Серед найгарячіших тем останнього часу в українському суспільстві – найбільша від початку повномасштабного російського вторгнення дискусія (з точковим переходом в істерію) про те, як державі, місцевим органам влади чи бізнесу слід витрачати кошти. Це обговорення заторкує направду важливі і дражливі питання, але водночас чимало його проявів викликає тривогу.
Сплеск цей дивним чином збігся з появою і поширенням у соцмережах російського пропагандистського сюжету про розгортання масового виробництва ударних дронів-камікадзе «Ланцет». Його короткий зміст можна передати фразою з фільму «Зоряні війни», що давно стала мемом: «двісті тисяч вже готові та ще мільйон на підході». Реальні цифри значно і значно нижчі. Та сміх з чергового «перлу» російських пропагандистів не повинен приховувати тривожну реальність. По-перше, цей сюжет дуже нагадує інформаційно-психологічну спецоперацію (ІПСО) (навіть якщо він і не планувався таким), адже збурив наше суспільство не на жарт. По-друге, росіяни таки нарощують виробництво дронів. І роблять це швидше за українську сторону.
Соцмережі вже залиті хвилею скріншотів з Prozorro, де зображено безліч тендерів на різноманітні реконструкції, ремонти, облаштування благоустрою – усе що завгодно, але не військові потреби. На тлі цього Мінкульт вирішує попіаритись заміною герба на статуї Батьківщини-Матері в Києві за 28 млн грн. І в найкращих традиціях українських чиновників навіть не збирається наголосити, що ці 28 млн – не бюджетні, а надані бізнесом. Наслідок – гасла «краще дронів закупити» лише набирають обертів.
Тут дуже важливо відділити мух від котлет. Вкрай необхідно нарощувати виробництво всього, що стане в нагоді при веденні війни. Зокрема, і дронів, роль яких надважлива. Західна допомога озброєнням сьогодні є (і то її недостатньо), а завтра, з огляду на політичні зміни в тамтешніх країнах, може зменшитись або й зникнути. Що менша залежність від неї – то краще. Чи означає це, що всю економіку треба перевести на суто воєнні рейки, а будь-які інші видатки слід урізати? Не зовсім. Про це написано достатньо, щоб вдаватись у ґрунтовніші пояснення.
Згадаймо лиш, що, по-перше, значна частина різних робіт відбувається за кошти західних партнерів, виділених цільово на невійськові проєкти. По-друге, надворі не Друга світова війна в її радянському вимірі, тож не вийде «просто набудувати заводів», як це уявляє чимало обивателів, котрі не надто розуміються у тривалості, логістиці та інших складових таких заходів. Уявімо, що завтра президент візьме й заборонить роботу всіх кафе, кінотеатрів, магазинів, що не продають товари першої необхідності тощо. Чи посилить це обороноздатність країни? Навряд. Чи викликане цим зростання безробіття і падіння податкових надходжень зміцнить її? Відповідь очевидна.
Проте це й не означає, що потрібно вдавати, наче війна десь далеко чи що її фактично немає. Є чимало проєктів, зокрема інфраструктурних, які справді варто робити навіть в часі війни (критичні ремонти доріг, шкіл тощо). Але навряд чи транспортна розв’язка в Києві за 1,3 млрд грн є такою. Чи реконструкція стадіону в Новояворівську Львівської області за 91 млн, при тому, що там і команди футбольної як такої немає. Або брукована алея-вишиванка (що сама по собі є абсурдним псевдопатріотизмом) у Львові за 17 млн грн. І прикладів таких – безліч.
Спостерігаючи цей парад марнотратства, у багатьох українців пробуджується дуже небезпечна, але історично властива нам риса – прагнення навести «справедливість» попри все, тут і зараз. Безсумнівно, справедливість – річ правильна й потрібна (хоч і вельми суб’єктивна). Але заклики в дусі «геть владу, ми і є влада» ще ніколи не приносили нічого, окрім хаосу й руйнування. І української державності зокрема. Досвід революції 1917–1921 років, схоже, ніколи не втратить актуальності.
Замість впадати в крайнощі й гострити фейсбучні вила для можновладців, куди більше користі буде від самоосвіти, бажання розібратись у політичних, економічних чи культурних процесах, щоб, що особливо важливо, на наступних виборах не голосувати за тих, хто в часі війни «закопує» мільйони на недоречні проєкти заради «розпилу» бюджетних коштів. Втім, досвід попередніх тридцяти років вчить, що це не наш метод. Бо логіка «він файний мужик, бо зробив у селі кілометр дороги» на користь певного кандидата (цитата особисто почута колись автором) ще довго переважатиме аргументи про його корумпованість і численні зловживання під час будівництва тієї злощасної дороги.
Пом’якшити таке небезпечне сприйняття реальності (зокрема для себе) могла б і влада. Ні, не тому, що вона повинна виховувати людей. Це ми вже колись за совка проходили – і виходило паскудно. Але можна принаймні вести адекватну інформаційну політику, щоб не було як з тим же тризубом на статуї Батьківщини-Матері, коли міністр культури за весь спеціальний брифінг не зміг сформулювати конкретну тезу, що 28 млн грн на зміну герба дає бізнес, а не бюджет. Або щоб пояснити, чому за майже півтора роки повномасштабної війни Міноборони жодного разу не замовило «Укроборонпрому» виготовлення дронів, як заявляє менеджер проєктів концерну Олег Болдирєв (він же Мартін Брест).
Та навіщо щось пояснювати, якщо політика понад усе (а на те схоже). А в політичному контексті не надто освічений виборець – це головне. Тож замість виправляти ситуацію варто її леліяти і зберігати. Наприклад, примітивними фільмами та серіалами, цілком у дусі «Кварталу». Остання ластівка – анонсований днями серіал з робочої назвою «СМТ Інгулець» про двох айтішників, що втікають із фронтового Харкова й опиняються в смт Інгулець, де всім керує фермер Олексій Паровоз на прізвисько Батя. Ну й далі – пригоди айтішників у глибокій провінції. Сюжет, до речі, дуже вже нагадує російським серіал «Жуки». «Співпадіння? Не думаю» (с). Ціна питання – 33 млн бюджетних гривень. Автор проєкту Юрій Горбунов у відповідь на критику вже заявив, що цей серіал – патріотичний і проукраїнський продукт. Абсурдність цих слів, як і витрачання коштів на черговий серіал про «тупих хохлів» (а інші у творців «Скаженого весілля» не виходять), тим паче в нинішніх реаліях – це той випадок, коли якщо треба пояснювати, значить немає сенсу пояснювати.
У цьому конкретному випадку є й інша проблема. Очевидно, що фермер Олексій Паровоз на прізвисько Батя буде ніким іншим, як екранним втіленням одіозного Олександра Поворознюка – декілька разів судимого підприємця з виглядом і повадками відвертого бандита з 90-х. Матюки, розповіді про те, як він крав, але лише в держави, а не в людей, вдаване «рубання правди» – ось те, що вже півтора року робить його все більш популярним. Особливо завдяки медіа-підтримці групи «1+1», зокрема й афілійованих зі студією «Квартал 95» проєктами на зразок «Чисто News» (чи тепер уже «Байрактар News»).
Творення з матюкливого бандита, який хвалить президента, популярного медійного персонажа, навмисна його розкрутка в новинах, гумористичних шоу (а ми, як і пан Зеленський, знаємо їх потенційну електоральну силу), а тепер і в телесеріалі – усе це точно не випадковий збіг. Це – цілеспрямована політика годування телевізійним лайном значної частини електорату з розрахунку на наступні вибори. Адже доки «піпл» буде сміятись із матюкливого «правдоруба» Баті, доти він навряд чи займатиметься саморозвитком і самоосвітою, щоб біля виборчої урни зробити обдуманий вибір.
Тож навіть у розпал війни на виживання в Україні все йде своїм ходом. Бюджети «пиляються», а навіть там, де ні – люди все одно впевнені, що так. Бо самим розбиратись лінь, тоді як періодичне обурення не триватиме довго – нова серія як не «Слуги народу», то «СМТ Інгулець» сама себе не подивиться. І навіть якщо війна завершиться перемогою (а в інше не хочеться вірити), проблема низького рівня освіченості загалом і політичної культури зокрема – або ж просто дурнів – цементуватиме наші проблеми й перешкоджатиме розвитку. Особливо якщо політичні еліти або влаштовує такий стан справ, або вони самі бодай певною мірою виліплені з того ж «безуглого» тіста.
Ми використовуємо