Чи існує в Україні «совість нації»?

Питання, винесене у заголовок статті, далеко не риторичне, адже, крім єдиної допіру партії, у колишній радянській імперії завжди були представники тієї чи іншої галузі культури і мистецтва, які мали право втілювати собою «ум, честь і совість нашої епохи». Утім, той самий час розставляє все на свої місця, і кажуть, що навіть генсека Брежнєва невдовзі вважатимуть «правителем епохи Алли Пугачової».

Хай там як, але в сучасній Україні на право називатися «совістю нації» від самого «незалежного» початку претендувало чимало культурного люду. І не обов’язково спочилого в Бозі, чи пак у радянських таборах, як поет Василь Стус, а чи «на свободі», як журналіст Георгій Гонгадзе. Існували та існують фігуранти цієї самої совісті, які донедавна присягали на вірність радянській владі, а від початку 1990-х років перекинулися на «незалежний» бік з майже тими самими «совісними» постулатами. Поміж них – суцільна «дружба народів» і захист літери «ґ».

Але наразі мова про молодече покоління, що сформувалося в часі прийняття Україною «державної незалежності» і не схотіло переймати досвід номенклатурних батьків. Воно швидко висунуло на «голос покоління» харківського поета Сергія Жадана, а на організатора політичного дозвілля – політолога Олеся Донія. Саме він, до речі, у своєму маніфесті «Покоління оксамитової революції» значив: «Ми відкинули деструктивістську програму національного самоствердження, тож не потрібно зводити китайського муру, аби захистити свою національну цноту».

Отже, муру зведено не було, і тому наші юні культурники почергово стрибали в гречку політичного життя, обстоюючи власні принципи співпраці вже не з радянським режимом, а з його видозмінами на регіональних місцях. Хоч зі сцени революційного Майдану було чути здебільшого співачку Руслану з Марічкою Бурмакою і Славка Вакарчука, натомість згаданих літературних «голосів покоління» – якось не дуже. Щоправда, перед тим Андрухович став одним із авторів «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори», який Жадан чомусь не підписав, хоч і побув після того комендантом наметового містечка «помаранчевих» у Харкові. «Янукович – це совок і блатняк, Ющенко – це шанс для культурного різноголосся», – пригадується, мовилося у згаданому «Відкритому листі…».

І ось, нарешті, наше сьогодення, що аж ніяк не змінило ситуації з «блатняком», але на захист «культурного різноголосся» стає дедалі менше культурницького люду. Точніше, ніхто не стає. Ба більше, «блатняком» нинішню культуру наші поети з письменниками не вважають, щедро харчуючись з руки того, хто споконвіку вважав їхню рідну мову за «наречие». З цього приводу, коли «один в полі воїн» виступає на захист свого власного слова – рідного, поетичного, культурного, згадується один-єдиний патріотичний вчинок івано-франківського поета Олега Короташа. Дізнавшись про те, що літературний проект «Римовані міста» (запис на відео виступів близько двохсот молодих поетів з 20-х міст України) створюється на кошти фонду Ріната Ахметова, він заборонив оприлюднювати відеозаписи своїх віршів. «Мої вірші ніколи не звучатимуть за гроші катів українського народу», – наголосив поет у своїй заяві, поширюваній у соціальних мережах.

Вчинок Олега Короташа, погодьмося, вельми тенденційний, але для політичного середовища, коли зашивають рота на майдані як не журналістам, то пересічним виборцям. Натомість сумну симптоматичність він виявляє зовсім в іншому таборі, наразі культурному. Адже жоден з учасників згаданого проекту не підтримав поета-відмовника, і взагалі ніяк не прореагував на його заяву. Чому ж мовчать наші поети? Добре, вони не вважають Ахметова «катом українського народу», але, здається, бути «совістю нації» так само не дуже поспішають. Більше того, якщо глянути на список тих, кому були виділені кошти з «донецького» Фонду Ріната Ахметова, то несподівано виявимо чимало колишнього «патріотичного» люду саме з Галичини, які донедавна обіруч відштовхували будь-який «блатняк» від національної культури. Тут і «культове» львівське видавництво «Кальварія», яке на гроші «катів українського народу» влаштувало «Відкриту платформу дебатів: Література в українському контексті», і львівський Форум видавців, в межах якого на кошти Фонду проводився Фестиваль перекладів, і чернівецька фундація «Meridian Czernowitz», яка за гроші Ріната Ахметова брала участь у Міжнародному поетичному фестивалі у Колумбії, і особисто поет Андрій Бондар з Кам’янець-Подільська (участь у тому самому колумбійському фестивалі).

Тож, відкидаючи будь-які звинувачення у федералізмі, розпалюванні національної ворожнечі та нелюбові до Радіо «Шансон», щодо роз’яснення поодинокої патріотичної позиції Олега Короташа можна зазначити одне: навіть молодече наше культурне панство, вийшовши з «незалежних» 90-х і «революційних» двотисячних, не спроможне бачити себе навіть у гіпотетичній екстремальній ситуації. Поет перестав бути «совістю нації», натомість давно вже злюбився з владою будь-якої національності, яка дозволяє йому їздити світом, виділяючи крихти з партійного пирога. На чиї кошти печуться ці пироги – знати наша «культурна еліта» не хоче, адже в Європі, куди вона стремить на кошти Фонду Ахметова, сумнозвісний Голодомор не визнаний за факт геноциду, і тому навіть російська мова давно вже перестала бути якоюсь печерною ознакою «катів українського народу». Тому місце «совісті нації» у нас завжди залишається вакантним. Ну, не віддавати його, їй-богу, поетові, який вкотре нагадує нам, що «міжнародного» майбутнього без пам’яті про українське минуле не буває.