Готові щороку боятися дня вдв у Львові?

Намагаюся бути вирозумілою і толерантною до всього: від дідів з червоними прапорами до обливаного понеділка.

 По різному воно виходить, залежить від агресивності інших і міри  порушення ними моєї особистої свободи, простору чи гідності. Але завжди, чи майже завжди, знаходяться аргументи, які, якщо не усправедливлюють, то бодай пояснюють ту чи іншу позицію чи явище.

Нічого подібного не можу знайти у випадку дня вдв у Львові. Не пишу з великої літери, бо це настільки абстрактне, штучне для міста, що навіть граматика опирається.

На відміну від дня перемоги чи там обливання водою з калюж, які мають під собою хоч якесь історичне підґрунтя чи пояснення, день вдв у Львові  нагадує за ідіотизмом свято голих  задів, який проходить щороку у липні у Лагуні Нігель (США). Там мешканці стають уздовж залізниці і показують свої оголені дупи. Не  знаю, наскільки це смішно, але мабуть не агресивно і не загрозливо для суспільства.

Натомість привнесений з Росії день вдв  має зовсім інший характер. Це п’яні, дикі натовпи колишніх, теперішніх десантників, а також людей, які ними ніколи не були і не будуть, які  поводять себе як бандити. Люди бояться виходити на вулицю, а міліція (чи то пак. поліція) не боїться тільки одиноких «десантників».

Звідки, як, коли і чому це «день» прийшов до Львова? Хто вирішив, що ми повинні це святкувати? І найголовніше питання – коли російський формат «свята» накриє Львів  своєю безглуздістю і дикістю? А те, що накриє, майже немає сумнівів. Традицію започатковано. Ким –  можна здогадуватися. Найприкріше – що зерно знайшло благодатний грунт серед нас же і вже проростає дикістю на наших вулицях.