Зрозуміти Бандеру і Пол Пота
IQ

Зрозуміти Бандеру і Пол Пота

Злочинець – не обов’язково чужинський окупант або підлий зрадник

Павло Зубʼюк, 11 серпня 2016 6530 41

Хвиля ненависті до польського парламенту зокрема і до Польщі загалом в українському сегменті Інтернету не згасає. Як так, - питають численні коментатори, - можна назвати особу українського етнічного походження вбивцею? Тим більш назвати вбивцею людину, яка ставила за мету Свободу для рідного народу? Адже якщо ти українець, ставиш за мету Вільну Україну, незламно ідеш до цієї мети – ти герой! А герої не чинять геноциду! Все просто, правда?


А тепер перенесімося на інший кінець Земної кулі – в Камбоджу. 17 квітня 1975 року. Мешканці 3-мільйонної столиці – міста Пномпеня – зустрічають комуністичні війська білими прапорами. Американська маріонетка – диктатор Лон Нол – втік ще кілька днів тому. Його війська масово піднімають руки і здають зброю «червоним кхмерам» (кхмери – це назва титульного етносу Камбоджі, ну ніби як «червоні українці» у нас).

Що знає пересічний мешканець Пномпеня про переможців? Вони жорстокі, так. Катують полонених, нівечать трупи і все таке. Але ж це війна. Зрештою, на їхньому боці духовний лідер країни, принц Сіанук, якого усунув шляхом перевороту проамериканський Лон Нол. По радіо Сіанук каже, що все буде гаразд, що невдовзі буде сформовано коаліційний уряд і країна будуватиме поміркований соціалізм. Братовбивча громадянська війна закінчилася, чому б не радіти?

Вже за годину лон-нолівських солдатів, що капітулювали, посадять у вантажівки і повезуть у невідомому напрямку. Їм скажуть, що це репетиція параду національної єдності з нагоди повернення принца Сіанука, але в кущах навколо вже сховано кулемети.

Натовпи людей, що радісно зустрічали переможців, оточать «червоні кхмери». Наказ: всім терміново полишити столицю. Просто зараз. Ні, зайти додому забрати 2-річну дитину не можна. Он хлопець не послухав – його розстріляли. Взуття зняти. Питань не задавати.

50 тисяч «червоних» протягом кількох днів повністю звільняють Пномпень від населення. Потім починається тяжка робота. Одні «червоні» просіюють населення, виселене з міст: чиновники, поліціянти, інтелігенти, буржуазія – зразу вбити. Низькокваліфіковані робітники та бідні торгівці мають шанс перевиховатися і спробувати стати новими людьми.

Інша частина «червоних» працює в порожньому місті. Робота тяжка: знищити вивіски крамниць і ресторанів, дорожні знаки і вказівники, розтрощити холодильники, телевізори, пральки і радіоприймачі, понівечити тисячі приватних автомобілів, велосипедів і моторолерів. Особливо важко знищувати обладнання заводів – вручну, без вибухівки. Але часу багато, «червоні» працюють.

Навіщо? Ну, як. Лідер «червоних» взяв собі псевдонім Пол Пот – від французького «політік потенціаль», політика можливого. Він виношував цю політику під час навчання в Парижі, в затишних кав’ярнях і на набережній Сени. От, думав він, погляньте на цих нещасних парижан. Невзаємні кохання, відсутність сенсу в житті, алкоголізм, самогубства. Цю всю хвору культуру загниваючого Заходу вони принесли і в Камбоджу, де за своїм образом і подобою забудували Пномпень, місто бульварів і парків. Хіба ж відповідає це національній традиції кхмерів? Всі ці машини, казино, ресторани, червоні ліхтарі?

Ні, ні, і ще раз ні! Тяжка праця на землі, миска вареного рису, виділена рішенням громади жінка/чоловік, відчуття приналежності до найкращої в світі кхмерської Нації! А гріховні, збудовані французькими колоністами міста хай заростають джунглями. Хай збудована ворогом каналізація приховує понівечені трупи зрадників Нації – рок-музикантів і детективів поліції, професорів філософії і стриптизерок, студентів академії мистецтв і дистриб’юторів кока-коли.

Все це Пол Потові вдалося. До того ж було знищено служителів культу Будди – який, звісно ж, принесли в Камбоджу якісь вороги ще пару тисячоліть тому. А мусульманську меншину – ту її меншість, яка залишилася в живих – Пол Пот змусив вирощувати свиней. Правда ж, креативний дядько?

Боротьба проти ворогів не зупинялася. 1975, 1976, 1977, 1978 роки – нові і нові сотні тисяч ворогів знаходилися в країні. Он студентка медицини брехала, що продавала банани – але професійно наклала джгут. Перерізати горло! А он підліток приховав знання англійської, мови колонізатора. Шпигун, згодувати крокодилам! «Має залишитися один мільйон, але вірних» - казав Пол Пот. Мільйонів було цілих сім. Марно сподівалися «люди 17 квітня» (так офіційно називали мешканців столиці та прилеглих територій), що хтось у світі зверне увагу на їхні страждання. Світ радів, що клята імперіалістична Америка припинила нарешті війну у В’єтнамі і остаточно забралася з регіону.

До речі, про В’єтнам. Пол Пот точно знав, що південь В’єтнаму – це споконвічні етнічні кхмерські землі. «В’єтнамців треба з наших земель усувати» - вирішив він і почав діяти. Прикордонні села винищувалися безжально. Потім настала черга містечок. «Сайґон знову буде наш» - радісно потирав руки Пол Пот: певно, дуже вже хотілося побачити Сайґон таким же безлюдним, як Пномпень.

Комуністичний В’єтнам терпів довго. Потім набридло – і він доволі швидко усунув Пол Пота і його непереможне червоно кхмерське військо зі столиці Камбоджі. Пол Пот повернувся в джунглі на півночі, де ще доволі довго воював проти в’єтнамських загарбників вільної Камбоджі. Помер аж у 1998 році, можливо отруєний підступними ворогами. Людина, що захопила золотий запас цілої країни, все майно банків і особисте майно найбагатших мешканців країни – померла в джунґлях, до кінця своїх днів  змагаючись за свої ідеали.

Розумієте Пол Пота? Ні? Ну як же.

Його мета – побудувати вільну і щасливу Камбоджу, Камбоджу для кхмерів, соборну Камбоджу – звільнену від підлих в’єтнамських колоністів. Ну хіба ж не прекрасна мета? Просто так він бачив щастя для свого народу. Не варто засуджувати борця і патріота, ви і половини не зробили з того, що зробив він.

Тепер подивімося на його солдатів. Переважно це були 13-15 річні хлопці з північних районів – їх близькі і рідні загинули від американських бомбардувань, вони прагнули помсти – в першу чергу американцям і всім тим зрадникам з Пномпеня, які підносять американцям холодненьку кока-колу в той час, коли бомбардувальники з написом U.S. вбивають їхню Націю. І вони вірили словам Провідника. Вони хотіли свободи і щастя для свого народу. І – не забувайте – жодна партизанська армія не протримається без підтримки місцевого населення, а «червоні кхмери» протрималися на півночі Камбоджі з 1970 до 1998, при чому в 1975-78 вони контролювали всю країну.

А тепер повернімося в Україну, до дискусії про Бандеру і бандерівців. Як ви вже зрозуміли, я зовсім не кажу, що Бандера – це наш український Пол Пот. Я просто певен, що всіх на світі можна зрозуміти. Не виправдати, а саме зрозуміти.

Так, можна спробувати зрозуміти і Бандеру: чим керувався він та члени керівництва його організації, коли пропонували «винищувати в боротьбі» такі меншини, як «москалі, поляки, жиди». Що малося на увазі під словами «терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників» і чому. Що думали бандерівці, які читали польському населенню села Воля Островецька палку промову про потребу спільної боротьби українців і поляків проти ворогів. Там, коли пригадуєте, після палкої промови всіх чоловіків села забрали буцімто для формування дружнього польського партизанського загону – а насправді вбили. А потім вбили їхніх беззахисних жінок і дітей.

Я більш ніж впевнений, що вбивці – це були люди, тож їх теж можна зрозуміти. Як і тих, що виганяли в 1975 році зі своїх квартир мешканців Пномпеня.

Більш за те, я цілком переконаний: такі події, як у Волі Островецькій, потрібно вивчати в українських школах, потрібно щоб учні самостійно шукали матеріали на цю тему, самостійно намагалися зрозуміти і робити висновки. Безперечно в цих висновках має бути згадано: вони хотіли свободи і щастя для свого народу. По-різному можна йти до свободи і щастя, деякі шляхи правильні, деякі хибні, хай учні самі висловлюють свою оцінку різним шляхам. Має бути згадано і про те, що кожен народ має право на боротьбу проти ворожого імперіалізму. От в ідеях Бандери ворожий імперіалізм нищили так, а в ідеях Пол Пота – зовсім інакше. Треба розуміти різні форми боротьби проти окупантів, за свободу і щастя, розуміти й різницю між ними.

Гадаю, якби вивчення історії ХХ століття в нас будувалося не з точки зору зазубрювання імен і дат, а з точки зору розуміння – проблем у державі було б суттєво менше. Бо зараз російський імперіалізм використовує вмонтовану у свідомість громадян України матрицю «наші безстрашні герої» проти «ворожих продажних боягузів». Ця матриця максимально деперсоніфікує ворога і дуже зручна в умовах пропаганди. Ось погляньте.

«Воїн-червоноармієць – хоробрий, він змагається за щастя народу. Куркуль поганий, він змагається за пригноблення простого селянина. Нема нічого поганого у вбивстві підлого куркуля».
«Воїн УПА – хоробрий, він змагається за щастя народу. Поляк поганий, він змагається за пригноблення простого українця. Нема нічого поганого у вбивстві підлого поляка».
«Ополченець ДНР – хоробрий, він змагається за щастя народу. Солдат армії Порошенка поганий, він змагається за пригноблення простого мешканця Донбасу. Нема нічого поганого у вбивстві підлого солдата армії Порошенка».

Попри всю очевидну різницю цих тез («поляк» - це належність до етносу, «солдат армії Порошенка» - це належність до армії, до того ж пропагандистськи прив’язана до прізвища головнокомандувача) для споживача вони виглядають однаково логічно. Пропаганді лишається тільки навантажити їх емоційними подробицями – і справу зроблено.

Тому завданням нової української освіти має бути формування особистості, яка розуміє мотивацію кожної особи, що чинить злочин в історії України і світу. Український випускник школи має уявляти, як мислив бандерівець і полпотівець, бойовик ДНР і солдат СС, виконавець геноциду в Руанді і червоноармієць, що вбивав повсталих селян у Зазим’ї 1920 року. Адже ніхто з них не думав «я такий поганий, як приємно бути мерзотником і вбивцею» – кожен в міру своїх можливостей боровся за щастя і добро свого народу. І кожен громадянин повинен уявляти, до яких результатів може привести прагнення «щастя і добра», і що злочинець – це не обов’язково чужинський окупант або підлий зрадник, якого цікавлять лише гроші.

Злочинцем може стати простий студент, який сидить у кав’ярні і міркує, як би це привести до світлого майбутнього свою багатостраждальну націю. І завдання суспільства – не дати цьому студенту і йому подібним переступити певну межу, бо за цією межею жодні благородні цілі вже не є виправданням злочину.

На помилках і злочинах минулого треба вчитися, а авторів цих помилок і злочинів треба розуміти. Гадаю, якби усвідомлення цих простих фактів наша школа формувала починаючи з 1991 – то зараз ми не мали б жодних «ДНР» і «ЛНР». Втім, краще трохи пізніше, ніж ніколи.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук