20-річчя Незалежності й національна ідея приходу до влади

Будь-яка національна ідея успішна тільки тоді, коли суспільство розуміє, які вигоди воно від неї отримає. Поліпшення соціального та економічного становища в національній ідеології має не менше значення, ніж «перемога над ворогами», національна незалежність і розвиток національної культури.

Для успішного національного і політичного руху після приходу до влади одним із головних завдань стає економічний і соціальний розвиток. Жоден політик ніколи не заявить, що внаслідок його перемоги жити стане гірше. А якщо поліпшень не відбувається, то розчарування суспільства неминуче. У такій ситуації вже не спрацьовують гасла «переможемо», «завоюємо незалежність» або «наші прийдуть до влади» і «стане краще», оскільки це «щасливе завтра» вже настало.

Велика частина сучасних державних режимів змогла довго втриматися при владі лише завдяки реальним ефективним заходам щодо поліпшення життя свого народу. Особливістю політичної системи сучасної України є відсутність значущих партій і рухів, які б дотримувалися цього принципу. Якщо одна з українських політичних сил почне використовувати для приходу до влади реальні дії щодо поліпшення соціальної та економічної ситуації, це може повністю змінити стан у країні. Саме реальні дії щодо поліпшення соціального та економічного становища мають найбільше шансів, щоб стати єдиною національною ідеєю на території всієї України і привести до влади політичну силу, яка буде її дотримуватися.

Влада без суспільної  підтримки

Зараз центральна та регіональна влада в Україні у кращому разі просто використовує застарілі залишки радянської інфраструктури. Така тактика дозволяє чиновникам і політикам зосередитися на збагаченні коштом держави і не витрачати багато зусиль на соціальному і економічному фронті. Це не може не привести до погіршення ситуації, а  отже, до розчарування суспільства у всіх українських політичних силах і в самій країні. Успадкована від СРСР соціальна і економічна інфраструктура на 70-80% відпрацювала свій ресурс і перебуває на стадії незворотного природного саморуйнування. Тому спроби її підтримки без створення і реалізації нової ефективної політики розвитку призводять тільки до подальшого природного погіршення становища українців. Економічний розвиток України відсутній, стагнує або не дає суттєвого зростання. Розвиток приватного бізнесу повністю залежить від позиції чиновників усіх рівнів, котрі уповноважені вирішувати питання: чи дати якомусь підприємству хоча б просто існувати.

На весну 2011 р., за даними Міжнародного валютного фонду, за рівнем внутрішнього валового продукту на людину Україна займала 103-тє місце серед країн світу. Це діапазон таких країн, як Албанія, Конго і Сальвадор. Це нижче, ніж, наприклад, Екваторіальна Гвінея і Уругвай. Середня зарплата в Україні у півтора раза нижча, ніж у Китаї, відомому дешевизною робочих рук. Не думаю, що українські патріоти, коли боролися за незалежність, прагнули саме цього. Такий результат не може викликати нічого, крім розчарування.

Тому без реальної ефективної соціальної та економічної політики будь-яке центральне керівництво у сучасній Україні після приходу до влади приречене на втрату суспільної  підтримки. У 20-річної історії незалежної України це сталося і з «перехідною владою Кравчука», і з «режимом Кучми», і з владою «помаранчевої» революції, і з владою Партії регіонів. Якщо такої ж тактики дотримуватиметься політична сила, яка прийде після «регіоналів», те ж саме відбудеться і з нею.

Надія на зовнішніх союзників

Досі влада України в кращому випадку намагалася домогтися соціального і економічного прогресу за допомогою зовнішніх союзників, які б виконали основну роботу за них. Вони дали б дешеву нафту і газ, відкрили б свої ринки, включили б у свою багату економічну систему, нічого не просячи натомість, надали б безповоротні субсидії, забезпечили б високі стандарти життя тільки за приєднання. Але спроби покладатися лише на «зовнішніх друзів» виявилися такими ж провальними, як і політика байдикування всередині країни. Дешева нафта і газ в Україні вже були в 1990-ті роки. Але за такої сприятливої ​​ситуації життєвий рівень в Україні був мізерним. Замість економічного зростання, отримані надприбутки просто розкрали можновладці. Така ситуація багато в чому призвела до Помаранчевої революції 2004 р., коли в оточенні Леоніда Кучми не виявилося жодної соціальної підтримки і віддавати владу доводилося або «регіоналам» або «помаранчевим».

Відносно швидкий крах «помаранчевої» влади значною мірою був викликаний саме спробою вирішити всі соціальні та економічні проблеми за допомогою інтеграції до ЄС та НАТО. Все було поставлено на входження у ці структури, від цього нібито залежало процвітання України. І коли її не прийняли, крах виявився неминучим, оскільки такий варіант практично не передбачався і не робилися реальні спроби реалізувати гасла Помаранчевої революції щодо реформ та боротьби з корупцією. Схожу тактику пошуку зовнішньої допомоги вибрали «пізня» Юлія Тимошенко і «регіональні» влади у 2007-2011 роках, сподіваючись вирішити свої проблеми з допомогою Росії. Але нинішня ставка на союз із Росією виявилася для влади у Києві такою ж провальною, як і колишня ставка на ЄС і НАТО. Тут, навпаки, готові прийняти Україну в «русский мир» негайно, але не тільки не заплативши за це, але навпаки, вимагаючи від України «доплати». Це ще більше погіршить економічне та соціальне становище українців.

У такій ситуації протриматися при владі політичним угрупованням у Києві допомагає той факт, що їхні політичні опоненти і регіональні центри влади у своїй політиці мало чим від них відрізняються. Головне для всіх - це прийти до влади, її зберегти і використовувати для себе, незалежно від національного та ідеологічного забарвлення. Більшість значущих українських партій де-факто є «партіями регіонів», кожна для свого регіону. Вони реально гласно або негласно управляють своєю територією в інтересах місцевих чиновників та наближених до них бізнесменів. Вони також мають представництва в «чужих» областях без великих шансів встановити над ними свій контроль. Невипадково, що саме у такій атмосфері регіональні політичні угруповання часто в екзальтованій формі проголошують себе захисниками місцевих національних, історичних і культурних особливостей замість реальних дій із поліпшення економічної і соціальної ситуації. Така політика дозволяє їм найдешевшим способом «закріплювати» свої регіони за собою й обмежувати доступ туди «чужих» з «чужою» ідеологією. Без цього, наприклад, не було б такого перебільшеного демонстративного прославлення Степана Бандери на заході Україні і захисту пам'ятників Леніну на сході аж до встановлення пам'ятника Сталіну в Запоріжжі. Водночас нічого не чути про проривні ініціативи місцевих центрів влади у соціальній та економічній галузі.

Така позиція регіональних властей їм дуже зручна, оскільки дозволяє зосередитися на вирішенні своїх особистих бізнес-завдань і не витрачати зусилля на центральну державну адміністрацію. Схожа тактика навіть дозволяє їм сподіватися політику. Вони мають реальну можливість діяти, але воліють не витрачати на це час і зусилля, оскільки їм зручно покладати всю відповідальність за соціальне і економічне становище на прихід до влади над всією країною після того, як правляче в Києві угруповання дискредитує себе подальшим погіршенням становища українців. У результаті, за двадцять років Незалежності вже майже всі українські політичні сили встигли дискредитувати себе бездіяльністю в очах більшості українців.

Більшість населення сучасної України без всякого сумніву підтримає тільки реальні позитивні дії. Передусім це наведення порядку в державному управлінні та витратах. Наразі українська держава втратила контроль над виконанням своїх рішень. Мало хто навіть з учасників корупційних схем знає, скільки було «розпиляно» на всіх етапах і скільки насправді державних коштів було витрачено за призначенням. Майже ніхто з державних управлінців не знає, яка ефективність витрачених коштів. У кращому випадку - не більше 20-30%. За поганої економічної ситуації в Україні це загрожує самому її існуванню. А значить - існуванню та нормальному життю не тільки простих українців, а й усіх чиновників та політиків, котрі комфортно почуваються у корупційних схемах. Без української держави вони, як перероблений матеріал, нікому не будуть потрібні.

Марно чекати, щоб українські чиновники та політики раптом змінилися і стали працювати «чистими руками». Більшість грамотних і амбітних управлінців ніколи не буде працювати тільки за жебрацькі ставки державної зарплати в Україні, а потім жебракувати на державну пенсію. При цьому чиновники значною мірою виконують ту ж роботу, що і приватний бізнес, який заробляє на комерційних засадах.

Політика реальних позитивних заходів

Справді реальним та здійсненним виходом із ситуації може бути тільки офіційне і відкрите виділення державою на оплату управлінців додатково 10-15% незарплатних видатків і виконання державним апаратом своїх функціональних обов'язків у межах закону. Одночасно має бути запроваджена невідворотність кримінального покарання за «самостійний розпил», або іншими словами - за крадіжку державних коштів. Такий захід дозволив би за найкоротші терміни у кілька разів поліпшити ефективність державного управління і витрат. По-іншому навести лад в сучасній українській політичній системі неможливо. Для роботи державного апарату тільки за зарплату немає ні кадрів, ні програми дій, яку б реально виконували, ні підкріпленого діями запиту суспільства.

Почати діяти і подати позитивний приклад може будь-яка з українських політичних сил, що володіє владою хоча б в одному з регіонів. Для цього треба припинити свавілля і встановити всім відомий внутрішній розумний максимально допустимий рівень «розпилу» державних коштів і «данини» з бізнесу і населення. При цьому влада всіх рівнів має реально виконувати свої прямі обов'язки і сприяти соціальному та економічному розвитку країни. Така система дозволить усунути головний недолік сучасної політичної, економічної та соціальної системи України, коли державний службовець починає покривати будь-які дії того, хто дав відкат, хабар, частку в бізнесі або подарунок. Найголовніше - буде виправлено ​​потворну систему державного управління, яка зараз блокує більшість соціальних і економічних покращень.

За грамотного управління, наприклад, можна швидко домогтися збільшення реальних доходів населення навіть за поточного рівня економіки і державних витрат. Реальні доходи людей можуть зрости завдяки зниженню цін на продукти в результаті комплексу заходів з контролю за їхньою якістю, зниження податків на їхнє виробництво і продаж, а також завдяки зменшенню адміністративних бар'єрів, частковому  регулюванню націнок, сприянню будь-яким українським виробникам від звичайної бабусі з села до великих виробничих компаній у доступі в магазини, ринки та торгівельні мережі. Незрозуміло, чому треба толерувати ситуацію, коли супермаркети, які з дозволу місцевої влади захоплюють продовольчий ринок, не мають жодних зобов'язань продавати місцеву продукцію.

Треба унеможливити таку ситуацію, коли в Луцьку, в одному з ключових українських сільгоспрегіонів, у супермаркеті не можна було б купити українських молочних продуктів, зате були йогурти з підмосковного Чехова, де корів майже не залишилося і який перебуває від Луцька за 1200 км. Місцева офіційно обрана народом влада мала всі можливості проконтролювати, щоб там продавали продукцію й місцевих виробників, але не робила цього. Становище селян в іншому, одному із найпатріотичніших українських регіонів, було б кращим, якби державні субсидії для виробників молока дісталися самим селянам, а не перепродавцям при молокозаводах, які й так мають свою маржу. Бездіяльність патріотичної на словах влади призвела до масового забою худоби селянами через нерентабельність, зниження селянських доходів, падінню обсягів переробки і прибутку молочної промисловості. Як наслідок – недоотримання всіма українцями якісних національних продуктів за розумними цінами.

При цьому, на відміну від економіки і соціальної сфери, ніяких компромісів не повинно бути в боротьбі з наркоманією і злочинністю. Наприклад, неприпустимо, щоб і далі українська держава і суспільство дозволяло практично безперешкодний продаж наркотиків аж до «кришування» наркоторговців державними органами боротьби з наркоторгівлею. Серйозний соціальний і економічний прогрес можливий тільки у здоровому і безпечному суспільстві. Якщо кільком простим хлопцям з Ніжина вдалося тимчасово знищити у себе наркоторгівлю, то це засвідчує, що за правильної організації суспільство або його частина зможе швидко впоратися з цією заразою. Для будь-якого українського патріота наркоторговець повинен бути таким же і навіть ще більшим ворогом, ніж кожен, що зазіхає на незалежність України. Здорове суспільство може втратити незалежність і потім завоювати її знову. Але який сенс у незалежності для хворого суспільства, яке не бажає одужання.

В умовах, які склалися в Україні, єдиною ефективною національною ідеєю може бути лише політика реальних позитивних заходів та вчинків. Якщо потрібно, то і нестандартних. Справжня національна ідея ефективна і може бути реалізована тільки тоді, коли за неї несуть відповідальність і її формують для приходу до влади або для збереження при ній. Без перебування при владі реалізація національної ідеї в масштабах країни або навіть в її частині неможлива. Без реальних дій нічого не варті всі найкращі й найправильніші слова, національні гасла та символи. Національна ідея не варта нічого, якщо її не реалізовувати.