Leopolis multiplex

IQВасиль Расевич, 30 листопада 200776632

Добровільна чи вимушена залежність дослідників історії та культури від державно-політичних режимів та домінуючих політичних доктрин, часта безвідповідальність інтелектуалів за сказане і написане ними витворили в абсолютної більшості львів’ян (в тому числі й колишніх) масу стереотипних уявлень про це місто.

Різні «національні» історики, щоб не програти в націоналістичних перегонах, намагаються обґрунтувати своє «мононаціональне» право на місто, а тому починають майже від встановлення етнічної приналежності мамонтів, що замешкували територію теперішнього Львова.  Безумовно, знання історії допомагає краще зрозуміти теперішній Львів, який істотно відрізняється від Львова під княжим, королівським, імперським чи радянським правлінням. Проте постійне сягання за аргументами до історичного минулого містить також свої загрози. Найбільша з них полягає в небезпеці загрузнути в конфліктах минулого, або ж перенести їх в сьогоднішній день.

Мене непокоїть те, що більшість львівських політиків переважно експлуатують тему минулого і не дуже переймаються насущними проблемами міста та регіону. Але що зробиш, коли подібна напасть захопила всю державу. А львів'яни?  Одні - вперто не помічають буденної реальності, інші - живуть в полоні казок та легенд, які перекочовують з покоління в покоління.

 

У полоні стереотипів

Стежачи за розмаїтими львівськими форумами, приходжу до висновку - або теперішній рівень освіти є дуже низьким, або суспільно активні люди свідомо перебувають в полоні бородатих стереотипів. Наголошую на форумах тому, що саме там люди інкогніто висловлюють те, що думають, і наводять «переконливі» для них аргументи. Науковці і політики в публічних виступах мають багато табу і проголошують лише те, що «треба».

Отже, як виглядає Львів в уявленнях україномовних «форумчан»? Львів - споконвічне українське місто, де час від часу траплялися різні зайди, потім його окупував польський король, і поляки гнобили львів'ян. Львів'яни завжди прагнули національно визволитися і заснувати свою незалежну соборну державу. Життя всіх поколінь львів'ян було підпорядковане одній ідеї - побудови самостійної Української держави, бо мешканці міста завжди були найсвідомішими українцями. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки є незаперечним свідченням цілковитої українськості Львова, а більшовики, які окупували місто у 1939 році, спрямували основне вістря репресивної політики проти українців. «Совєти» нищили українську міську культуру Львова, і тільки те й робили, що упосліджували все українське.

В таких уявленнях нема місця ширшому погляду на минуле, не те що якійсь альтернативній думці. Подібна телеологія панує в масовій свідомості теперішніх мешканців Львова. Навіть у працях професійних істориків не часто можна натрапити на думку, що Львів завжди був розмаїтим, і його унікальність і привабливість власне й полягає у багатоманітності.

Чомусь історик Юзеф Бартоломій Зіморович не боявся писати про місто як про Leopolis triplex (потрійний), а сучасні історики, написавши тезу про те, що у Львові до 1939 року переважало польське і єврейське населення, обов'язково мають зробити ремарку, що місто заснував український король Данило і його загарбав польський король Казимир. Такий підхід свідчить про те, що навіть інтелектуали перебувають в полоні національних парадигм і намагаються зробити ужитковими свої наукові дослідження, обґрунтувати «історичним правом» свій теперішній статус і відсікти будь-які «реваншистські» домагання.

З точки зору «ідеологічних борців» вони мають рацію, але такий стан речей був характерним для ХІХ-ХХ століття. У нашу добу стає очевидним, що ніякий реваншизм з боку сусідів нам не загрожує і ми більше не на передовій національної боротьби за наше місто. А до чого ж веде такий підхід у трактуванні минулого? На війні, як на війні: треба триматися своїх (навіть якщо вони пишуть цілковиті нісенітниці), своїм треба прощати усе (навіть відверту брехню, бо це важливо для справи), треба тримати тісну оборону і не визнавати жодної рації за противником.

Щоб уникнути подібного, треба насмілитися писати про заснування Львова, не делегуючи королю Данилу національної свідомості сучасного рівня, не трактувати тодішні династичні відносини як відносини між сучасними національними державами, не переносити теперішні партійно-політичні розклади на тодішню політику. Треба пам'ятати, що рівень національного самоусвідомлення львів'ян в різні епохи був різним, і що етнічне походження відігравало набагато меншу роль, ніж релігійно-конфесійна приналежність. Треба бачити населення міста у всій його багатоманітності, а до середини ХІХ ст. у всій його аполітичності (період масової політики починається власне десь з 1848 р.). До того часу політика була елітарною справою, і широкі маси не були втягнуті в неї. І навіть наше минуле нової доби ми мали б розглядати через боротьбу різних орієнтацій, в тому числі й національних.

Без знання про те, що серед галицьких українців до 1880-х років домінували русофільські настрої, ми не зрозуміємо того «чуда» появи і надзвичайно стрімкого зростання українства в Галичині. Без усвідомлення того, що українці становили меншість після поляків і євреїв у Львові до 1939 р., не збагнути, чому ЗУНР проіснувала в місті тільки 21 день. Як і не зрозуміти того, що Львів був не тільки українським, але й польським П'ємонтом.  Важко осягнути сакральне значення Львова для людей з різною національною орієнтацією, якщо не пам'ятати, що йдеться про столицю усіх греко-католиків.

 

«Окупанти»

Тепер підходимо до найскладнішого етапу - періоду «окупації». Якщо розглядати події 1939 р. як окупацію (що тепер як мантру повторюють усі національні історики), то варто зазначити - офіційно радянці йшли «визволяти братів-українців з польської неволі, щоб об'єднати їх в єдиній Українській радянській державі». Термін «окупація» справедливо використовувався польськими істориками, бо стосовно Польщі це було агресивне захоплення територій іншою державою. Українці ніяково «забувають», що вони не мали навіть національної автономії в складі міжвоєнної Польщі і перебирають в поляків термін «окупація».

Заради справедливості треба сказати, що радянці зайняли в результаті агресії територію Західної України, приєднавши її до СРСР, і в подальшому ці «об'єднані» території стали недоторканими кордонами сучасної України, проголошеної в 1991 р. 

Перший радянський режим намагався усілякими засобами продемонструвати «українськість» зайнятих територій: українізовано освіту, в тому числі вищу, змінено вивіски і т. д. Але не треба забувати, що все це було радянізацією Львова, і те, що перші репресивні заходи були спрямовані проти польської аристократії та єврейських промисловців, що наступними на черзі були українські активісти. Українським історикам треба бути до кінця відважними і не ховатися за термінами «большевики», «москалі», а твердо визнати, що східні українці, яких в лавах Радянської Армії було чимало, не проявляли особливої солідарності з місцевими українцями, а повсякчас демонстрували поступовість комуністичних ідей на відміну від «ретроградних» національних.

Війна розвела на різні полюси мешканців Львова, наділила їх ролями «ката» і «жертви». Отже, треба мати особливу мужність, щоб, описуючи цей період, вбивць мирних людей називати злочинцями (навіть якщо вони боролися за «святу справу») і не проявляти з ними в жодному випадку національного солідаризму. Тому, доки трагедія львівських євреїв періоду 1941-1944 рр. не стане і трагедією для сучасних українців, допоки ми не усвідомимо страждань львів'ян-поляків від втрати рідного міста, рідної домівки і надбаного поколіннями майна, не примірявши подібну ситуацію до себе, ми не збагнемо усієї складності спадку, який нам дістався від історії.

 

Вибіркова пам'ять

Ще один аспект історичної пам'яті - вибірковість. Прихильникам лінійних історичних традицій скажу, що я дотримуюся зовсім іншого погляду на цей феномен. Традицією я вважаю нашу особисту рецепцію минулого.

Вибірковість цього процесу є очевидною. По-перше: ми вибираємо з історії те, що «наше»; по-друге: те, що найбільше пасує до нас сьогоднішніх, оголошуючи при цьому своє «ексклюзивне» право на той чи інший спадок. Всі подібні «будування» традиції насправді нічого не можуть заперечити, або довести, наскільки є логічними конструктами певної особи, або певного колективу людей.

Спробую довести свою тезу на прикладі найбільш поширеної серед поляків думки про виключну польськість Львова. Кілька років тому група польських кінодокументалістів приїхала до Львова з метою зняти фільм про те, як сучасне населення не пасує до цього міста. Інтерв'ю зі мною тривало понад дві години і починалося моїм риторичним запитанням: а чи теперішнє населення Вроцлава, Брюсселю чи Петербурга пасує до цих міст?

Кілька європейських катастроф минулого століття призвели не тільки до величезних людських трансферів, але й до винищення цілих народів, чи соціальних груп. Бреслау через примусове виселення його мешканців до Німеччини стало Вроцлавом. Новими жителями його стали львівські та галицькі поляки. Переселення відбулося, зберігаючи цілі громадські та освітні інститути. Умовно кажучи, частина Львова перемістилася в просторі в нові обставини.

В результаті соціалістичного перевороту в Росії з Петербурга поступово зникли аристократи, дворяни, офіцери, буржуа - натомість на перший план вийшли різні декласовані елементи. Мали минути десятиліття, щоб сформувалася нова «пролетарська» еліта міста.

Стосовно Брюсселю, то людям, які обізнані із сучасною дуалістичною ситуацією в Бельгії, лише нагадаю: це - колись фламандське місто з франкофонним населенням, яке виконує функцію столиці об'єднаної держави, де цілий район замешкують чорношкірі громадяни Бельгії.

Своїм польським співрозмовникам я запропонував своєрідний експеримент: уявити мапу міста, але забрати з неї усе, що не має виразно польського характеру. В такому випадку нам доведеться забрати зі Львова ансамбль вулиці Руської з Успенською церквою та вежею Корнякта, неповторну вулицю Вірменську з катедральним собором, зразком вірменської архітектури, позбутися барокової церкви св. Юра, яка величаво домінує над містом. А якщо застосувати «принцип крові», то й латинська катедра, котра є символом польської присутності у Львові, не має права на існування, бо будувалася німецькими майстрами з Бреслау.

Поляками не були скульптори та архітектори Гартман Вітвер, Антон Шімзер, Павло Римлянин, Ян де Вітте, Джакопо Бріано і ще багато інших майстрів, які будували і прикрашали наше місто. Отже, Львів без скульптур на Ринку (та й більшості тамтешніх будинків), костелів Єзуїтів та Домініканців нагадував би убоге провінційне містечко.

Уявіть собі Львів без знаменитої львівської сецесії, без архітектора Івана Левинського, й від знаної перлини нічого не залишиться.

Здавалося б абсурдність такого підходу є очевидною, але коли це робиться в межах конкретної національної парадигми, то чомусь видається виправданим і логічним.

 

Нові мешканці старого міста

І ще про традицію. Найкраще певну історичну тяглість можна побачити на прикладі архітектури. Але й інтернаціональність культури як явища нам також може продемонструвати саме архітектура. Мешканці вмирають, виїжджають, їх можуть депортувати, а от кам'яниці та церкви залишаться.

Те, як поведуться нові мешканці в новому для них місті, можна тільки гадати. Або визнають своїм і «доведуть», тобто «штучно вибудують», історичне право на нього, або почнуть припасовувати до своїх смаків і уявлень. Найгірше в цьому процесі - це спроби надати собі виключне право визначати, хто може бути спадкоємцем, а хто - ні. Для такого міста як Львів це може виявитися фатальним: через те, що населення його в результаті Другої світової війни змінилося на 90%, і майже всі теперішні його мешканці є «новачками».

Ностальгійні спогади про «тамтой» Львів є нашою особистою справою. Хтось малим хлопчиком приїхав сюди зі Станіславова і відтоді середовище «колєжанок» його бабці назавжди лишилося для нього мірилом львівськості і рафінованого стилю міського життя. А хтось народився тут після 1945 року і вважає, що його батьки завоювали це місто для нього своєю кров'ю. Інші вважають підставою своє галицьке походження. Фактом лишається одне - більшість теперішніх львів'ян родом із радянського періоду. Вдавати, що ми не знаємо, що Львів став українським саме після Другої світової війни, далі не можна.

Моя основна теза така - вилізти нарешті з національних окопів, відмовитися від етноцентричного зображення історії Львова, розглядати його виключно як «багатоманітність» в просторі і часі, й визнати право кожного львів'янина на свою історичну традицію.

 

Довiдка ZAXID.NET

Василь Расевич - історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу нової історії Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України.

Займається дослідженням колективної пам'яті й історичної свідомості, процесів націоналізації релігії та сакралізації нації на прикладі Східної Галичини.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 32

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Василь 15 лютого 2008, 19:53

    До Студента Ви мене втомили. До Вас як горохом об стіну, або я дійсно Вас не розумію... Може у мене занадто слабка підготовка і я не доріс до Вашого рівня мислення :-))) Я не розумію і не бачу Ваших питань. На майбутнє: формулюйте чіткіше свою думку.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Студент 15 лютого 2008, 18:35

    Прикро за вченого, який у відповідь на три конкретні питання (порушувані ним же) відсилає до книжок (про етикет мовчу). Читаю і розмовляю до Вашого відома не лише словянськими мовами, тож щодо поінформованості будьте спокійні. але з "окупацією", "рус(с)офілами" та просто людською памятю таки прокольчик. Дякую за право надане неукові висловити думки вголос. Можна? порада (не консуоьтантська):не варто у дискусіях переходити на особисті образи, хоч у кожного свій стиль.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Василь 15 лютого 2008, 11:41

    О, як тут все запущено... Цілковита каша в голові. А в якому вузі тепер навчаються такі Студенти? Не бійтеся відповісти, бо питаюся тільки для власного "вжитку". Каюсь, я все пробував дошукатися логіки у Ваших дописах. А її нема. Вам треба ще дуже довго вчитися і не тільки з українських книжок. Вважаю нашу "дискусію" не ефективною і для себе такою, що забирає у мене час... Може краще проконсультуйтеся у своїх викладачів, особливо тих, хто викладає цей період історії.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук