Країна непереможного сирітства: На шляху до failed state

Цією статтею ZAXID.NET продовжує новий проект під назвою «Деміфологізація». Нагадаємо його суть.

 Українській державі виповнюється двадцять років. Майже весь цей час у нашому суспільстві переважали два генеральні підходи до держави як до інституції: з одного боку, цілковита сакралізація, а з другого – повне несприйняття як чужої і ворожої. І один, і другий підхід базується на комплексі міфів, стереотипів та кліше.

Зрілість нації полягає у тому, що вона здатна очима своїх інтелектуалів тверезо поглянути на реальний стан речей. Міфи - це солодкий засіб для самозаспокоєння, вони обов’язково потрібні, щоб надихати цілі колективи на звершення великих справ. Але коли замість адекватної оцінки реальної ситуації чуємо виключно пропагандистські кліше або ж милі нашому вуху казки, то маємо розуміти: на такому ефемерному фундаменті нічого збудувати не можна. Тільки деконструкція панівних у нашому суспільстві стереотипних поглядів на, здавалося б, аксіоматичні речі дозволить нам нарешті міцно стати обома ногами на твердий материковий ґрунт. Ми свідомі того, що, деконструюючи старі міфи, створюватимемо нові. Але час розпрощатися з нашими дитячими казками настав. Ми стали дорослими.

Слово авторові:

За 20 років існування державоподібної корпорації з назвою «Україна» пострадянський сирітський стиль, колись означений піснями «Ласкового мая» і президентським рефреном «маємо те, що маємо», став всеохопним. Він квітнув і міцнішав у 90-х, коли державні мужі канючили в міжнародних фондів кредити, гранти і кулькові авторучки. Мужі недержавні випрошували для себе простіших подачок: десять соток городу і вічне списання боргів за комунальні послуги.

Але справжній тріумф вітчизняного Мегасирітства відбувся після Майдану-2004, де осиротілі маси знову згадали любий їхньому серцю смак наїдків, отриманих в обмін на носіння прапорів і предметів наочної агітації. «Ми не казли, – мовили до прогресивного людства повсталі українські сироти, - а тому, будь-ласочка, впустіть нас погрітися до вашої Європи і дайте нам, ну будь-ласочка, копієч… дешеві валютні кредити на пропітаніє. Ну хоч трішечки, дядєчкі сери і гери… Нє користі раді, а токмо волею пославшого нас споконвічного прагнення демократії».

Мегасирітство українців географічно розділилося на два великі масиви сирітської свідомості, кожний з яких має свої стиль і світогляд. Східняки  сприймають сучасний світ через досі не до кінця оплакану й невідомщену смерть батька-СРСР. Їхня схема сучасного світу проста: пострадянські країни, включно з Україною, - це такі беззахисні і життєво наївні поросятка-сироти, яких хоче з’їсти хижий імперіалістичний атлантичний вовк. При тому на українському Сході підозрюють, що саме цей вовк колись, одної глупої горбачовської ночі, згамав того доброго товстого татка-хряка (того самого, невідомщеного), за життя якого ковбаса була «по два двадцять». І от цього нічного злочину сироти Лівобережжя злому вовкові ніколи не подарують. На зло вовкові вони навіть можуть підтримати реставрацію нової імперії. Себто воскресіння татка.

Складнішою виглядає картина світу, популярна в західноукраїнському ментальному сиротинці. Тутешня схема така: в сирітки-України є зла старша сестра Росія, а також прихильний, але жадібний і загрузлий у боргах всьому світові зоряно-смугастий вуйко. Європейське чиновництво у цій світоглядній схемі виступає в ролі впертої власниці елітного будинку терпимості. Ця дама не приймає сирітку-Україну до свого закладу. Попри те, що кілька прийнятих і вже допущених до обслуговування клієнтів країн-«дівчат» складають нам щиру протекцію й принагідно бажають щастя.

Знаки квітучого сирітства супроводжують залишки радянської «супернації» з настирністю океанських риб-липучок. Колись це були ностальгійні портрети «батька-Сталіна» на вікнах автівок, а тепер це зображення розпальцьовок на футболках. Плюс заклики різних «технологів» до встановлення «сильної відповідальної влади». Хоча ми колись вже жили у страшенно могутній і «по-єжовськи» відповідальній «Верхній Вольті з ракетами». Й тоді, між іншим, чиновники також крали. Тепер сиріткам  знов забажалося до якоїсь новітньої «Верхньої Вольти». Без ракет, бо сирітки з хутору і в ракетах не тямлять. Але з «батьком народу». Або «мамою». Які буцімто не дадуть чиновникам красти, а бандитів засадять до тюрми і таке інше. Стара пісенька, старіша за репертуар «Ласкового маю»: закатав Іванко шкірку…

Це все, панове, від чисто сирітського переляку перед складнощами дорослого життя. Й від багаторічного безгрошів’я. Можна було б, «канєшна», почати працювати, шукати власну тему у глобальному розподілі ролей, як це роблять інші нації. Може, до чогось би і допрацювалися, заробили б на гідне життя. Але ж нам із нашою могутньою духовністю впадло напружуватися задля такої ницої мети. Набагато легше співати сирітські пісні на світовому базарі.

Йдуть роки, світ працює, творить і змінюється, а ми й далі співаємо і наближаємося до статусу failed state – аварійної держави. Держави, що не склалася. Дехто в перервах між гундосним виттям «мама, мама, шо я буду дєлать…» починає чухатися і вишукувати, але не вошу, а національну ідею. Твердо вірячи, що національна ідея виникає не у процесі суспільної праці, а у вигляді вторинного продукту мітингової діяльності нероб, яким приснилося, що вони  - нащадки давніх арійців.

Світ тим часом працює. В тому, що працює Китай, – жодних сумнівів. Достатньо зайти до будь-якого промтоварного магазину і подивитись на логотип виробника. Судячи з автомобільного потоку, також працюють Корея, Японія, Штати, Європа, Росія та індійська «Тата». Час від часу серед пристойних автівок, вироблених в працьовитих країнах, можна побачити неоковирне задимлене чудо, розроблене самодєлкіними з радянського автопрому та абияк зібране. Чудо гордо несе на блясі значок Запорізької колиски рухомого металобрухту.

«Так де ж, де ж вони, овочі нашої праці?» - сором’язливо відвертаючись від диво-автівки, запитують знайомі мешканці країни У і з ними ще кілька мільйонів стурбованих  сиріт. На це майже риторичне питання є кілька відповідей: 1) вкрали, 2) десь там, 3) в задньому місці, 4) а що, хлопці, й справді хтось десь працював?

Справедливість першого варіанту відповіді ніби підтверджують повідомлення про дорогоцінну сантехніку в резиденціях вітчизняних небожителів та авто на парковках в районі Хрещатика.

Але мені особисто більше подобаються другий і третій варіанти. Другий варіант, як на мене, найбільш оптимістичний. Мовляв, «десь там» осідають наслідки фізичних і розумових зусиль працьовитих нащадків Гонти, Довбуша і Кармелюка. А де? Певне, у таємничих «закромах родіни», які одні уявляють у вигляді держрезерву, а інші взагалі не уявляють, але щиро вірять в них. Як колись сироти щиро вірили усією своєю сирітською вірою у лондонське банківське чудо – скарби гетьмана Полуботка. Недарма кажуть, що в Україні багато віруючих.

Третій варіант налаштовує на філософські роздуми з присмаком раблезіанства. Якщо все напрацьоване фатально крокує до заднього місця, то ж яким тоді має бути суспільно-політичний масштаб цього заднього місця? І хто його власник? І якщо є оте мегамістке заднє місце, то логічно припустити, що одночасно має бути й переднє. А якщо так, то якої воно статевої приналежності? Містики кажуть – жіночої. Адже просвітлені і натхненні предки молилися Берегині і Мокоші. В тому є якась надія на повернення наслідків праці. В заднє увійшло – з переднього вийде, стверджують самодіяльні філософи-оптимісти. Їхні опоненти, натомість, звинувачують філософів-оптимістів у кричущому незнанні фізіології. Ми до тої суперечки втикатися не будемо, бо ж відомо: хто втикнувся, той отримав. По носі.

Четвертий ж варіант дратує своїм цинізмом. Невже у нас ніхто-ніхто не працює? Адже хтось таки кладе цеглу і збирає з хлібних дерев гарячі круасани? Компетентно відповідаємо: у нас працюють. При тому працюють завзято, до третього поту і сьомих мозолів. Але цеглу, незважаючи на піт і мозолі, кладуть кривувато, круасани несмачні, а пиво здебільшого з порошку і викликає здуття шлунку. Але попри всі ці прикрощі, сироти за радянською звичкою ще вірять телевізорові і з гучним патріотичним «Геть!» відкидають четвертий варіант.

Й тоді, зрозуміло, повертаються до третього.

Що стосується нового покоління сиріт, то йому, як виглядає, глибоко начхати на те, де вони мешкають – на аварійному смітнику, що «не склався», чи на перспективному майданчику, частково розчищеному для європейського футболу. Нові покоління живуть теперішнім днем. Всі запропоновані «дорослими» сиротами моделі майбутнього більш або менш дискредитовані. Тому сироти next-ґенерації обрали для себе найпримітивнішу (й, одночасно, тактично безпрограшну) модель поведінки: бити бомки, якнайдовше залишатися дітьми, не брати на себе жодної відповідальності, не пнутися «на напряги», і не читати нічого такого, що складається з великої кількості «букафф».

Більше двадцяти років над сирітським суспільством проносилися вітри обговорень його стратегічних проблем. Від тих найперших «прожекторів перебудови» кінця вісімдесятих, які сприймали, як свіжий вітер, і до теперішніх несвіжих ток-шоу. А сирітське суспільство тим часом дедалі більше нагадує бравого солдата Швейка. Воно, здається, ставиться до самого себе так само, як Швейк до старенького австро-угорського монарха. Старенький монарх, як пам’ятаємо, такого ставлення до себе не пережив.

Попередня стаття, написана в межах проекту «Деміфологізація»: Незалежність померла. Хай живе свобода!