Історія в законі
IQ

Історія в законі

Ухвалення «декомунізаційних» законів як інтервенція гегемонії

Олександр Зайцев, 27 травня 2015 2503 9

Історики минулого вірили: щоб зрозуміти історію, треба пізнати її закони, що, своєю чергою, дасть суспільству інструменти для раціонального проектування майбутнього. Досвід XX століття довів утопічність такого підходу. Деякі сучасні історики, а з ними й політики обрали простіший шлях: в ім’я майбутнього правильне розуміння історії треба прописати в законах, а неправильне – заборонити.

21 травня набрав чинності пакет законів про історичну пам’ять, або ж про «декомунізацію», прийнятий Верховною Радою ще 9 квітня. Якщо ухвалення законів викликало бурю дискусій, то введення їх у дію минуло майже непоміченим. Однак саме тепер починається найцікавіше. Як діятимуть нові закони? Чи вплинуть вони на дискусії в академічній та публічній історії?

Не поділяю ані ейфорії з приводу прийнятих законів, ані огульної їх критики. Я не раз виступав, зокрема й на сторінках ZAXID.NET, проти практики ухвалення спеціальних законів чи парламентських постанов, які встановлюють «правильні» стандарти історичної пам’яті, однак така практика існує, і не тільки в Україні. Нестримне прагнення врегулювати ледь не кожний пчих спеціальним законом глибоко закорінене в традиціях нашої частини Європи. Згадаймо хоч би Салтикова-Щедріна: «Беневоленский был не столько честолюбец, сколько добросердечный доктринер, которому казалось предосудительным даже утереть себе нос, если в законах не формулировано ясно, что "всякий имеющий надобность утереть свой нос – да утрет"».

Звісно, проблеми, порушені у законах 9 квітня, значно серйозніші, але підхід до їх вирішення цілком гідний глуповського градоначальника: встановити законом те, що люди мали б робити з переконання і внутрішньої потреби, а не з примусу.

Утім «історичне законодавство» таки має сенс, хоч і не конче корисний для суспільства. В українському публічному просторі давно змагаються антагоністичні дискурси історичної пам’яті: національний (націоналістичний) та радянсько-російський. Ухвалення «декомунізаційних» законів у ґрунті речі є інтервенцією гегемонії, як називають її дискурс-аналітики, тобто «відновленням ясності з допомогою влади». У такий спосіб сподіваються остаточно усунути радянсько-російський дискурс і утвердити національний у статусі панівного (а заразом зміцнити і власний владний статус).

Які наслідки це може мати? Британський теоретик ліберального націоналізму Дейвід Мілер колись слушно зауважив, що «найважливіша лінія поділу проходить не між правдою "справжньої" історії та фальшивістю "національної" (чи "радянської", – О.З.) історії, а між національними ідентичностями, що постають через відкритий процес дебатів і дискусій, учасником яких потенційно може бути кожен, та ідентичностями, накинутими авторитарно за допомогою репресій та індоктринації». Саме у відкритих дебатах досі поставала сучасна українська ідентичність, і в цьому її відмінність від накинутої згори радянської ідентичності, носії якої й сьогодні демонструють нездатність до вільної дискусії.

Отже, головне питання – чи збережеться свобода і відкритість дебатів про національну історію після прийняття «декомунізаційних» законів? «Жодних проблем!» – Запевняють їх прихильники, але чи так це насправді?

Відразу після голосування у Верховній Раді група міжнародних фахівців з українознавства опублікувала відкритий лист із закликом до президента Порошенка відхилити закони, прийняті 9 квітня. Мені теж пропонували підписати цього листа, але я не став цього робити. На мій погляд, суть проблеми не в протиставленні «правильних» оцінок ОУН і УПА частиною істориків «неправильним» оцінкам, які містяться в законі, а в тому, що будь-які оцінки мають право на існування у межах відкритого процесу дебатів про історію. Однак я цілком поділяю стурбованість підписантів листа можливими наслідками «адміністративного» регулювання історичної пам’яті.

У законах 9 квітня є чимало слушного. Для мене немає сумніву, що незалежна українська держава має шанувати тих, хто за неї боровся, і що сталінський комуністичний режим гідний засудження не меншою мірою, ніж нацистський. Як історик, я можу тільки тішитися відкритому доступові до архівів репресивних органів. Цілком виправданою й давно назрілою є й відмова від офіційного вживання терміну «Велика Вітчизняна війна» та заміна «Перемоги у Великій Вітчизняній війні» «перемогою над нацизмом у Другій світовій війні». Це аж ніяк не означає заборони вживати всім, хто цього бажає, назву «Велика Вітчизняна» у неофіційному мовленні.

Однак принаймні два з чотирьох законів містять потенційно небезпечні положення.

У Законі «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» найбільше небезпек приховано в 6-й статті, яка передбачає відповідальність за «зневажливе ставлення» до борців за незалежність. Де проходить межа між негативною оцінкою певних аспектів діяльності ОУН, УПА, Степана Бандери та інших діячів націоналістичного руху, на яку має право будь-хто, та «зневажливим ставленням» до них або «запереченням факту правомірності» їхньої боротьби? Якщо, скажімо, хтось засуджує масові вбивства поляків на Волині, які скоїла 1943 року УПА під проводом Клима Савура, то чи виявляє він цим «зневажливе ставлення» до УПА і чи відтак має нести за це «відповідальність, відповідно до чинного законодавства України»?

Дуже ймовірно, що знайдуться охочі на підставі цієї статті Закону визнати критику окремих методів діяльності ОУН і УПА «наругою над пам’яттю борців за незалежність України» і «приниженням гідності Українського народу». Щоправда, тоді їм доведеться ретроспективно звинуватити в «нарузі» й митрополита Андрея Шептицького, який 1934 р. своїм пастирським посланням засудив терористичну діяльність членів ОУН, назвавши їх «злочинцями й ворогами народу». Більшої «наруги» годі й придумати.

Подібні суперечності містить і Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Його сенс у тому, що радянський комуністичний режим прирівнюється до нацистського і засуджується нарівні з ним. Це якоюсь мірою справедливо для часів сталінізму – від 1929 р. (початок суцільної колективізації й різке посилення державного терору) і до 1953-го (смерть Сталіна і початок «відлиги»). Сталінський режим, без сумніву, був злочинним, як і гітлерівський, а за масштабами терору проти власного народу залишив гітлеризм далеко позаду.

Однак розглядати радянський режим як незмінно тоталітарний і злочинний протягом 1917-1991 рр., як це зроблено в Законі, – антиісторично; дарма, що Закон готували професійні історики. У перші роки радянського режиму він ще не був, а в останні – вже не був тоталітарним. У 1921-1929 і в 1953-1985 рр. поряд із репресіями і придушенням свободи були й спроби надати радянському соціалізмові більш людяного вигляду.

Хотів було написати, що радянський режим періоду горбачовської перебудови вже не був злочинним, але вчасно згадав, що, відповідно до Закону, «публічне заперечення… злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» прирівнюється до його пропаганди й тягне за собою відповідальність засобу масової інформації, який цю «пропаганду» оприлюднив. Тому, шануючи ZAXID.NET, сформулюю свою думку ухильно: є підстави сумніватися у злочинному характері радянського режиму часів Горбачова (1985-1991 рр.), коли було здійснено важливі реформи з подолання тоталітарної спадщини і просування до свободи й демократії, плодами яких ми й донині (поки що) втішаємося.

Як і в попередньому випадку, тут знову постає схоже питання: де проходить межа між позитивною оцінкою окремих дій окремих функціонерів комуністичного режиму та запереченням його злочинного характеру? Закон не дає на це чіткої відповіді, що створює потенційні можливості для зловживань.

Прагнення побільше заборонити доходить до абсурду у тій частині Закону, де йдеться про розповсюдження аудіовізуальних творів. Якщо суворо дотримуватися букви Закону, то під заборону мусить підпасти значна частина радянських кіно- і телефільмів, включно з доволі якісними пригодницькими стрічками, як-от «Невловимі месники» Едмонда Кеосаяна (виправдовує встановлення радянської влади в Україні) або «Сімнадцять миттєвостей весни» Тетяни Ліознової (позитивний образ агента держбезпеки – Штірліца), не кажучи вже про «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка (виправдовує встановлення радянської влади на Буковині й переслідування учасників боротьби за незалежність України). Маю надію, що хоч «Біле сонце пустелі» не заборонять – там товариш Сухов встановлює радянську владу не в Україні, а в Туркестані.

Не сумніваюся у добрих намірах ініціаторів «історичних» законів, але наразі невідомо, куди заведе нас вимощена цими намірами дорога. Залежно від конкретного застосування, вони можуть стати і ліками від залишкових явищ тоталітаризму, і засобом реставрації тоталітарних методів контролю за суспільством – якщо ми це дозволимо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 9

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Oleh Feschowetz 30 травня 2015, 00:16

    Стаття - суміш інтелектуальної нечесності, політичного інфантилізму і колаборантського ресентименту.Типовий приклад того, як позарозумові чинники паралізують сам розум.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • patria7 29 травня 2015, 23:32

    Історія в прикладному застосуванні пропаганда в Україні не може бути антиукраїнська пропаганда коли ті чи інші події висвітлюються через чужинські окуляри дивно що такі історики як автор живуть не в Одесі, Донецьку чи Харкові а в нібито найбільш українському Львові можна за карафкою чи за гальбою з відповідним наповненням ностальгувати за радянським, але коли автор мало не плаче що не завжди білшовицький режим не був тоталітарним він розписується в своїй непрофесійності як історик з подібними істориками горе Україні

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Виталий Кушнир 29 травня 2015, 22:45

    На жаль, голосу таких істориків, як Олександр Зайцев, наша влада не чує. Голос волаючого у пустелі. Чудово розумію бажання автора побачити у цих законах хоча б потенціну користь, але - корисного там лише обіцянка вільного доступу до архівів.При тому що саме це може добряче вдарити по задуму "декомунізаторів". Раптом відкриті документи скажуть геть не те, що вважається правильним? Щодо іншого, то, у кращому разі, маємо закон про виколупування радянських символів з тих закутків, де вони ще знайдуться. У гіршому - закони з неприпустимо розпливчастими, "слизькими" формулюваннями та драконівськими санкціями

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук