Коли Росія намацає моральне дно

Минулого вікенду співак і депутат Держдуми РФ Йосип Кобзон укотре «пробив дно». Пам'ятаєте? «Здавалося, що падати далі вже нікуди, а знизу знову постукали». Цей імпровізований вислів, що говорить про безкрайнє моральне падіння великої частини російського суспільства, якнайкраще підходить для оцінки виступу старого артиста на святкуванні 20-річчя «Земляцтва донбасівців».

Сталося те, що дуже важко зрозуміти нормальним людям. Виступаючи перед «земляками» на чолі з ватажками бойовиків А. Захарченком і Д. Пушиліним з так званих «ДНР» і «ЛНР», московський виконавець присвятив пісню «Мы из бессмертья» убитому в Донецьку російському терористові Арсенію Павлову – тому самому вбивці «Моторолі», який любив особисто катувати і розстрілювати українських бійців, котрі потрапили в полон. Близько двох місяців тому невідомі підірвали покидька у ліфті будинку, де той проживав.

«Знаєте, яким він хлопцем був?» – Захоплювався депутат-путініст, явно проводячи паралель з першопрохідцем космосу Юрієм Гагаріним, про якого теж складено пісню: «Знайте, яким він хлопцем був!». Навіть за одне це порівняння озвірілого «м'ясника» з загальновизнаним Героєм виконавця таких куплетів у нормальному товаристві миттю б виставили за двері. У цьому ж випадку ті, хто був присутній на дійстві, шанобливо встали...

Не дивно. За останні роки в Росії сталося чимало такого, що давало привід думати: падати далі нікуди. Наприклад, коли російський президент Путін спочатку брехав, що на Донбасі немає російських військовослужбовців, а потім визнав цей факт, багатьом здалося, що «дно» вже намацано і може початися одужання РФ. Але потім відбувалися дикі фальсифікації фактів у російських ЗМІ з приводу ситуації в прифронтовій зоні та в Україні загалом. Репортаж про «розп'ятого хлопчика в Слов'янську» просто потішив: стало зрозуміло, що психічно здорові люди на російському ТБ перевелися. Здавалося, глибшого «дна» вже точно не буває.

Але «знизу» все грюкали і грюкали... У російських школах проводили пам'ятні заходи на честь загиблих на Донбасі найманців-росіян, а тим часом батьки погоджувалися, щоб їхніх загиблих синів закопували у могилах без імен під хрускіт «відкупних». «Продали синів Кремлю», – йшов шепіт в народі, але загалом росіяни з розумінням сприймали таку «куплю-продаж».

Яскравим свідченням глибокого морального розкладання російського суспільства стало і опитування, яке у жовтні цього року провів у 137 населених пунктах країни порівняно незалежний «Левада-центр». Згідно з ним, майже половина росіян (48%) побоюються, що загострення відносин Кремля і Заходу через Сирію може стати приводом для початку третьої світової війни. Але така ж кількість російських громадян, навіть трохи більша, схвалюють дії Військово-космічних сил РФ у цій арабській країні, а 49% виступають за продовження політики активного втручання у тамтешній внутрішній конфлікт.

Вимальовується парадоксальна ситуація. Начебто усвідомлюючи небезпеку глобальної катастрофи, мільйони росіян, проте, підтримують кроки Кремля у напрямку до них. Типу «отрую свою корову на зло сусідові...» Росія стала «клубом самогубців», писали в соцмережах. Особисто я не вірю в такі теорії... Можна, звісно, списати все на якусь розумову неповноцінність російських людей, як це роблять деякі націоналісти. Але таким критикам варто знати: у перших рядах російської влади перебувають люди найрізноманітніших етносів. Наприклад, глава Міноборони РФ Сергій Шойгу – виходець з Туви...

Акцент на національному питанні зробив цілком свідомо. Справа в тому, що у соціальних мережах, де в наш час зароджується громадська думка, можна зустріти чимало публікацій та коментарів про «споконвічну аморальність москалів». З цією метою нерідко висмикують якісь цитати з висловлювань класиків літератури та діячів минулого – і пішло-поїхало...

Все це було б смішно, якби не було так сумно. А сумно в даному випадку тому, що такий підхід веде далеко від розуміння справжніх процесів, що відбуваються всередині Росії. Без їхнього розуміння нікому в світі не вдасться «переформатувати» цю країну так, щоб знищення смертоносного путінського режиму пройшло без глобальних катаклізмів.

Росію можна не любити. Бо не можна любити країну, більшість громадян якої підтримують терориста №1 у світі, яким багато хто вважає Путіна. Росію можна навіть ненавидіти. Бо важко не ненавидіти країну-агресора, на рахунку якої – сотні тисяч безвинних жертв у багатьох куточках планети. Але Росію потрібно розуміти.

Нинішня дика аморальність значної частини російського суспільства – не результат «зайвої хромосоми», як вважають деякі критики Росії. І справа тут навіть не в страху, який вміло насаджував Кремль за допомогою бандформувань у погонах. Я це добре знаю, тому що мені довелося бути свідком того, як з середини «нульових» років путіністи змінили тактику. Вони придушили автономні некомерційні організації. Геть затиснули провідні ЗМІ... Але залякати до кінця народ не вдавалося. Була потрібна допомога. Де її взяти? Холуї Путіна зробили ставку на націоналістів і різний моральний непотріб. Мирні «марші незгодних» розганяли силами підготованого спецназу. А акції фашистів, ксенофобські «російські марші» не чіпали, навіть оберігали. Створювали та плекали екстремістський «путінюґенд» під різними назвами...

За минулі роки плани Кремля щодо тих чи інших опричників режиму змінювалися, але суть його політики залишалася незмінною: за допомогою штучного насадження ксенофобії під будь-якими приводами Путін і Ко прагнули роз'єднати народ, перетворити основну його масу в аморальне бидло. У біомасу, яка підтримає будь-які злочинні плани Кремля, чого б вони не стосувалися: війни проти сусідніх народів чи репресій проти внутрішніх критиків путінізму.

Вся історія людства довела, що протистояти таким режимам вкрай важко, і це загрожує великою кров'ю. Можна критикувати росіян, що опинилися в поневоленому стані, обзивати їх різними нехорошими словами, але користі для загальної справи від цього не буде.

Передбачаю єхидні репліки деяких українських патріотів: мовляв, плювати нам на те, в якому аморальному гі@ні живе російське суспільство. На жаль, плювати можна, але тільки плювками не перебити той поганий запах, що йде з РФ в Україну.

Цьогорічної осені, наприклад, звернула на себе увагу стаття відомого київського журналіста Андрія Кокотюхи. Спираючись на дані соціологів, він писав: «Завсідники соціальних мереж в шоці, що переходить в депресію. Вони впевнені: всі навколо – за нас і за наших, в єдиному пориві готові протистояти ворогові. Але, згідно з результатами опитування, проведеного Центром Разумкова на початку вересня поточного року, більше половини наших співгромадян проти розриву дипломатичних відносин з Росією і запровадження з РФ візового режиму».

Відповідно до наведеного опитування, найбільше проросійськи налаштованих українців, як і раніше, живе на Донбасі, конкретно – на підконтрольній Україні території. До них долучаються голоси мешканців півдня. На щастя, північні та західні регіони країни – традиційно більш проукраїнські. «Але звернути увагу варто на центральну частину нашої країни, що охоплює столицю Київ: за дружбу з Росією тут нехай відносна, за висновками соціологів, але, на жаль, більшість», – резюмував автор.

Не забувайте, що на той час позаду були два з половиною роки кривавої агресії Росії... Чи варто тоді дивуватися, що багато високих чиновників, включно з президентом Петром Порошенком, або мають в Росії бізнес, або регулярно торгують з нею, незважаючи на міжнародні санкції.

Той дух аморальності, що виходить нині від значної частини російського суспільства, як і раніше, відбивається на внутрішній ситуації в Україні. В українській владі досі залишається чимала кількість замаскованих ворогів країни, українофобів, агентів Кремля та ФСБ.

Але як Україні перебити цей смердючий душок? Перш за все, потрібно вибити з рук путіністів такий інструмент впливу на людей, як церква. Московський патріархат Української православної церкви (УПЦ МП) слід якомога швидше поставити в таке становище, щоб він більше не міг отруювати розуми українських громадян.

У цьому напрямку може рішучіше діяти не тільки влада, а й усе суспільство, принаймні його активна частина. Наприклад, українських політиків, які, як і раніше, є парафіянами та користувачами послуг (читай: спонсорами) УПЦ МП, слід поставити в умови різкого неприйняття такої «любові» з боку співвітчизників. І ніякі їхні виправдання приймати не можна: адже православні обряди можна здійснювати і в рідній церкві.

Вважаю, об'єднання православних віруючих навколо УПЦ Київського патріархату – така ж неодмінна умова перемоги над зовнішнім ворогом, як і переозброєння ЗСУ.

Взагалі сьогодні, за моїми спостереженнями, Україні дуже бракує єдності народу. Нація роз'єднана за багатьма напрямами: церква, історія, мовне питання... Всі такі перепони для просування вперед необхідно проаналізувати за участі людей, не заражених вузьколобим націоналізмом, псевдопатріотизмом і псевдонауковістю. Мірилом тут повинні стати загальнолюдські цінності. Адже, по суті, саме на них ґрунтується західна цивілізація, до якої так наполегливо прагне долучитися Україна.

Якщо справжню ситуацію народу доповідатимуть авторитетні і неупереджені фахівці, ставлення громадян до питань, які роз'єднують, може змінитися.

В Україні багато хто задається питанням, чому після дуже героїчних і дуже трагічних подій зими 2013-2014 років до влади в країні прийшли всі ті ж жадібні корупціонери. Сталося це, перш за все, з тієї простої причини, що для багатьох українців загальнолюдські, західні цінності поки що не стали «мікроскопом», під яким тільки й варто розглядати слова і справи політиків.

Український народ роз'єднаний не тільки на рівні нації за допомогою непродуманої і/або невчасної постановки тих чи інших питань. У багатьох людей відбувається цілком очевидне «роздвоєння особистості». Простий приклад. Бажаючи покінчити з порушеннями законності «мажорів», багато громадян погоджуються з тим, щоб це досягалося й незаконними способами. Такі настрої, зокрема, виявлялися у зв'язку з убивством патрульним поліціантом неповнолітнього пасажира «шаленого» BMW.

Ці дисбаланси в суспільстві й настроях громадян наскоком не усунути. Потрібна цілеспрямована робота зацікавлених організацій, передусім – Міністерства інформаційної політики України. На жаль, «міністерство правди», як спочатку охрестили це відомство багато вітчизняних і закордонних оглядачів, так і залишилося жалюгідною, нікчемною і безглуздою структурою з «кумівським» душком... І навіщо платникам податків витрачати на неї свої гроші? Щоб «кум» президента Стець мав привілейовану посаду?

Навіть якщо усунути тільки названі перешкоди для наближення мислення українців до того ж європейського, ситуація в країні почне змінюватися значно швидше. Просунуте (в плані поваги загальнолюдських цінностей) суспільство не буде пасивно спостерігати, як купка представників кланово-олігархічної системи не слабше за колишнього диктатора Януковича збагачується під час війни і за рахунок народу, неефективно витрачає західну допомогу, імітує одні реформи і всіляко гальмує інші.

Почати усувати ці дисбаланси варто саме з «міністерства правди». Далі – скрізь, як то кажуть. І тоді країна почне змінюватися так, що неминуче поліпшуватиме морально-психологічну атмосферу в Росії. Можливо, там ще не раз «проб'ють дно», але приклад сусідів рано чи пізно зупинить цей ганебний процес. Моральне «дно» буде намацано, і російське суспільство, впевнений, поступово звільниться від пут аморальності. Дивіденди від цього отримає й Україна.