«Україна здобула моральну перемогу», «Зеленського не поставили на коліна», «Як наш дав рудому хамлові» – маса таких бравурних постів і коментарів з’явилася в українському секторі фейсбуку в п’ятницю ввечері, 28 лютого. Такою була реакція переважної більшості українців на невдалі українсько-американські перемовини на найвищому рівні, які відбувалися в Овальному кабінеті.
Чи це дійсно була моральна перемога Зеленського зокрема й України загалом? Можливо. А от уже точно це був повний провал нашої дипломатії в надважливій розмові, від якої не багато не мало залежить виживання української держави й української нації. І у вівторок зранку, 4 березня, ми дізналися, що це – не перебільшення: президент Сполучених Штатів Дональд Трамп розпорядився призупинити надання військової допомоги Україні в її війні проти агресивної Росії доти, допоки українське керівництво не продемонструє йому «прихильність до миру». Отака «перемога».
Треба уточнити, що призупинено не якісь нові схвалені Трампом поставки зброї, йдеться про ту американську військову допомогу, яку затвердив ще у квітні минулого року Конґрес США і санкціонував тодішній президент Джо Байден. От вирішив чинний глава Білого дому зробити нам такий «подаруночок» як відповідь на овально-кабінетну українсько-американську суперечку на найвищому рівні.
Такої швидкої і прикрої реакції, здається, не очікували навіть найбільші українські песимісти. Оптимісти ж стверджували, що, мовляв, не треба нас лякати, розводити паніку, Трамп лише на словах такий страшний, а на ділі він не наважиться таке вчинити. А от наважився.
І тут виникає логічне запитання: чи міг український президент Володимир Зеленський під час свого останнього (може, і реально останнього в усіх сенсах слова) візиту в США запобігти такому катастрофічному сценарію? Думки експертів, як то кажуть, розділилися. Одні стверджують, що ні, все було заплановано й Зеленського фактично затягли в «пастку». Інші переконані, що Білий дім був твердо налаштований на підписання й лише зухвалість українського гостя перебила все рідкісноземельне свято.
Особисто я спершу вірив в істинність першого варіанта, але, як то кажуть, попрацювавши з матеріалом, став схилятися до другого. Спробую пояснити свою точку зору. Для того щоб її скласти, я не полінувався й переглянув не лише останні 10 хвилин відео Овального кабінету (як більшість фейсбучних коментаторів), де пристрасті набирали обертів, дискутанти переходили на підвищені тони. Так-от, перші 40 хвилин українсько-американської зустрічі приходили в доволі приязній атмосфері. Трамп хвалив Зеленського, сказав, що має за честь приймати його у Вашингтоні, висловлював захоплення Україною, її військовиками, висловлював сум через загибель українців. І не висловлював жодних претензій українському президентові, навіть до його вбрання.
До речі про вбрання. Відомо, що ще перед зустріччю в Білому домі до Зеленського звернулися представники американської адміністрації й наполегливо попросили його прийти на прийняття в костюмі, бо такий, мовляв, дрес-код для офіційних зустрічей у Білому домі. Зеленський, як ми знаємо, прохання проігнорував. З одного боку, ми можемо захоплюватися вчинком нашого президента, який намагається через свій одяг продемонструвати, що в Україні триває кривава війна, а заодно засвідчити солідарність з вояками на передовій. З іншого боку, чи хтось би йому в Україні закинув, що він вбрався в костюм задля збереження добрих стосунків з нашим головним військовим союзником? Переконаний, що ні. Усвідомлюю абсолютну нерелевантність моєї думки в цьому питанні, проте особисто я порадив би Зеленському вбратися хоч у трійку від Бріоні, хоч у клоунський балахон, хоч у рекламний костюм чебурека, якби знав, що це допоможе нашим хлопцям на фронті, допоможе врятувати хоч одне українське життя. Якби знав, що це дасть шанс не допустити до найгіршого сценарію з американською військовою допомогою для України. А тепер цей сценарій, на жаль, набирає обертів.
А ще відомо, що до Зеленського напередодні зустрічі з Трампом приходила делегація сенаторів і конґресменів від Республіканської партії. Приходили теж із проханням: бути максимально стриманим, максимально ввічливим із Трампом. У радянські часи в багатьох магазинах висіли плакатики з відомою сентенцією Міґеля де Сервантеса: «Ніщо не дається людині так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість». Дивно, що не цитата Леніна, Брежнєва чи Маркса. Дивно, що вона красувалася в радянських магазинах, де реально ввічливість ніколи не панувала. Але не можна не оцінити глибини і правдивості цієї тези-заклику, особливо зараз на тлі цього катастрофічного напруження у відносинах між Києвом і Вашингтоном.
Хоча все, що вимагалося від українського президента – бути ввічливим з господарем кабінету. А він таким, на жаль, не був. Він вмикав не до місця сарказм щодо Трампа, перебивав його раз за разом, навіть погрожував, що, мовляв, прийде час, коли «красивий океан» не врятує й Америку від тих кривавих подій, які зараз розгортаються в центрі Європи. От цього вже говорити точно не треба було. На мою думку, саме ця погроза остаточно вивела Трампа зі себе і стала причиною фіаско всієї зустрічі.
Мені аж самому дивно, що я намагаюся грати роль адвоката диявола. Так, найменше, що мені хочеться, це захищати Дональда Трампа, який свідомо чи несвідомо допомагає Путіну розвалити систему міжнародної безпеки. Але фактом є те, що саме Трампа американський народ обрав своїм лідером. Тож хочемо ми чи ні, нам доведеться рахуватися із цим фактом, якось давати з цим раду.
Було наперед відомо, що Трамп, м’яко кажучи, недолюблює Зеленського. Він називав його «диктатором», звинувачував у розв’язанні війни, закидав непопулярність серед українського електорату, виставляв неймовірні рахунки за попередню допомогу. Тобто все вказувало на те, що розмова в Овальному кабінеті не буде простою, що команда Зеленського має вивчити всі можливі нюанси, врахувати всі підводні камені й дуже ретельно підготувати свого боса до цієї вкрай важливої для долі України розмови. Тепер можемо впевнено стверджувати, що команда Зеленського, ці «п'ять-шість менеджерів» виявилися безпорадними в цій справі, домашню роботу вони виконали на двійку.
Добре, з тим, хто винен більш-менш розібралися, але значно більше турбує питання, що ж робити. Оптимісти запевняють, що ситуація не така вже й погана, що, може, й на добре вийшло, адже після фіаско в Білому домі за Україну стіною вступилася Європа. І дійсно, саміт, який пройшов у Лондоні за участі глав держав та урядів багатьох європейських країн і Канади, а також президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн та генерального секретаря НАТО Марка Рютте, засвідчив, що Західний світ (за винятком США) готовий нас підтримувати й надалі, скільки буде потрібно. На саміті пролунало багато гарних слів на адресу нашої країни і її лідера, багато обіцянок. Усім сподобалася метафора пані фон дер Ляєн, яка закликала перетворити Україну на «сталевого дикобраза».
Метафора, звісно, красива, але одними метафорами сильно не навоюєш, коли на тебе пре потужна російська армія. Як і коли всі ці красиві слова перетворяться на танки, літаки й гармати, наразі невідомо. Зрозуміло, що якщо опиратися суто на європейський оборонний потенціал – то не скоро.
Саме тому фактично всі учасники зустрічі закликали Зеленського відновити добрі взаємини з Трампом, бо без нього, без потужної американської оборонної промисловості, на жаль, жодного «сталевого дикобраза» створити з України не вдасться. Єдиний, хто не закликав Зеленського до порозуміння з Трапом, був прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо. Він ще довго не вибачить американському президентові, що той називає його губернатором 51-го штату США.
Отже, усе, що зараз потрібно Володимирові Зеленському, – це заховати свої амбіції й гордість глибоко в кишеню. Бо йдеться реально про виживання України, про безпеку людей, здатність українських вояків чинити спротив. І хай як би йому було неприємно, доведеться вбратися в костюм, клоунський балахон, чебуреком – байдуже, аби лише відновити контакт. Правильно вбратися й попросити вибачення в Трампа. За що, та хоча б за те ж вбрання, за те, що перебивав господаря Овального кабінету, за те, що погрожував, за будь-що… Хай хоч сприйме Трампа за терориста і, як британський міністр у серіалі «Чорне дзеркало», виконає його гидкі вимоги заради врятування людського життя.
А як гордість йому не дозволяє, то хай тоді делегує замість себе іншого перемовника. Наприклад, можна витягнути з небуття прем’єр-міністра Дениса Шмигаля. У нас же все-таки парламентсько-президентська республіка, й обраний Верховною Радою прем’єр є, згідно з Конституцією, головою виконавчої влади в Україні. Тобто господарські питання, зокрема й розробка надр – це компетенція Шмигаля. То хай би й поїхав до Вашингтона на підписання цієї безталанної угоди про рідкісноземельні мінерали. Що там буде далі з тією угодою – не так вже й важливо, аби лишень відновилося постачання зброї на передову.
Ми використовуємо