Грузія-4.Рабат. Вардзія. Боржомі. Тбілісі

Ніна Поліщук, 16 лютого 20147740

Зупинилися ми біля Рабату – містечко, яке раніше належало туркам, але грузини його відвоювали. Багато років тут була руїна, проте наразі це для туристів ласий шматочок у блискучій обгортці. Рабат на території міста Ахалцихе.

Поки ми натягали наплічники чоловік з автомийки навпроти приніс нам скуштувати його вина. Ну не диво? Так, вино, на диво, смачне. =)

Прямуємо на стоп до Вардзії. Ще не дійшли до виїзду, як зупиняється машина й веселі грузини пропонують довезти до Тбілісі. «Ні, щиро дякуємо! Ми – у Вардзію». Тільки намалювали табличку «Вардзія», як зупиняється «Нива» й водій каже, що ми не там стоїмо, але він нас може відвезти на ту дорогу. Дякуємо, стоїмо вже на правильному шляху. Їде знову маршрутка, зупинилася і згодна підвезти нас безкоштовно, але там до Вардзії треба йти ще 15 кілометрів. Добре! Приїхали, дякуємо, йдемо. Зупиняються «Жигулі» й кажуть, що можуть підвезти за 10 ларі – дорого, ні. «Жигулі» попереджають, що йти дуже далеко й довго, й машини дуже рідко цією дорогою їздять, а взагалі намет тут ставити не варто – шакали. Щось мені поволі робиться страшно, але йдемо далі. З відчаю просто тримаю табличку для стопу – мо’, поталанить. Є! Зупинилася машина. Ой! Турецькі номери… про турків у Грузії погані чутки. Сідати страшно, але сідаю, бо шакали страшніші. І що ви думаєте? Дарма боялася, турок хоч і не розумів жодної мови, якою ми до нього намагалися говорити, але він виявився дуже добрим і веселим. До пункту призначення нас довіз, але в результаті його мерседес застряг серед каміння, яке, судячи з усього, пошкрябало дно машини. Але коли його автівку виштовхували, він усміхався і казав щось на кшталт «нема проблем». Мені здається, чи дійсно інший водій на його місці просто би розірвався лайкою в такій ситуації, ні?

Ранок. Перший подив – хвіст кимось з’їденого скорпіона неподалік від намету. Другий подив – ми приїхали не у Вардзію, а до чоловічого монастиря, який теж у скелях. Пішки йти ще 2 кілометри. Ну що ж – поки йдемо в монастир, якщо ми вже тут.

У монастирі найбільше вразили не келії в печерах, і не круті вузенькі переходи, спуски, тунелі, а убожество людського духа. На стінах кам’яної каплиці, що на самому вершечку монастиря, були різноманітні написи (нашкреби) штибу «я тебя люблю». Цікаво, що всі вони були написані грузинським варіантом російської мови – «большойлупов с первававсхляда».

Вардзія – печерне місто, яке побудували і в якому переховувалися грузини під час мусульманських завоювань. Раніше це місто закривала від людського ока скеля-стіна, але після якогось землетрусу, стіна впала й відкрила Вардзію. Тепер тут живуть тільки монахи, а більшість печер-домівок порожні. Описати повноцінно це місто, як на мене, неможливо, настільки тут багато вражаючого. Досі не можу збагнути, ЯК люди могли щось подібне побудувати і більше того – ЯК можна було тут жити. Звичайно, у «кімнатах» все продумано: ямки для вогнища, «віконця» для предметів побуту та ікон, подекуди монахи чи паломники й досі ставлять свічки – стіни лискучі і почорнілі від вогню. У центрі міста досі діюча церква 12-13 століть і дзвони. На жаль, сонце швидко сідає й треба вирушати до Боржомі.

У листопаді в Грузії темрява надходить після шостої вечора. Увесь світловий день витрачаємо на прогулянки, а вночі доводиться стопити, що, здавалося б небезпечно і неможливо, але над нами щаслива зірка. Цього разу зупинилася поліцейська машина. Через наші «міліцейські уявлення», що сформувалися завдяки звичній поведінці міліції в Україні, ми вже встигли намалювати картину перебування у грузинському відділку. Невтішно.

- Доброго вечора! Сідайте, підвеземо до Ахалцихе, - затемнене вікно мітцубіші опустилося, і звідти блиснула ввічлива усмішка поліцейського.

Усе ще з побоюваннями і перегляданням кинули рюкзаки в кузов і сіли у машину. Один поліцейський дав нам по дві пляшки питної води, мовляв, завжди стане у пригоді. А його напарник почав розповідати про Грузію, її історію: де у цій місцевості була фортеця, де – невільничий базар, які місця у своїх творах описував Шота Руставелі, згадалися і радянські репресії… Цікаво на такі теми національної історії поспілкуватися з нашими міліціонерами. Якою вийде розмова?

Дорога хоч і була довгою, проте атмосфера все перевершувала. Поліцейські навіть показали фото своїх родин. А на питання, що вони очікують від новообраного президента Грузії Георгія Магвелашвілі, відповіли оптимістично: по-перше, новий президент за національністю є грузином, тому йому цінності цієї країни є ближчими, ніж, на їхню думку, М. Саакашвілі, який був вірменом; по-друге, під час правління попереднього президента тиск, а подекуди і винищування відчували малий і середній бізнеси, від Георгія ж очікують підтримки цього сегменту державної економіки.

Ми вже приїхали до управління регіональної поліції в Ахалцихе. Виявилося, що нас підвозив начальник регіональної поліції. Він же ж і запропонував (швидше – наказав) поїхати з ним у Боржомі (куди ми й збиралися того вечора). Було ніяково, але темна ніч не пропонувала інших варіантів, тож за годину ми були в Боржомі, вдома у начальника регіональної поліції. Більше того, нам дали місце в його готелі, що поруч з будинком, запросили на вечерю біля комина. Простота сім’ї людини, яка займає ТАКУ посаду, не вразила, а просто приголомшила. Всі спілкувалися на рівних, ніяких косих поглядів на не зовсім чистих і запашних туристів-стоперів. А зранку нас напоїли чаєм з медом і запросили приїжджати до них наступного разу.

Боржомі. За кількістю пансіонатів, хостелів, «здам квартиру» і залишковою «совковістю» на вулицях місто нагадує Трускавець. Різниця – у Боржомі докладають зусиль, щоб побороти «совковість». Знову всі вулиці перериті – новобудови, нововулиці, новомости. А у місцевому краєзнавчому музеї серед експозиції речей з дому Романових у Боржомі була порцелянова фігурка «Українка» майстра Щигеля. Та найбільш цікавим виявився басейн сіркової води (+30˚С) зі смаком «Нафтусі». Шукати його довелося у глибокому лісі (2,5 кілометри від міста). Але відчуття, коли ти плаваєш у воді, теплішій від загальної температури, варті виснажливих шукань.

У Боржомі також раді українцям. А при вході у парк з кюветами чудо-води стоїть пам’ятний камінь, на якому зазначено, що парк спільно відкрили президенти М.Саакашвілі та В.Ющенко.

Уже йдемо на стоп до Тбілісі. По дорозі заходжу на будівництво, щоб запитати шматок картону. Картонної коробки грузини не знаходять. Я йду далі й шукаю очима магазин. Мене наздоганяє чоловік і сміється: «Картону немає, але є гіпсокартон. Для таблички підійде не гірше». Так ми і стояли на трасі Боржомі-Тбілісі з гарненькою білою табличкою. Наш останній стоп. Відразу ж зупинилася фура. Водій усю дорогу розповідав про казкову Грузію, її краєвиди та людську доброту, та ми вже на той час (8-й день мандрівки) переконалися у людяності й природності країни Георгія Переможця. Чоловік нас висадив у самому центрі Тбілісі. За нашим звичаєм ми дали йому сувенір з України, як це було з усіма попередніми людьми, які нам допомагали.

Але я теж вам мушу щось дати на згадку, - заметушився водій і зняв з дзеркала заднього вигляду вервичку з Георгієм Переможцем. Як на мене, це своєрідний символ – у Грузії ти себе відчуваєш у безпеці, ніби сам Св. Георгій про тебе дбає.

Чесно кажучи, у Тбілісі вже почала даватися у знаки втома. Запам’яталося: перехід по пішохідному переходу, коли жодна машина не збирається зупинятися, ще й сигналять безугаву; українська крамничка-кав’ярня «Тільда» у центрі міста, що, на жаль, була зачинена; «кава з молоком» у меню виявилася залитим окропом «Maccofe» у реальності; жінка-біженка з Абхазії, що виглядала причинною і просила милостині, пророча «здорових діток». Музей політичний репресій на території Грузії у часи СРСР – частина Національного краєзнавчого музею. У експозиції є навіть продірявлений, як решето, вагон, в якому розстрілювали грузинів. За наведеними в музеї даними втрати Грузії під час радянської окупації були приблизно такими: 80 000 розстріляно, 400 000 депортовано, 400 000 загинуло під час Другої світової війни; загальні втрати – близько 880 000 людей. А кількість населення Грузії менше від України у 10 раз...

Тбілісі – втомлене місто, як, зрештою, більшість столиць; закурене смоком від постійно переповнених доріг; глухе від автомобільних сигналів і церковних дзвонів, але люди тут все одно усміхаються. Грузини пишаються своєю історією, охоче про неї розказують, а, здається, понад усе вони люблять свою столицю як серце країни.

Час їхати до Кутаїсі, а там – на літак і в Донецьк. У Кутаїсі ми прибуваємо о третій ночі і вже думаємо ночувати на вокзалі, але ось за нами вибігає провідник нашого потяга:

Стійте! Навіщо ночувати у холодному вокзалі? Можете поспати у вагоні. Ми й так стоїмо до ранку.

Ох уж ця грузинська гостинність! Тут можна не боятися бути залишеним на призволяще й на байдужий погляд ближнього. Коли ми вилітали з Кутаїсі було 15.30. Пів на четверту було й у Донецьку, коли наш літак успішно зробив посадку. Час зупинився, й, напевно, не дарма – щоб обміркувати добряче цю першу й точно не останню мандрівку до країни Георгія Переможця, до країни людяності, невимушеної люб’язності та заповідної любові до ближнього. Не хочу згадувати, якою люб’язністю людей, а особливо – працівників вокзалу, нас зустрів Донецьк… Просто дозвольте мені ще трішечки побути в тому зупиненому часі.

Люди забираються у швидкі потяги, але вони самі не розуміють, чого шукають, - казав Маленький принц Антуана де Сента-Екзюпері, - тому вони не знають спокою, кидаються то в один бік, то в інший… і все марно… Очі сліпі. Шукати треба серцем.

Нумо шукати разом!

 

Грузія-3. Зугдіді. Поті. Батумі. Шлях до перевалу і грузинська сім’я у селі

Грузія-2. Сталактитова печера. Местія. Інгурська ГЕС

Грузія-1. У горах всі рівні 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук