Бандера зі світлофором
IQ

Бандера зі світлофором

Чи вся справа в назвах вулиць і пам'ятниках?

Павло Зубʼюк, 9 січня 4026 6

Провінційне містечко десь у центральній Україні. Облізлі сірі п'ятиповерхівки, старенькі велосипеди, «жигулі» і «таврії» їдуть по роздовбаному асфальту. А ось якась урочистість. Чоловік у картузі перерізає синьо-жовту стрічку. Жінка урочистим голосом зачитує: «Сьогодні для нашого міста відбувається значуща та довгоочікувана подія: урочисте відкриття світлофора по вулиці Успенсько-Троїцькій». А ось і міський голова: «Дай Боже, щоб у нашому місті, як на прикладі цього світлофорного об'єкта, продовжувалася консолідація зусиль заради розвитку нашого міста».

Здається, зараз камера повернеться трохи вбік і ми побачимо пам'ятник Леніну, а міський голова, відстоявши біля світлофора службу батюшки Московського патріархату, піде у свій кабінет, де під портретом Януковича плануватиме святкування визволення міста Червоною армією від німецько-фашистських загарбників.

Але ж ні! Це не 2012 рік, а 2019-й. Місто Конотоп. А міський голова – свободівець, ветеран АТО, який першим ділом у своєму кабінеті повісив портрет Бандери замість портрета Порошенка. Він перейменував вулиці, прибрав комуністичні пам'ятники. А от і свіжа новина: «Івано-Франківськ подарує мерові Конотопа пам’ятник Степану Бандері». Ну, звісно ж! Усе радикально змінилося. Тепер якщо камера повернеться трохи вбік – ми побачимо пам'ятник Бандері. Сподіваюся, його поставлять в одній з класичних поз Вождя, щоб пострадянські люди не переплутали.

«Чекай-чекай, – уже подумав хтось з читачів, – ти зараз хочеш сказати, що нема жодної різниці?» Насправді, я хочу сказати не зовсім це, а може й навіть зовсім не це. Так, і Бандера, і Ленін діяли у першій половині минулого століття, обоє методами терору. І обоє декларували дуже навіть хороші цілі, які можна сформулювати коротко як «щастя народу». Але мені хотілося б більше поговорити про магічну силу символів, у яку досі вірить чимало наших співгромадян.

Коли я був ще старшокласником, мені також здавалося, що вся справа в назвах вулиць і пам'ятниках. Як можна збудувати нормальне, цивілізоване суспільство, з повагою до прав людини і закону – якщо вулиці названі на честь кривавих вбивць? Але ж насправді для того, щоб вулиця умовного Пупкіна «програмувала» на зневагу до всього хорошого і світлого, треба знати, хто такий цей самий Пупкін. Грубо кажучи, таксист, який отримав виклик на вулицю Пупкіна, має знайти, скажімо, у вікіпедії та прочитати, що «Пупкін – російський більшовик, голова Крижопільської ВЧК у 1919 році» або, навпаки, що «Пупкін – талановитий хірург, призваний у 1918 році до армії УНР». Поки таксист не поцікавиться цим Пупкіним – назва вулиці не «програмуватиме» його ані на повагу до ВЧК, ані на гордість за УНР.

Наступний рівень – неоднозначні дії тих, на чию честь назвали вулиці. Петлюра, скажімо, загравав з більшовиками, не мав політичної волі припинити єврейські погроми, потім розстріляв Болобочана, а згодом взагалі віддав Галичину і Волинь Польщі (внаслідок чого ми зараз не маємо права говорити про польську окупацію цих земель після 1920 року) і врешті програв боротьбу – то невже вулиці, названі на його честь «програмують» на щось подібне?

Ще один рівень – як люди сприймають того чи іншого діяча. У нього можуть бути руки по лікті в крові, а вони казатимуть: «зате він боровся за нашу свободу», або «зате він боровся за інтерес простого народу», або «такі були часи: не вбиваєш ти – вбивають тебе, це війна», або «це все вороги підлаштували/набрехали, а ви й вірите» – і далі собі сприйматимуть історичного персонажа як прапор, під яким треба боротися за кращу долю свою і своїх нащадків.

«Ну, і хто ж зараз в Україні бореться за кращу долю своїх нащадків під прапором Леніна? Самі лише пенсіонери і кілька пройдисвітів» – слушно зауважить хтось із вас. І я охоче поясню чому саме це сталося. Ленін не тільки почав боротьбу за омріяну державу – він її створив. І вона після його смерті проіснувала настільки довго, що ми (а також покоління наших найближчих предків) провідчували всі її «принади» протягом багатьох етапів її розвитку: від кривавого початку до романтичних «українізаційних» 20-х, голодоморно-репресійних 30-х, воєнних 40-х, Хрущовської відлиги, Брежнєвського застою і, зрештою, до перебудовного логічного завершення. І ми всі точно знаємо: ленінська ідея не спрацювала. Звісно, хтось може ностальгувати за «дешевою» (насправді ні) ковбасою, але всі мали змогу порівняти банальний асортимент продуктів, які може з легкістю придбати в найближчому магазині звичайний водій автобуса, у 1980-му і у 2020-му. Хай би що там казали про «впевненість у завтрашньому дні» – але українці точно знають: ленінська держава навіть у її найм'якішому, «вегетаріанському» прояві – це дефіцит, черги і постійна всезагальна бідність.

Значно легше вірити, що історичні постаті, які програли ще на першому етапі, боролися за «справжнє» щастя народне. Якби Леніна вбили 1918 року і більшовики зазнали поразки – у сучасній Україні в них було б значно більше прихильників. Як чимало прихильників у комуністичних партизанів у Південній Кореї. Так, південнокорейська молодь бачить, на що перетворилась Північ. Але чимало хто впевнений, що ці прекрасні щирі юні борці проти американського імперіалізму воювали зовсім не за це, а в об'єднаній комуністичній Кореї постав би гуманний соціалістичний рай.

Не існує жодної прямої залежності між діячами, на честь яких названі вулиці, і якістю дорожнього покриття, освітленням і навіть безпекою, яку відчувають люди на цих вулицях. Ось у Конотопі мер-бандерівець перейменував усі вулиці – але шоу з відкриттям «світлофорного об'єкта» анітрохи не відрізняється від аналогічних заходів у сусідній недекомунізованій державі-агресорці, де предметом численних кпинів є офіціозні відкриття дитячих майданчиків та автобусних зупинок чиновниками путінської «Єдиної Росії».

А от між чим насправді існує залежність – так це між рівнем критичності, яку суспільство застосовує до відбору свого умовного «пантеону героїв», і ступенем його цивілізаційного розвитку. Принаймні це відчувається в нашому багатостраждальному регіоні – за шкалою від Росії до Норвеґії. Але, безперечно, вище голови не стрибнеш. Хтось розвиває нові технології, що змінюють світ, а хтось поряд з пам'ятниками Вождів урочисто відкриває світлофори чи гойдалки. Різниця є.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук