні з Зеленським на чолі.

Тепер ми маємо обмеження на постачання нафти і палива, роздачу російських паспортів і звичну істерію на російському телебаченні. Щоб змусити новообраного президента стати поступливим. А замість тих, які у 2014-му не бачили «шоколадного олігарха» Головнокомандувачем, маємо цілу когорту охочих стати головними опозиціонерами. Ще не встигли провести «дебати» між Порошенком і Зеленським, тільки-тільки почали здавати аналізи, як старі перевірені кадри почали «об’єднувати патріотичні сили» перед лицем зелено-малоросійської загрози. Після виборів на цю невеличку «полянку», брендовану тепер цифрою «25%» зайшов і сам Порошенко, чим сплутав карти усім новим і не дуже обличчям.

Риторика більшості опозиціонерів, які прагнуть захистити Україну в парламенті, свідчить про перемогу принципу «старий кінь борозни не зіпсує». А пропозиція до Святослава Вакарчука очолити список партії Порошенка на майбутніх виборах остаточно переконує, що нічого нового ми не побачимо. Бо висновки в штабі екс-президента зроблені доволі специфічні. Коротше кажучи: старого пса новим фокусам не навчиш.

Найоптимістичніше налаштовані прихильники Петра Олексійовича резонно зауважили, що це доволі рідкісне явище для українського президента – набрати стільки голосів після 5 років правління (якщо не згадувати Кучму, якому вдалося вивести у другий тур зручного Симоненка). Але якщо повірити, що всі прихильники Зеленського – несвідомі малороси чи відкриті прихильники «русского мира», то це означає, що справжніх українців в Україні стало менше за останні роки, навіть після втрати найбільш проросійських регіонів. Якось воно нелогічно.

Тому думати пропоную почати здалеку.

Чому частина українців не сприймає жартів Зеленського? Наголошую, саме частина, а не всі. Бо є й такі, хто сприймає його «гумор», але не вважають себе малоросами. Так от, чому ми не сприймаємо жартів новообраного? Ми ж возвеличили Скрябіна до рівня національного пророка. А він, між іншим, співав «нам всьо в Карпатах по..й бо ми пиз…им русскій газ» в пісні про «не ту країну с…ка б..я назвали Гондурас». Причина в тому, що Кузьма свій, а Зеленський – чужий. Нам з нас сміятися можна, але іншим зась. І це нормально.

Отже, Зеленський в кращому випадку виявився «чужим» для кожного четвертого виборця, який прийшов на дільниці. Малувато, скажу я вам. Це значить, що для багатьох, хто вважає себе українцем (принаймні про це свідчить соціологія), чужим виявився якраз «правильний, національно свідомий» дискурс. І про це потрібно говорити, бо це проблема.

Дійшло до того, що на Львівщині почали шукати паростки регіонального сепаратизму. І тут знову традиційна халепа – не бачити суті. Про який сепаратизм можна говорити, якщо всі знакові лідери галичан – східняки? Якщо Томос для Православної церкви найкраще «зайшов» якраз в регіоні «уніатів». Якщо козацько-гайдамацький дискурс – це основа нашої ідентичності. Немає більших соборників, ніж галичани.

Просто ті патріоти, які зараз проти Зеленського і які весело жартують про ексклюзивність Львівської області, сприймають Східну Україну крізь призму своїх фантазій. Так, як диктує їм їхнє романтично-ілюзорне уявлення про «козацький край». І тільки Львів, мовляв, знає, як має виглядати «козацька Україна». Звідси і вперте бажання не бачити на сході українців та росіян, не помічати типовий «русский мир». А тому апелювати до якогось міфічного несвідомого східняка, зросійщеного, зазомбованого, у крайньому разі «маріонетку Кремля». А «русский мир», тим часом, нормально комунікує з т. зв. малоросами, бо патентовані патріоти не бажають опускатися до розмови з «черню» (як «влучно» висловився топ-блогер Карл Волох). Разом з тим самих себе патріоти готові до безкінечності вдягати в широкі оттоманські шаровари, тільки б щось нарешті йокнуло в серцях братів з-над Дніпра.

Ускладнюється це тим, що на озброєння взято класичний лубок, від якого верне самих просвітителів, але які ніколи в цьому не зізнаються. Навіть самим собі. От скажіть, вам подобається, коли львів’ян зображають у вигляді трошки притрушених гуцулів? Чому східнякам має бути приємно від стереотипів про шаровари, брилі та іншу чумацьку екзотику? З таким самим успіхом можна нарядитися в косоворотки і лапті, щоб догодити «хорошим росіянам».

Далі більше. Вам не здається дивним, що наш канонічний національний наратив побудований на фактологічній базі часів совка, лише знаки «+» / «-» помінялися місцями. І то не всі. Наприклад, головні вороги радянської влади – бандерівці – стали позитивними персонажами. Борці проти класового гніту (опришки і гайдамаки) залишилися героями. А ті, хто взагалі не мав місця в радянській системі цінностей (землевласники, господарі, буржуазія, священики), сьогодні і надалі перебувають в тіні героїчного наративу.

Крім того, результати виборів означають, що той концепт, який просували останні п’ять років (а по суті, пробували його пропхати весь час незалежності), просто не працює. Він не став масовим. І навіть в Галичині є величезний відсоток виборців, яким ближчий «95-й квартал». Значить, треба щось змінювати. У росіян же немає ілюзій щодо литовців чи поляків. Там немає можливості створити аналог хохла, просто нема для цього підстав. А в нас можна. Бо лубок і пострадянщина. Бо якась незрозуміла тяга навчити когось, при цьому відмовившись насправді від свого. Бо всі консервативні цінності в нашому суспільстві – з печаттю радянського менталітету. Зокрема і в галицькому варіанті. Вам не подобається Унія, єзуїти, буржуазія? Це не просто так.

Тепер можна повернутися до майбутніх парламентських виборів. Суспільство прагне отримати лубок, це те, що нас насправді об’єднує. А хто найкраще може репрезентувати лубок? Нинішні патентовані патріоти. Тобто наші представники, це насправді – оптимальний варіант. Тактично, коли на носі вибори до парламенту, це напевно правильно. Стратегічно – шлях в нікуди.

P. S. Звичайно, ворог у Кремлі. Але смисл про нього писати, якщо питання давно закрите Дугласом Адамсом в «Автостопом по Галактиці». Не конкретно про «русский мир», але близько. Раса кріккетян (цілком адекватні істоти на перший погляд) не могла змиритися з тим, що навколо живуть інші. Тому кріккетяни вирішили воювати. Тупо знищували сусідні планети і цілі галактики, де жили інші. Врешті їх перемогли і закрили в часово-просторовій петлі. Все. У нас аналогічно – є ідіоти, які контролюють 1/6 частину суші і велетенський арсенал ядерної зброї, і які не сприймають неросійськість у сусідніх країнах як щось нормальне, і за це воюють. Про що тут довго говорити? Говорити треба про нас із вами, нам тут жити.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук