Блазень – артистичний за визначенням

Юрій Андрухович, презентуючи свою творчість і себе, працює на архетипі блазня. Відразу пояснюю тим, хто сприймає слово «блазень» із негативною конотацією: наразі блазень - це не оціночне, а типологічне поняття. Це архетип, який містить в собі і добро, і зло, - або є по той бік від добра і зла.

Блазень – це перший аркан карт Таро, а ця сутність протрималась стільки століть і нею послуговувались великі психологи й містики саме через її винятково точний символізм.  Західноєвропейському  середньовічному блазневі дозволено говорити в очі королю те, чого не толеруватимуть ні від кого. Слов’янський блазень проглядає в третьому синові-дурневі, який виявляється найрозумнішим.

Андрухович починав як поет, але здобув ім’я не милими ліричними віршами, тим, що в останні роки животіння СРСР став співзасновником поетичного гурту Бу-Ба-Бу, в рамках якого згодом сам себе без зайвої скромності назвав «патріархом». Він був автором роману «Рекреації», першого тексту незалежної України, про який говорили. Звичайно ж, говорили в рамках української культури і співчуваючих, але доти з’ява нової прозової книги не була подією навіть в цих колах. Протагоністами цього й подальших романів Андруховича є той самий персонаж, який сприймається як альтер-еґо автора: дотепний чоловік «без комплексів», соціометрична зірка будь-якого товариства, яка легко говорить на людях, вміє імпровізувати, вміє жартома похвалитися, і водночас видати «самопіар» як жарт.

Таким є й публічна іпостась самого Андруховича наживо чи перед телекамерою. Андрухович демонструє себе таким, якими є очікування читачів: «татко» Мартофляка й Стаха Перфецького: дотепний, життєрадісний, дещо самозакоханий. Артистичний нарцисизм Андруховича є суттєво привабливішим, аніж агресивна мегаломанія інших українських зірок літератури, чого торкнемося в наступних сюжетах.

Матеріалів про Андруховича-блазня в медіа назбирається на монографію. Можливо, хтось із культурних дослідників грядущих поколінь й візьметься за цей плідний проект. А ми закінчуємо цей сюжет короткими рефлексіями на блазенську заяву Андруховича на політичну тему щодо ідеї  відділити від України Крим і Донбас. Звичайно ж, Андрухович добре знає, що нові кордони на картах креслять аж ніяк не письменники силою слова, що це дуже велика гра, де літераторів (називайся вони хоч патріархами) не бачать в мікроскоп. Одначе, на своєму сайті Андрухович навмисне вмістив чимало посилань на «листи трудящих», які всерйоз сприйняли слова видатного літератора і «гнівно засудили» його. Зробив це Андрухович ніяк не з мазохістської позиції білого блазня, який сміється, коли його б’ють – Андрухович працює на архетипи рудого блазня, П’єро, а не Арлекіна. Скоріше, це зроблено, щоб показати, якою є сила слова для профанів і як вони реагують на сакральні слова патріарха.

В актуальній українській літературі блазнем є не тільки Андрухович. На цьому архетипі плідно працюють колега Андруховича по Бу-Ба-Бу Олександр Ірванець та їхній молодший друг Сергій Жадан, про котрих у наступному сюжеті.