Імперська кіноманія

IQВасиль Расевич, 8 травня 2014400028
Імперська кіноманія

В одній із лекцій ізраїльський історик та інтелектуал Семен Гольдін, посилаючись на російських вчених, резюмував, що тема Великої вітчизняної війни в сучасній російській політиці пам’яті відіграє майже ту саму роль, що й Ісус Христос – у християнстві. Забрати Христа із християнства – це те саме, що забрати тему Великої вітчизняної війни із сучасного російського патріотичного наративу.

У Росії про непорушність сталінського канону в трактуванні Другої світової війни дбає сама держава. Державні органи піклуються про те, щоб у підручники з історії не проникла західна ліберальна «червоточина», а законодавчий орган і президент особисто виставляють червоні прапорці, за які «справжнім» росіянам заходити зась. Державна дума не перестає дивувати світ новими законами в царині регулювання пам’яті про війну, створює державні комісії, які мають виробити чіткий стандарт «єдино правильних» поглядів на російське минуле, приймає закони, якими хоче не допустити «переписування історії». Чим це все продиктовано? Де криються справжні причини історичних гордощів сучасних росіян?

Орієнтація на минуле

Відповідь на ці питання, як не дивно, є несподівано банальною: теперішнім росіянам, окрім міфологізованого минулого, нема чим гордитися. Владі, щоб зберегти міфологізовану свідомість своїх громадян, потрібно дбати про кілька речей.

По-перше, не допустити проведення реальних наукових досліджень про минуле. Її гасло «Не дамо переписати історію» на практиці означає: ні деміфологізації, ні десталінізації! По-друге, навіть старі усталені міфи з часом потребують модернізації, або актуалізації, тому колективна історична свідомість має регулярно підживлюватися новими мемами. Для повноцінного функціонування  цього механізму потрібно, щоб на всю потужність працювали псевдоакадемічна наука та зведена у ранг державної політики пропаганда.

Якщо в академічній сфері держава має в руках усі важелі, щоб скеровувати у «правильне»  русло дослідження, а навчені радянським досвідом вчені добре орієнтуються у провладній кон’юнктурі, то пропаганда потребує надсучасних методів і засобів. Державна дума буде й надалі щедро фінансувати ті наукові колективи, які, як мантру, повторюватимуть старі радянські кліше, підмальовуючи їх трохи неоімперськими деталями, а проти вільнодумців завжди знайдуться заборонні закони та обмеження фінансування іноземними фондами. Та й академічної літератури більшість людей, як правило, не читає. Академічний продукт про Другу світову війну створюють російські науковці здебільшого для внутрішнього (пострадянського) ринку. Він має створювати видимість, що ведуться серйозні дослідження і постачати новими конструктами державну пропаганду. Академічна наука, так би мовити, є заняттям для обраних. Натомість пропаганда має бути постійною, всеохопною і дуже доступною. Зрозуміло, що найефективніше з таким завданням може впоратися телебачення.

Завдання – схрестити коня і тендітну лань, щоб отримати імперського ваговоза

На пострадянському просторі телебачення вже давно навіть не приховує, що має пропагандистську мету. Пропаганда ллється з екранів телевізорів під час різноманітних ток-шоу та нібито просвітницько-пізнавальних програм і фільмів, але найширше поле для пропаганди відкривається у царині художніх серіалів. Там допускається необмежена фантазія, яка може взагалі не опиратися на історичні факти. Більш-менш талановиті сценарист і режисер за участі хороших акторів можуть витиснути з глядачів або потоки сліз, або бурю радості, або ж справжню гордість за славне минуле предків.

Сучасна російська пропагандистська машина має на меті поєднати в одному імперському наративі все – навіть те, що за своєю природою є антагоністичним. Так в одному серіалі можуть спокійно вживатися білі офіцери з георгіївськими хрестами, червоноармійці в будьонівках, фронтовики-червоноармійці й тилові енкаведисти, штрафбатівці й кулеметники «заградотрядів». Всіх їх режисери вирішили об’єднати спільною метою – вони боролися, щоб їхня батьківщина була великою, бажано в межах старої імперії. Бо якщо винести за дужки різні ідеологічні доктрини, то в результаті отримаємо боротьбу якщо не за розширення кордонів імперії, то принаймні за відновлення у старих межах.

Кінопродукція часів президентства Путіна майже неухильно намагається демонструвати глядачам неперервність імперської традиції: Перша світова війна – Громадянська війна – Друга світова, яка в російському варіанті експлуатується виключно під назвою Велика вітчизняна війна – Афганістан – гарячі точки – Чечня. А незабаром до цього переліку обов’язково додадуться і «доблесні подвиги» росіян в Україні. У персональному вияві мова йде про благородних білих офіцерів, які воювали «за веру, царя и отечество», яких плавно замінили червоноармійці, бо тільки вони своєю малокультурною брутальністю змогли протистояти нахабним західним інтервентам, захистити батьківщину і відродити нехай навіть комуністичну, але імперію.

Отруєння власною пропагандою

Слідуючи диктату серіальної історії, ми просто змушені залишити за замовчуванням період 1939-1941 рр. Російське пропагандистське кіно старанно намагається оминати цей період, бо він абсолютно псує образ радянського воїна-антифашиста та воїна-визволителя. Але знову ж таки, з огляду на теперішню агресію Росії проти України треба чекати появи нових серіалів саме про цей час. Російські пропагандисти мають нагади своїм громадянам, що в їхній історії таке вже було.

Якось 1939 року СРСР, правонаступницею якого є сучасна Росія, вже простягав руку «братньої» допомоги західним українцям та білорусам. Референдумів не проводили, достатньо було джентльменського слова Адольфа Гітлера і підпису Йоахіма Рібентропа. Правда, потім все-таки «легітимізували» анексію скликанням Народних зборів Західної України. Все це сталося тому, що в Сталіна був дуже надійний партнер – Адольф Гітлер. А Путін тепер, напевно, дуже шкодує, що США є такими активними на європейському континенті, та й європейці вже не ті. От і канцлер Анґела Меркель говорить виключно мовою санкцій.

Якщо уважно придивитися до сучасної політики Владіміра Путіна, то можна повірити, що людина отруїлася власною кінопропагандою. Він цілком серйозно намагається обґрунтувати свою агресивну, загарбницьку політику ефемерним історичним правом, плутаючи себе то з котримось із царів «собіратєлєй земель русскіх», то зі Сталіним, який не тільки зміг відновити межі імперії, але й настворював масу сателітів з так званого соціалістичного табору. Путін часто оперує усталеними кліше російської кінопропаганди. То відмовляє українцям у власній історії, якщо вони не погоджуються на роль кумедних малоросійських персонажів із російських серіалів, то обіцяє пришвидшене російське громадянство тим, у кого хтось із предків народився на території старої Російської імперії. То починає розводити антимонії про те, що України ніколи не було, й оголошує весь Південь та Схід нашої держави міфічною «Новоросією». Так, така назва існувала, але йшлося це зовсім не те, про що фантазує пан Путін.

Якщо хтось із істориків візьметься писати книгу про класичні приклади інструменталізації історії, то йому можна впевнено порадити зайнятися діяльністю Владіміра Путіна. Складається враження, що лавина історичних серіалів мала не просто відвернути увагу від насущних проблем російського суспільства – корупції, безробіття, алкоголізму, наркоманії – але й дати підстави для гордощів. То нічого, що «правду» про славетне минуле конструювали у сучасних кінопавільйонах, а історичну канву затверджували спритні політтехнологи. Державі Путіна був потрібний масовий психологічний ефект: громадяни мали свято повірити у славу штучно сконструйованої батьківщини. Мовляв, зараз у нас тимчасові труднощі, бо вороги обступили зі всіх боків, але ми повернемо колишню славу.

І саме питання, що ж подається росіянам та українцям під соусом «колишньої слави», є однією із магістральних ліній російської кінопропаганди. Але, як виявилося, Росія в ХІХ-ХХ століттях вела виключно загарбницькі війни, і перемога над нацистською Німеччиною – єдиний світлий промінь, який позитивно визнає міжнародна спільнота. Проте й тут Росія має свою особливу позицію. Такою особливістю є збереження сталінської інтерпретації Великої перемоги. Що ж таке сталінська перемога? Напевно, найбільш влучною відповіддю на це питання будуть слова відомої пісні: «Одна на всех, мы за ценой не постоим». Сталінська перемога – це однозначно перемога будь-якою ціною, перемога ціною мільйонів людських життів. Це зовсім не антропоцентричний підхід, радше навпаки – це абсолютно антилюдське ставлення не тільки до противника на війні, але й до своїх співгромадян.

Саме тому в сучасних російських серіалах майже не йде мова про злочинні накази Сталіна типу «Ні кроку назад». Тема репресій замінюється короткою появою окремих негідників «особістів» та ворогів, які інфільтрувалися в радянські органи безпеки. Складною для російського пропагандистського кіно залишається тема штрафбатів і «заградотрядів». Дуже неоднозначну реакцію глядачів викликав фільм «Штрафбат». Попри масу історичних неточностей, основна канва фільму дуже переконлива. Перегляд місцями викликає серйозну психологічну напругу. Але реакція багатьох глядачів була приголомшливою. Окремі глядачі писали: «Брехня, наклеп, русофобія, брехливі видумки». Дехто вимагав заборонити знімати ліберальним «очорнювачам» історії.

Щоб якось виправити «промах» із цим більш-менш правдивим серіалом, пропагандисти випустили на телеекрани фільм «Заградотряд». Видно, що над назвою довго не думали – вона мала бути зрозумілою навіть непідготовленій публіці. І сюжет придумали просто фантастичний! Всім відомо, яким головним завданням було у «заградотрядів» – стріляти у спину штрафникам, якщо ті спробують втекти з поля бою. А тут, виявляється, енкаведисти довідалися, що за лінією фронту в дитячому будинку вимирають діти, і вони вирішили піти в наступ, щоб врятувати дітей. Бо ж як іще можна відбілити тих, хто вбиває своїх.

Ще одним видом російської кінопропаганди стали серіали про СМЕРШ. Як відомо, на завойованих у противника територіях діяли загони колишніх поліцаїв, кримінальних злочинців, траплялися також німецькі диверсійні групи. Для боротьби з ними була створена спеціальна структура СМЕРШ, як скорочення від гасла «Смерть шпионам». Але на практиці все виглядало набагато трагічніше. Діяльність СМЕРШу в Західній Україні та Прибалтиці не обмежувалася боротьбою проти шпигунів та диверсантів.  СМЕРШ активно діяв проти національного підпілля і родин тих, хто не сприймав радянську владу. У цій кінопродукції ми бачимо не тільки спроби відбілити бійців СМЕРШу, але й утвердити у колективній свідомості глядачів радянську схему: проти фашизму боровся тільки СРСР, а всі, хто був проти радянської влади, – або фашисти, або їх підручні. Таким чином, національно-визвольний рух народів Балтії, України, Польщі та ін. маркуються як фашистські.

Від війни до війни

Для того, щоб встановити прямий зв’язок між розвідниками, диверсантами і взагалі славними радянськими воїнами часів Другої світової війни та сучасними російськими спецназівцями, було знято цілу групу серіалів: «Ладога», «Диверсант», «Розвідниці», «Апостол», «Смерть шпионам», «Военная разведка» та багато інших. У цих фільмах на всі лади прославляються подвиги офіцерів НКВС, радянських диверсантів, які насправді самі здійснювали або накликали масові репресії проти мирного населення.

Насправді всі ці фільми є такою собі прелюдією до серіалів про сучасний російський спецназ. Беззаперечним фаворитом у цьому жанрі є серіал під назвою «Спецназ». Головними героями фільму є ГРУ, військова розвідка, а події відбуваються в Афганістані, Чечні, Узбекистані. У цьому серіалі, як і в інших, добро та справедливість є тільки на боці росіян. І взагалі, якось само по собі виходить, що ті, хто прийшов на чужу землю зі зброєю, – ангели миру, а місцеві – підлі й підступні бандформування.

До цієї групи серіалів однозначно належать «Офіцери» і «Морпехи», де автори фільму «сплутали» форму радянських морських піхотинців, одягнувши їх в сучасну російську уніформу, «Сармат» і особливо «Мужская работа». Останній у переліку заслуговує на більш прискіпливу увагу, оскільки маємо справу з цілою сагою про найманців. Мова йде про колишніх ветеранів війни в Афганістані, які згодом перекваліфікувалися у найманців. Фільм є знаковим особливо в тому плані, що у ньому бачимо цілий набір донедавна чужих для українців сюжетів. Тут є найманці, диверсанти, викрадення журналістів, взяття в заручники делегатів Європарламенту і навіть вибухи в житлових будинках.

Якщо пригадати, що всю цю кінопродукцію у повному обсязі по кілька разів демонстрували на російських та українських каналах, то така конструкція російського військово-патріотичного наративу поволі ставала своєю і для багатьох українців Сходу та Півдня. Тому нічого дивного в тому нема, що багато хто в Донецькій і Луганській області не тільки підтримує ідею сепаратизму, але й не бачить у російських диверсантах ворогів. Вони легше повірять у загрозу від міфічних бандерівців, ніж виступлять проти брутальної російської агресії. Зазомбовані російською кінопропагандою, вони чекатимуть на те, щоб дати відсіч уявним загонам «Правого сектора» і не зауважать, що «зелені чоловічки» вже порушили мир і спокій їхніх осель.

Підсумовуючи, варто сказати, що у радянський час поруч із відвертим «шмельцем» все-таки  знімали високохудожні фільми, в яких герої переживали психологічну драму, страждали і ненавиділи війну. У сучасній Росії маємо справу із зовсім іншими підходами. Першою обов’язковою умовою теперішніх серіалів є романтизація війни. В СРСР більшість фільмів також мали пропагандистську основу. У них також основний наголос робили на справедливості війни, яку вела радянська сторона. Там також був присутній надмірний патріотичний пафос, а от романтизація була дещо іншою. Натомість тепер герої сучасних серіалів вирушають у тил ворога, як на пригодницьку прогулянку, на таке-собі українське сафарі. Що ж, за відсутності якісної української кінопродукції нам залишається тільки сподіватися, що наймолодша генерація українців серіали по телевізору не дивиться. Вони формують свою громадянську позицію у соціальних мережах і демонструють у реальному житті.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук