Легенда «антиросійського» Львова. Хроніки кризи

Львів і не російське, і не антиросійське місто. З таким же успіхом ми можемо запитати, чи сучасні Хельсінкі є антишведським містом. Щодо фінської столиці така постановка питання виглядає абсурдною.

Я думаю, що ми починаємо не з того епітета Львова, коли ведемо мову про його антиросійський чи антирадянський характер. Львів і не російське, і не антиросійське місто. З таким же успіхом ми можемо запитати, чи сучасні Хельсінкі є антишведським містом, чи щось подібне. Щодо фінської столиці, то така постановка питання виглядає абсурдною.

Давайте виходити з того, що у Львова справді унікальна історична доля у всьому радянському контексті, серед всіх радянських міст. Це місто, котре попри свою важку долю, починаючи з вересня 1939 року, не так вже довго було власне радянським містом. Попри всі терористичні спазми після 1944-45 року, Львів залишав у собі деякі особливості, доволі дивні для радянського побуту. Я пам'ятаю, як у 1970-х роках, коли я часто приїжджав у справах до Львова, мене вразила одна, на перший погляд, незначна побутова деталь: одна жінка сказала іншій - «То ви, пані, не скажете, як туди йти». В ці часи так говорили лише у Львові, й це виглядало цілком природнім для цього міста, та дивним і навіть чудним для тих, хто тут не мешкав.

Стосовно того, щоб спостерігати і знаходити у Львові якісь спеціальні антиросійські жести - це радянська легенда. Львів - європейське місто. І як будь-яке європейське місто, в режимі певної ввічливості воно ввічливо ставилося до всього. В тому числі - до російського.

Пригадую, одна дама в другій половині 2000-го року, перед цим вона ніколи не була у Львові, розказує мені про свої враженні від подорожі. «Я приехала во Львов, не зная, что там нужно говорить по-украински, и говорила по-русски, и мне никто не сделал ни одного замечания», - говорила вона, щиро дивуючись.

Мушу вам сказати, що в цьому відношенні Львів мені нагадує, скажімо, Женеву. Коли я вперше потрапив у це місто, то, відверто кажучи, навіть не здогадався, що там належиться говорити французькою. А я говорив німецькою. Пам'ятаю, що лише один єдиний раз за весь час мого тривалого перебування у столиці Швейцарії я наштовхнувся на відповідну реакцію якоїсь дамочки, коли я її запитав у крамниці про якийсь товар по-німецьки, а вона у відповідь сердито мені відповіла, що не може говорити цією мовою, тобто німецькою. Але відразу поряд з нею з'явилася інша жіночка, посміхнулася і ввічливо заговорила зі мною німецькою мовою.

Я впевнений, що Львів - не російське, не антиросійське, а справді європейське місто з дуже трагічною долею. А все інше - це легенди довкола цього міста. Надзвичайно важливо, що Львів у підрадянський час зберігав впродовж десятиріч ту спадщину, яка власне була вже абсолютно відсутня в інших українських містах. І це справді очевидно. Відверто кажучи, я не перебільшую цю спадщину, але й не поменшую.

У Львові одні його мешканці були настроєні радикально, інші менш радикально, але це було не радянське мислення. Маю на увазі інтелігенцію. Але окрім інтелігенції йдеться про загальний стиль цього міста. Про що тут говорити! Доволі подивитися на вечірній Дніпропетровськ і вечірній Львів, аби зрозуміти, що це міста з різних, дуже несхожих історій. І, звичайно, у великій історії це рано чи пізно мало спрацювати. Доволі пройтися коридорами Львівського університету і коридорами Київського університету, аби побачити, що все ж це світи, які трохи відрізняються одне від одного.

Зрештою, Львів на мене завжди справляв враження більш толерантного міста, аніж інші українські міста.