Чи зможе Європа гарантувати безпеку Україні

Найближчим часом, імовірно, нас чекатимуть серйозні дипломатичні баталії, у яких вирішуватиметься доля України й конфігурація безпеки на європейському континенті. Попри географічну близькість держав Європи, все ж здається, що вирішальне слово у цьому питанні буде за США. Офіційний Брюссель гратиме допоміжну роль. Хай там як, нова адміністрація Дональда Трампа періодично транслює сигнали, що тепер настав час Європи нести головний тягар протидії російському імперіалізму. Та чи здатний Старий світ впоратися з такою відповідальною місією?

9 лютого радник президента США Дональда Трампа з питань нацбезпеки Майк Волц заявив, що гарантії безпеки для України після війни повинна взяти на себе Європа. А США мають окупити витрати на військову допомогу Україні, отримавши доступ до рідкісноземельних металів.

«Ключовий принцип тут, що європейці повинні взяти на себе цей конфлікт. Президент Трамп збирається покласти йому край, а далі, з точки зору гарантій безпеки, він точно буде за європейцями», – сказав Майк Волц в інтерв'ю телеканалу NBC News. Та є кілька вагомих причин, чому сучасна Європа може не впоратися з таким амбітним завданням.

Країни Європи після закінчення «холодної війни» певною мірою повторили шлях України і масово скоротили свої армії й видатки на оборону. У рамках цього курсу також більшість держав континенту перейшли на професійну армію й відмовилися від практики загальнонаціонального призову на військову службу. Професійна армія, безумовно, має свої переваги. Але вона відзначається суттєво меншою чисельністю військовослужбовців. До того ж, як показує європейський досвід, скасувати загальну військову повинність легко. А от відновити її на випадок екстремальних ситуацій – дуже важко.

Усі європейські армії після розпаду СРСР зазнали серйозного скорочення. За даними Міжнародного інституту стратегічних досліджень, чисельність збройних сил РФ зараз становить близько 1,1 млн солдатів. Найбільшу армію серед країн ЄС має Франція – близько 270 тисяч. Далі йде Німеччина – 183 тисячі, Італія – 165 тисяч, Велика Британія – 144 тисячі, Греція – 142 тисячі, Іспанія – 120 тисяч і Польща – 114 тисяч солдатів. Таких сил замало, щоб говорити про ефективне стримування від потенційної агресії чи надійно гарантувати безпеку. Для порівняння, у 1990-х роках німецький Бундесвер налічував 534 тисячі солдатів, збройні сили Франції – 499 тисяч осіб, британська армія – понад 300 тисяч військовиків.

Окрім скорочення кількості військовослужбовців, з початку 90-х років відбувалося постійне скорочення кількості військової техніки, якою володіють країни Європи. За даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), військово-морська потужність континенту з 1990 року зменшилася удвічі. У 1990-му країни Європи мали 200 великих надводних бойових кораблів і 129 підводних човнів, а у 2021-му – 116 і 66 відповідно. Якщо військово-повітряна міць провідних мілітарних держав Європи ще підтримується на відносно високому рівні, то чисельність одиниць сухопутної військової техніки надто скромна, щоб становити серйозну силу. Наприклад, Велика Британія володіє 213 танками, 71 САУ, Італія – 200 танками та 64 САУ, Франція – 222 танками і 96 САУ, а Німеччина – 295 танками і 134 САУ.

Ми за інерцією звикли вважати Європу економічним центром планети з найвищим рівнем життя. До певної міри це все ще відповідає дійсності. Але правдою є й інше. Економічна потуга ЄС у світовому вимірі неухильно зменшується з початку XXI століття. Якщо країни колишнього соцтабору ще демонструють відчутні темпи зростання ВВП, то економіки Західної Європи як мінімум останні два десятиліття розвиваються надто повільно. Мало того, приріст ВВП Європи ось уже багато років є найнижчим на планеті серед інших регіонів світу. У 2024 році економіка ЄС виросла на 0,8%. Для порівняння, ВВП США за минулий рік зріс на 2,8%, Китаю – на 5%, Індії – майже на 7%. У 2008 році обсяги економік країн єврозони та США були майже ідентичні і становили понад 14 трлн доларів. У 2024 році ВВП Євросоюзу оцінюють у 18,98 трлн доларів. Тоді як економіка США в півтора раза більша – близько 29 трлн доларів. Економічна сила Китаю ось-ось може перевершити європейську. У 2024 році його ВВП подолав позначку 18,2 трлн доларів.

У вересні минулого року ексголова Європейського центробанку (ЄЦБ) і експрем'єр Італії Маріо Драґі представив доповідь про майбутнє конкурентоспроможності Європи. У документі були окреслені невтішні реалії, які свідчать про небезпечну втрату конкурентоспроможності Євросоюзу. Зменшення економічної потуги і науково-технологічне відставання від США і Китаю рано чи пізно конвертується в послаблення геополітичного впливу. Європі потрібні серйозні реформи, якщо вона планує в майбутньому залишатися світовою силою. А також відчутне зростання продуктивності праці й демонтаж зайвих елементів бюрократичного регулювання.

Європа також перебуває в ідеологічній кризі і переживає період складних суспільних трансформацій. Переосмислення свого колоніального минулого спричинило в багатьох країнах формування хворобливого культу провини. Політика мультикультуралізму, яка втілювалася в життя провідними політичними силами упродовж кількох десятиліть, виявилася помилковою. Поява в Європі за короткий проміжок часу десятків мільйонів вихідців з інших культур і цивілізацій призвела до наростання соціальної напруги, збільшення злочинності й появи паралельних общин, неінтегрованих у західний соціум. Поступово питання міграції вийшло на перший план серед проблем, які найбільше турбують європейців. Класичні партії лівоцентристського і правоцентристського спрямування довгий час воліли не помічати цієї проблеми або ставилися до неї легковажно. Справедливе і зрозуміле суспільне незадоволення традиційними політичними партіями зумовило зміну політичного ландшафту. А ще відкрило нові можливості для зростання рейтингів популістів, зокрема прихильних до Росії і нею підтримуваних.

Зрозуміти бажання Вашингтона перекласти весь безпековий тягар на Європу можна. Хоча воно не відповідає викликам часу і не враховує глобального рівня загрози, яку становить Росія для всього вільного світу. Біда в тому, що сучасна Європа може не впоратися з такою відповідальною і важкою місією. Не тому, що не хоче (хоча цей фактор теж має місце). А передусім тому, що не має відповідних військових, організаційних і лідерських можливостей. В інші історичні епохи й часи гарантій безпеки від провідних держав європейського континенту для України могло б цілком вистачити. Колись військова міць Великої Британії, Франції та Німеччини навіть перевершувала американську. Та зараз трохи інші обставини. Є обґрунтовані сумніви в тому, що самотужки сучасна Європа зможе гарантувати Україні справжню безпеку від повторення російської агресії.

Європейці частково усвідомлюють свою вразливість і надмірну залежність від американської військової потуги. Проте роблять надто мало, щоб виправити ситуацію. Навіть на третьому році повномасштабної війни в Європі серед членів НАТО залишається вісім держав, які досі не змогли вийти на рівень оборонних витрат 2% ВВП. У 2014 році тільки три країни Північноатлантичного Альянсу витрачали на оборону понад 2% ВВП. Розмови про формування європейських збройних сил почалися зразу ж після анексії Росією Криму. Але суттєві реформи досі не набули реальних обрисів. Сумнівно, що в найближчому майбутньому ми побачимо якусь притомну й ефективну альтернативу НАТО.

Майбутнє Європи виглядає непевно. Країнам континенту потрібно вирішити багато проблем військового, економічного, соціального й ідеологічного характеру. Якщо Європа не зміниться або ці зміни будуть надто повільними й половинчастими, то її вплив на світові процеси й надалі падатиме. У найгіршому випадку через кілька років це може призвести до колапсу і фрагментації ЄС. Європа, безумовно, є нашим природним союзником у протистоянні з російським імперіалізмом. Але покладатися на неї як на гаранта безпеки було б ризикованим рішенням.