Російський диктатор Владімір Путін змусив світ вкотре перелякано заговорити про ядерну катастрофу. Чи не так уже й «перелякано»? Спробуємо розібратися.
Отже, у середу, 25 вересня, Путін виступив на засіданні постійної наради Ради безпеки Росії щодо ядерного стримування. Він запропонував «скоригувати підходи й оновити основи державної політики в галузі ядерного стримування».
Зокрема, шеф Кремля вважає за необхідне розширити список військових загроз, у відповідь на які Москва вважатиме для себе виправданим застосувати ядерну зброю. У новій версії доктрини застосування ядерної зброї передбачається у разі масованої атаки на Росію не лише ядерною, а й звичайною зброєю. «Маю на увазі літаки стратегічної або тактичної авіації, крилаті ракети, безпілотники, гіперзвукові ракети та інші літальні апарати», – пояснив він. Застосувати ядерну зброю Росія вважатиме правомочним і для захисту Білорусі як учасника Союзної держави.
Фактично пропонується затвердити право Росії на ядерну відповідь у разі практично будь-яких дій, які б могли «становити критичну загрозу суверенітету» країни. А що таке та «критична загроза» – не пояснив ні Путін, ні інший представник російського військово-політичного керівництва. Не знайдете ви такої дефініції і в офіційних російських документах.
Але чи й потрібно це знати? Чи воно дійсно важливо? Чи змінить коригування доктрини безпекову ситуацію у світі? Намагаючись відповісти на ці запитання, пригадайте, що спроби кремлівського ядерного шантажу червоною ниткою проходять через цілу актуальну російсько-українську війну. І не лише за останні два роки – з моменту повномасштабного вторгнення. Уже й анексія Криму супроводжувалася погрозами Путіна застосувати ядерну зброю, якщо хтось на Заході наважиться перешкодити російським окупаційним планам. Пригадуєте російський пропагандистський фільм «Крым. Путь на Родину» про події на півострові на початку 2014 року? У ньому Путін відверто зізнався, що був готовий застосувати ядерну зброю під час «кримської кампанії». «Ми готові були це зробити», – впевнено заявив шеф Кремля.
А можна пригадати й раніші події, зокрема той знаменитий виступ російського лідера на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року. Так, тоді в його промові не було ні слова «ядерний», ні слова «атомний», але… Але була вжита давня ще радянська лякалка про «асиметричну відповідь». Чи можна було це зрозуміти інакше, як погрозу ядерною зброєю? Питання риторичне.
Але повернімося до найсвіжіших ядерних заяв Путіна. Зрозуміло, що в них ідеться про Україну, хоча сама назва нашої держави не згадується. Взагалі Путін надзвичайно не любить згадувати у своїх промовах те, що ненавидить, те, чого боїться. Але нас не здуриш. З усього було видно, що російський диктатор надзвичайно розсерджений недавніми успіхами Сил оборони України з обстрілу військових об’єктів вглибині російської території. Тому всі його погрози фактично стосувалися дій України.
І якщо ставитися до них серйозно, то залишалося б, як ми жартували в радянському дитинстві, накритися білим простирадлом і повзти в напрямку цвинтаря. Бо все те, що Путін назвав підставою для застосування «ядерної відповіді», Збройні Сили України вже накоїли. Били зграями дронів і ракет по російських складах амуніції, по військових аеродромах, по командних пунктах, по скупченнях російських вояків, по паливних базах і нафтопереробних комплексах. Причому наші засоби ураження вже побували в усіх точках європейської частини Росії, аж до самого Уралу.
Навіть більше, Сили оборони України захопила «канонічну» російську територію в Курській області й от вже півтора місяця її утримують. І «друга у світі армія» нічого із цим не може вдіяти. То яких, здавалося б, підстав для найлютішої російської відповіді вам ще треба?
Чергові заяви Путіна мали б налякати Україну й Захід. Змусити ЗСУ відмовитися від зухвалих військових операцій. Змусити Захід послабити військову допомогу Україні, а головне – у жодному разі не дозволяти їй використовувати західну далекобійну зброю для ударів углиб російської території.
Але тут виникає логічне запитання: а чому Кремль не особливо обурювався, коли Україна використовувала американські ракети ATACMS, британсько-французькі Storm Shadow/SCALP-EG, коли використовувала РСЗВ HIMARS і M270 MLRS чи навіть Panzerhaubitze 2000 для ударів по російських позиціях на окупованих територіях Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей, а навіть по окупованому Криму, вже після того, як ці території російська влада анексувала й закріпила цю анексію у своїй конституції? Тобто російське керівництво, всупереч своєму основному закону, вважає ці території не зовсім своїми? Чи точніше зовсім не своїми?
Зрештою, чи нам не байдуже, що собі думає про міжнародно визнані українські землі Путін і його посіпаки?! Так що хай самі собі розбираються у власних фікціях. Ми ж продовжимо аналізувати серйозність-несерйозність ядерних погроз, які лунають з Кремля.
Отже, як вже було сказано на початку статті, погроза, артикульована Путіним на Радбезі РФ 25 вересня, вже була далеко не першою і, можемо впевнено вангувати, – не останньою. Це саме той випадок, коли доречно згадати притчу про чабана-дотепника, який любив безпідставно покричати: «Вовки, вовки!».
І, звісно, з кожним повторенням цих погроз їхня ціна невпинно падає. Тобто ми спостерігаємо процес девальвації ядерних погроз Кремля. Путін щоразу малює нові червоні лінії, перетин яких Україною чи Заходом мав би призвести до «ядерного апокаліпсису». Але от опоненти Кремля, наче не чуючи цих моторошних застережень, перетинають ці лінії. І, о диво, нічого не відбувається. Хоча ні, таки відбувається: Кремль малює нові червоні ліні і знову застерігає: «Ну, добре, попередні переступи ми вже вам пробачимо, але от щойно ви перейдете ці, то вже начувайтеся!».
Чи значить це, що Росія так ніколи й не використає своєї «зброї останньої надії», що Путін ніколи не наважиться натиснути сумнозвісну «червону кнопку». На жаль, ні. Бо свого часу ми були впевнені, що він ніколи не окупує Крим, ніколи не перетне сухопутного кордону з Україною, ніколи не зважиться на повномасштабну війну. І щоразу помилялися. Помилитися можемо й цього разу. Інша справа, що ймовірне використання Путіним «червоної кнопки» ніяк не пов’язане з його заявами і доктринами. Йому не потрібно жодних «легітимних причин» для того, щоб віддати той фатальний наказ. Єдина причина – тарган у його голові, який перемкне там відповідний тумблер. Він сам може вигадати тисячу підстав для цього, і ніхто не посміє засумніватися в їхній обґрунтованості.
І саме тому ядерний шантаж уже давно не мав би мати жодної сили, а всі ядерні ультиматуми треба рішуче ігнорувати. Бо це той випадок, коли, як це називається в російському кримінальному жаргоні, «гопник бере лоха на понт». Тобто, висловлюючись людською мовою: агресор намагається залякати слабкодухих опонентів безпідставними погрозами. На жаль, у західному суспільстві таких слабкодухів, для яких є чужим досвід радянського і пострадянського криміналізованого подвір’я зі всіма його «понятійними» наративами, вистачає. Тому не можна стверджувати, що всі ці погрози влучають у «молоко».
Ще Вінстон Черчилль свого часу застерігав: «Варто один раз піддатися ядерному шантажу, як згодом всі питання у світі вирішуватимуться лише одним чином». Раджу дослухатися до слів мудрого британця. Якщо ж вам здається, що заяви Черчилля вже давно деактуалізувалися, то наведу висловлювання сучасного інтелектуала, видатного історика Тімоті Снайдера: «Це було б катастрофою для всіх, якби російський ядерний шантаж вдався. Якщо будь-яка ядерна держава може примусити інших до чогось, посилаючись на свої ядерні запаси, тоді будь-яка міжнародна політика стає неможливою».
Ми використовуємо