![«Українцям не слід вірити жодним визволителям» «Українцям не слід вірити жодним визволителям»](https://zaxid.net/resources/photos/news/202501/1602404.jpg?20250201084221&fit=cover&w=755&h=425&q=10)
«Українцям не слід вірити жодним визволителям»
Жінки в армії УНР: розвідниці, офіцерки, медикині
0Якщо зараз у складі ЗСУ воює понад 70 тис. жінок, то століття тому такий досвід тільки зароджувався. Українські жінки воювали у складі різних армій в період Першої світової війни та національно-визвольних змагань XX ст. Про участь жінок в Легіоні Українських січових стрільців та Українській галицькій армії трохи відомо, а про воячок армії УНР взагалі мало інформації. А там також були офіцерки, розвідниці. Крім того, багато жінок були у владі УНР. Про них розповіла кандидатка історичних наук Тетяна Швидченко на лекції, яку організував Центр гендерної культури. ZAXID.NET тезово переказує основне.
Сестри-жалібниці з чоловічими псевдами
У кінці XIX століття в Європі почали зароджуватися феміністичні рухи, і Україна не стала виключенням. Українські жінки не лише відстоювали свої права, але й активно підтримували ідею відродження української державності. Безпосередня участь у боротьбі стала логічним продовженням. У 1914 році українські жінки вперше в історії долучилися до війська.
Воювати у той час жінкам офіційно не можна було, вони були доброволицями, які були змушені видавати себе за чоловіків або за документами були лише медсестрами, хоча й серед них не бракувало старшин і воячок, які виконували завдання на рівні з чоловіками. Навіть позивні у них були чоловічі. У війську українки виконували роль стенографісток, телефоністок, референток, перекладачок, медикинь, були задіяні на польових кухнях, у розвідці, кур’єрській службі, обіймали бойові та командирські посади, отримували нагороди. В уряді УНР жінки також обіймали посади в уряді, патріотичних організаціях, були депутатками, делегатками.
Чоловічі псевда воячок УНР (фото з презентації Тетяни Швидченко)
«Більшість жінок, які вирушали на фронт, мали вищу освіту, походили з благородних родин, і їм доводилося знаходити спільну мову з чоловіками в армії. Вони мали багатофункціональні ролі, але юридично всіх оформлювали на традиційно жіночих посадах – здебільшого в ролі сестер-жалібниць. Іноді жінок записували в армійських документах як “козачка”», – каже дослідниця.
Сестри-жалібниці – це медсестри, помічники польових лікарів, але виконували функції не лише медичного персоналу. Там, де не було капеланів, вони працювали психологинями, підтримували поранених вояків, проводили з ними бесіди.
Єдина офіцерка УНР
Тетяна Швидченко розповідає, що загальної статистики про жінок в армії Української Народної Республіки немає. Єдиною жінкою-офіцеркою там була Христина Сушко.
Вона мала медичну європейську освіту, знала кілька іноземних мов, що їй в подальшому допомогло робити дуже важливі справи для України. Вона була військовою лікаркою 6-ї січової дивізії армії УНР. Другим її чоловіком був полковник армії УНР Роман Сушко. Проте її біографія до кінця ще не вивчена.
«Є точна інформація, що вона була заміжня за російським князем Долгоруким. І є версія, що вона також, можливо, етнічна росіянка. Але це не точна інформація, ми ще досліджуємо», – наголошує Тетяна Швидченко.
Серед воячок УНР багато було представниць з Криму та всіх регіонів України. І це ще раз підкреслює соборність України, що всі разом боролися за свою незалежність. Часто навіть неетнічні українці приймали українську ідентичність і ставали за волею вибору українцями.
Тереза Алмазова (Кохель), дружина Олекси Алмазова – сестра-жалібниця, етнічна німкеня, яка народилася в Харкові. Вступила до Чорноморського полку, згодом до окремого кінно-гірського гарматного дивізіону полковника Олекси Алмазова, де познайомилася з командиром, своїм майбутнім чоловіком. Вони пліч-обліч були в армії УНР до кінця.
Перша бойова нагорода жінці
Харитина Пекарчук – кримчанка, етнічна полька, яка виросла в Сімферополі і в 15 років прийняла українську ідентичність. Вона розлучилася з першим чоловіком за те, що він пристав до більшовиків. А з другим чоловіком, старшиною УНР Іваном Пекарчуком, була у всіх боях.
«Коли вона в Криму до 1917-го року займалася громадською активністю, писала в щоденнику про бажання показати, що між українцями є також патріотки, які будуть боротись за свій край зі зброєю в руках: “Я була певна, що ми будемо мати своє військо”. І вона дотримала слова: взяла участь в українізації перших полків української армії, які вийшли з колишньої імператорської армії Російської імперії, і особисто долучилися до лав збройних сил Української Народної Республіки», – каже Тетяна Швидченко.
Харитина Пекарчук є однією з п’яти відомих історикам жінок-учасниць легендарного Першого зимового походу – однієї з найуспішніших спецоперацій армії УНР. Вона повністю його пройшла і стала першою жінкою, яка отримала українську державну бойову нагороду в XX столітті – «Залізний Хрест за зимовий похід і бої».
Харитина Пекарчук мала псевдо «Степан Книшенко». «З нею була дотепна історія, коли вона на Вінниччині жила на квартирі в одного з офіцерів, в якого було двоє доньок. І ці доньки думали, що перед ними чоловік Степан, він їм дуже сподобався, вони навіть залицялися до нього. Харитина з усіх сил намагалася не розсекретитися», – розповідає Тетяна.
Розвідниці і партизанки
Багато українок були розвідницями і зв’язковими, але інформації про них ще менше, тому що це дуже таємнича, небезпечна робота. Ними переважно ставали студентки, вчительки, які передягалися в селянок, проникали в ті фронтові райони, куди чоловікам було важче дістатися.
«Жінці було легше пройти КПП, тому що чоловіка обов’язково затримують, повністю перевірять всі його речі. А жінок не завжди, особливо якщо вона йде як селянка в хустині з кошиком. На них майже не звертали увагу, а вони тим часом працювали», – розповідає Тетяна Швидченко.
Відомо про зв’язкову загону Якова Орла-Гальчевського Ольгу Битинську. Катерина Забілло – одна з наймолодших жінок, які потрапили до армії. Вона пішла до війська під виглядом юнака Костя в 15 років, а згодом стала дружиною розвідника УНР Миколи Забілло.
Деякі жінки воювали не в регулярних частинах української армії, а в повстанських загонах. Одна з таких історій описана в романі Василя Шкляра «Маруся» – про 17-річну Олександру Соколовську, яка очолила повстанців після того, як її братів вбили більшовики. Тримали тил українські жінки разом з чоловіками і в Холодному Яру. Дружина одного з отаманів Холодного Яру Петра Чучупака Ганна вишила сріблом на чорному полотні прапор з написом «Воля України або смерть». Вона його переховувала у найтяжчі для повстанців часи.
Коли впала Українська Народна Республіка, всі, хто вижили, опинилися в еміграції. Більшість з них здобули за кордоном вищу освіту, дехто навіть отримав науковий ступінь. Вони продовжували працювати для України, підтримували зв’язки із земляками, вели активне громадське життя в діаспорі, опікувалися ветеранськими організаціями українських армій, брали участь у жіночих організаціях.
Письменниця Харитина Кононенко була учасницею Української революції в Києві, співпрацювала з ОУН, за що її розстріляло гестапо. У в’язниці вона сказала жінкам: «Українцям не слід вірити жодним визволителям. Свої права ми повинні здобувати самі. Багато з вас загине. Але хто виживе, має розповісти, як інші мучились і загинули за Україну».
На титульному фото – дівоча сотня у складі окремого Залізного Загону армії УНР ім. отамана Івана Бистрина (з сайту «Історична правда»)