Відкриття пам'ятника київському князю Володимиру Великому (бл. 960–1015 рр.) у безпосередній близькості до Кремля, яке відбулося наприкінці минулого тижня в Москві, викликало у соцмережах і обурення, і сміх, і подив одночасно. В’їдливих «підколів», утім, було набагато більше.
«Князь побачить місто, в якому ніколи не був, і народ, якого він не хрестив». «Я що, проспав, коли Україна Москву захопила і своїм князям пам'ятники почала ставити?». «З таким же успіхом могли б поставити пам'ятник ведмедям, які бродили в густих лісах на місці сьогоднішньої Москви, коли в Києві вже стояли величні храми». Такими коментарями палахкотіли соцмережі.
Відомий російський опозиціонер Олексій Навальний не без сарказму зауважив: «Путін і компанія на відкритті пам'ятника кн. Володимиру стоять з такими обличчями, ніби князь помер вчора, вони в скорботі, і скоро поминки».
Справді, притягненість за вуха цієї історичної постаті до минулого Російської держави як її «духовного засновника» (за висловом В. Путіна) настільки впадає у вічі, що вибір князя Рюрика в тій же іпостаті, напевно, викликав би набагато менше емоцій.
Проблема в тому, що, за деякими даними, Рюрик мав норманське коріння і, отже, був не «чистокровним» слов'янином. Крім того, хоча його вважають засновником Давньоруської держави, він «лише» припинив міжусобиці між деякими слов'янськими та фінно-угорськими племенами і виступив засновником київської, згодом царської династії, але не вніс в життя підвладних йому територій нічого такого, що можна було б вважати «скріпами» сучасної Росії.
Хрещення Русі 988 року, що не без підстав пов'язують з Володимиром Красним Сонечком, – ось основна причина вибору цієї історичної постаті для установки майже 20-метрового монумента біля Кремля. Православ'я як один із трьох головних напрямів християнства виконує в РФ роль найважливішої «скріпи», що дає правлячій «еліті» можливість успішніше маніпулювати суспільною свідомістю.
Довгий час Путін у справі утримання народу в покорі, крім телевізійної брехні, робив ставку на насильство. Однак страх росіян перед обличчям державного розбою, який посіяв у суспільстві виходець із «політичної охранки», в останні роки почав слабшати. Найпомітнішими виявами цієї тенденції стали гучні протестні акції водіїв-далекобійників, «тракторний марш» на Москву кубанських фермерів, а також ціла серія громадянських виступів на захист прав пенсіонерів, валютних іпотечних позичальників, засуджених, ошуканих пайовиків...
Хоч би якою міцною здавалася підтримка Путіна з боку населення, але в умовах економічного спаду «холодильник» став набувати в умах людей майже таку ж роль, як і «телевізор». І все, схоже, тільки починається. Росія зараз нагадує паровий котел, який повільно, але впевнено продовжує нагріватися. Рано чи пізно, але критичної «температури» буде досягнуто. Рвонути може так, що мало не здасться. Путіністи явно намагаються діяти на випередження. «Гамівна сорочка» від силовиків доповнюється гіпнотизуючими пасами кремлівських пропагандистів. Останнім часом з цією метою з глибини десятиліть і століть почали витягати, відмивати і причесувати різних історичних персонажів, які відіграли значну роль у житті Російської держави.
Близько місяця тому в російському місті Орлі, нагадаємо, відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Іванові Грозному (1530–1584 рр.). Хоча на його рахунку було кілька успішних військових походів, загалом цар увійшов в історію як кривавий тиран, творець жорстокої опричнини і безжалісний гнобитель народу.
Коментуючи орловське дійство, міністр культури РФ Володимир Мединський лише мигцем обмовився, що «Іван IV Грозний – одна з найсуперечливіших і в той же час найвидатніших постатей вітчизняної історії». На його думку, встановлення монумента такому історичному персонажу – «це не тільки данина пам'яті царю і воїну, а й визнання спадковості всіх етапів нашої історії».
Ще наполегливіше путіністи відбілювали такого «історичного вовкулаку», як Сталін. Криваві злочини тирана замовчуються, а його «успіхи в будівництві соціалізму», навпаки, звеличуються.
Путін колись і сам поділяв «колективний дух критичного ставлення до помилок Сталіна», але останнім часом явно змінив позицію. Такий висновок рік тому зробив оглядач Los Angeles Times Керол Вільямс. На його думку, в Росії робляться спроби вшанувати пам'ять злочинного радянського лідера. Наприклад, засноване президентом Російське військово-історичне товариство того року оголосило про створення музею Сталіна в селі Хорошево, в Липецьку йому був споруджений пам'ятник, а у «відрізаній від усього світу» Ялті до річниці Ялтинської конференції з'явилася бронзова статуя, що зображає радянського вождя, Вінстона Черчілля і Франкліна Рузвельта, – підкреслював Вільямс.
Переписування історії у сьогоднішній Росії поставлено на потік. Причому за Путіна маніпуляція історичною інформацією здійснюється заради абсолютно прикладних цілей. А які цілі у путіністів? Особисте збагачення. Перетворення народу на слухняну біомасу. Утримання влади за будь-яку ціну. Для цього всі засоби придатні.
Водночас жонглювання історичними фактами в Росії, вважає французький фахівець із геополітики Жан-Сильвестр Монгреньє, відбувається з однією метою – щоб додати легітимності особисто Путіну як президенту. Адже свого часу на чолі ФСБ, а потім уряду, його поставили, щоб «захищати політичні інтереси і майно сім'ї Єльцина і олігархів, які оточували російського президента». Однак відтоді багато чого змінилося. Тепер сам Путін володіє величезними багатствами. Він застосовує протиправні репресивні заходи проти критиків його режиму. Перетворившись на шаленого автократа, нинішній російський фюрер гостро потребує історичних прикладів, на тлі яких його гріхи проти власного народу не будуть здаватися надмірно жахливими. Так принаймні здається йому і його радникам.
З тих же мотивів, судячи з усього, розвивалася і ситуація з установкою в Москві пам'ятника Володимиру. Скоївши жахливі злочини проти колись «братнього» українського народу, Путін і Ко намагаються представити справу так, ніби Україна і Росія – це, хоч і не одна держава, але дві частини єдиного цілого. Так званого «русского мира».
Виступаючи на церемонії відкриття монумента, кремлівський вожак говорив, що князь Володимир «заклав моральні ціннісні основи, які визначають наше життя і понині». Мовляв, саме міцна моральна опора, згуртованість і єдність допомагали нашим предкам долати труднощі, жити й перемагати на славу Вітчизни, з покоління в покоління зміцнювати її міць і велич. «І сьогодні наш обов'язок – разом протистояти сучасним викликам і загрозам, спираючись на духовні заповіти, на безцінні традиції єдності і згоди йти вперед, забезпечуючи наступність нашої тисячолітньої історії», – заявив Путін.
Але ж ситуація з розряду тих, коли говорять: «На злодієві шапка горить». Це видно і по тому, як різняться слова та справи Путіна і як відрізняються пам'ятники Володимиру в Києві й Москві. У столиці рідної Київської Русі-України великий предок тримає в руці шапку, у столиці путінського Мордора – меч. Агресивна природа тамтешнього режиму дала себе знати навіть тут.
Чи допоможе все це путіністам, на рахунку яких – тисячі безвинно убитих і мільйони знедолених людей в цілій низці країн, включно зі самою Росією, виглядати білими й пухнастими? Навряд чи. Відомий російський письменник Дмитро Биков вважає, що будівництво пам'ятника Володимиру все одно не змінить історії. У своєму мікроблозі він написав: «Можна побудувати в Москві піраміду, чом би й ні, грошей вистачає, але вона не стане Каїром. Неважко, в принципі, поставити і статую Свободи – але свободи не додасться».
Можна додати: спроби Путіна і Ко вкрасти історію у сусіднього народу не тільки приречені на провал, а й приховано, на ментальному рівні, наближають кінець огидного режиму. Ось як виклав це один із російських блогерів, коментуючи повідомлення про встановлення монумента біля Кремля:
«Чув, у Москві Володимиру пам'ятник поставили...
– Ну, нарешті! Путін ж бо заслужив!
– Та ні, князю Київському...
– А що, ми вже капітулювали?»
Схожі народні жарти нерідко втілюються в життя.
Ми використовуємо