Бурхлива вірменська вдача

Нестриманість, гарячкуватість і сміливість були головними рисами вірменського характеру: хапатися за шаблю, рубатися між собою, зі студентами або зі шляхтичами було звичною справою для вірмен у давньому Львові. Багато скарг із цього приводу розглядав раєцький уряд. Вірмени намагалися бути солідарні не лише у власних родинах, а й у цілій громаді, воліли вирішувати власні незгоди й суперечки без втручання міської і королівської влад, але коли доходило до вибуху, то цей вибух виявлявся пристрасним і кривавим. Тоді ненависть брала гору над усілякими міркуваннями побратимства, а помста набирала рис найдикішої вендети.

Про це свідчить трагічний кінець суперечки між двома вірменськими родинами Бернатовичів та Івашкевичів 1609 року. Бернатовичі уклали гендлярську спілку з братами Юрком і Захарієм Івашкевичами, з чого виникла затята ворожнеча. Йшлося про величезні як на той час суми – 14 000 дукатів готівкою і златоглав, вартістю у 10 000 талерів. Процес тривав близько десяти років, почався у Ратуші, потім декілька разів тривав у задвірних королівських судах і так розпалив обидві родини та їхніх приятелів і родичів, що ціла вірменська громада з приводу цієї суперечки поділилася на два ворожі табори.

Усе закінчилося тим, що один з Івашкевичів Захарій був жорстоко замордований у засаді під Винниками, а другий брат Юрко зазнав у Львові кільканадцятьох ран від шаблі і тоді уникнув смерті лише через те, що удав забитого. Цю криваву помсту вчинив один із прибічників і, вочевидь, близький родич Бернатовичів Яхно Овак, він же Овакович, нобілітований під прізвищем Ваковський, авантюрний вояк, «Його Мості пана Гетьмана коханок», як про нього висловлювалися вірмени. Порубавши Юрка, він зі зграєю вояків, завербованих для московської виправи, вирядився на Захарія. У нещасного багато разів стріляли з мушкетів, і після кожного пострілу Овак наказував «мацати душу» замордованого, аби той, як і Юрко, не затаїв у собі решток життя. Коли й Юрко Івашкевич унаслідок завданих ран помер, король Сигізмунд III для нащадків нещасних братів призначив опікунів – львівського старосту Юрія Мнішка і воєводу троцького, графа шкловського Александра Ходкевича.

Уся ця історія, де пожадливість і ненависть, кров і золото створюють трагічну інтригу, рясніє характерними постатями й епізодами. Беруть у ній безпосередню чи посередню участь найвідоміші львівські вірмени, фігурують магнати, як, наприклад, Собеські, з якими Бернатовичі мали фінансові стосунки, а драма розігрується то на львівському бруку, то в Давидові, то в Пеняках посеред обставин, які кидають багато світла на тодішні суспільні звичаї.

Окрім Овака, вимальовується постать найбільш непримиренного ворога Івашкевичів Тороса Торосовича, «вбраного по-італійському», як його описують свідки, який перед убивствами говорив: «Бачу, що на Івашкевичів не прийде нагла смерть, але доведеться їх убити або повісити й четвертувати, і ще під ними написати, що на іншу смерть не заслуговують». Коли Овак здійснив акт помсти, Торосович перестерігає його, аби «надійно ховався».

Надзвичайно уразливі щодо свого особистого гонору і віри, львівські вірмени не пробачали образ: коли 1535 року один із адвокатів Сигізмунд у Ратуші назвав вірмен «невірними і негідними віри» (infideles et ita indigni fide), вони так наполегливо почали відстоювати свою честь, що необережний правник мусив узяти свої слова назад, а радний уряд змушений був посадити кривдника до карцеру.

Вірмени не терпіли русинів, стверджує історик Владислав Лозинський, а русини їх навзаєм, хоча могло здаватися, що другорядне становище у місті, яке займали одні й інші, повинно було їх згуртувати в союз проти поляків і їхньої гегемонії. Насправді ж усе було навпаки: одні висміювали інших, особливо свою сатиру й дотепи спрямовували на релігійне визнання супротивників. Русини зневажливо називали вірмен серкізами. Уже в першій половині XVI століття з приводу цього виникали взаємні скарги, і радний уряд 1539 року встановив штраф 50 гривень для будь-якого вірменина чи русина, котрий дасть привід для скарги такого роду.

Поряд із запальністю й обурливістю, вірмени відзначалися також і певною добродушністю, а по вибухах гніву в них швидко запановували жартівливість і поблажливість. Кумедно, як деколи урочисто вони перепрошували один одного в Ратуші, бо без такого церемоніалу особистої образи не вибачали. Коли 1625 року під час судового розгляду Торос Торосович зневажив кам’янецького війта Лукаша Грицьковича, справа залагоджується тим, що Торосович, згідно з докладно виписаною процедурою, яка складалася з п’яти пунктів, у присутності райців і свідків у Ратуші, виголошує такі слова: «Мій ласкавий пане Лукашу! Я завжди був давнім і родинним приятелем Вашої Мості, і зараз ним бути хочу. Будучи ображений і нагніваний писанням, я гостро відписав, після чого між нами дійшло до позовів, і захоплений гнівом під час судового розгляду у Ратуші, я необережно зачепив Вашу Мость, тож прошу, аби Ваша Мость, як приятель дарував і вибачив мені, а я, як і давніше, залишаюся приятелем і визнаю Вашу Мость за чоловіка доброго і цнотливого».

До речі, не завше можна було довіряти чесності вірменського гендляра, який досконало розумівся на всіляких непорядних витівках і підступах. З цього приводу натрапляємо у радних актах на скарги і позови, як, наприклад, скаргу перемиського підсудка Яна Фредра, який 1628 року «жаліється на старшого вірменської нації Григорія Захновича, котрий його ошукав, узявши за турецького коня сто червінців, а цей кінь, лише чотири милі проїхавши до Городка, виявився кульгавий». На що пан сеньйор вірменський холоднокровно й щиросердно відповідає, що «присягався Йогомості лише у трьох звичний речах, що цей кінь не є носатий, не має задишки і не є крадений, що ж до кульгавості, що не є звичною річчю, не присягався». Однак, як вказує Владислав Лозинський, згідно з вірменським правом, а саме: пунктом 48-м цього права, Захнович мав присягатися і щодо кульгавості коня, якщо ця кульгавість була задавнена.

Утім, вірменський мандрівник та історик Симеон Лехаці подає іншу, позитивну сторону характеру львівських вірмен початку XVII століття. Він пише, що тутешні вірмени надто милосердні, благодушні, щирі, співчутливі. Вони надзвичайно шанують Церкву і Божі закони. У вірменській громаді існує звичай складання заповіту, у якому відписують кошти на утримання лікарні, школи, притулку для бідних одразу після коштів на церкви і монастирі. Родичів у заповітах згадують в останню чергу. Сиріт і бідних тут навчають грамоті коштом громади і висвячують у диякони. Бідних дівчат-сиріт видають заміж із посагом, який по черзі жертвують багаті громадяни.

Скільки б не було тут жебраків як місцевих, так і тих, хто прийшов здалека, всі отримують сповна. У неділю тут ніхто не обідає без жебраків. Чужоземцям дають притулок, голих одягають, хворих лікують. Якщо зима буває довгою й суворою, жебракам роздають хутряні шапки, кожухи, чоботи, купують багато дров, аби можна було топити печі і грітися. Щоденно до церкви приходять чоловіки й жінки, старі й діти, юнаки й дівчата і роздають пожертви священникам, ченцям і жебракам. Вірмени – народ співчутливий і жертовний, перейняли європейську традицію організації так званих побожних банків. Услід за католицьким «Monti Pietati» виник у Львові вірменський банк «Mons Pius», який коштом багатих вірмен видавав безвідсоткові кредити вірменам бідним. Цей банк проіснував до 1939 року, коли був закритий окупаційною радянською владою.