Місто, де завжди існує «завтра»
Чотири історії Львова: польська, єврейська, американська та кримськотатарська
Ольга Перехрест, 0фото Влад Яценко
«Ринкоцентричне» місто, бульбашка всередині України, місто, де завжди існує «завтра». Таким бачать Львів його мешканці, що колись свідомо обрали це місто та переїхали до нього — з Польщі, Ізраїлю, США та українського Криму.
Протягом тижня у львівському Центрі міської історії відбувався форум сторітелінґу «Майбутнє у спогадах: Львів як вибір», де четверо успішних львів'ян ділились своїм баченням та своїми спогадами міста, у якому вони не народились, але обрали його.
ZAXID.NET занотував польську, єврейську, кримськотатарську та американську історії Львова.
* * *
Я не прихильниця тої картинки, яку Львів показує назовні.
Польська дослідниця Вікторія Маліцька живе у Львові вже шість років. Вона досліджує культурну антропологію, налагоджує зв’язки між дослідниками Польщі та України, а також є представницею Національного закладу ім. Оссолінських (Оссолінеум).
Вперше у Львові я опинилась у 2004 році, коли вчилась на другому курсі університету. Я приїхала в грудні зі своїми друзями з Вроцлава, щоб якось підтримати українців під час Помаранчевої революції. І це місто мене захопило. Було зимно, падав дощ, все було сірим. Але, попри це, Львів справив на мене велике враження. Вже у 2005 році я оселилась тут на місяць у своєї подруги, щоб проходити музейну практику у Етнографічному музеї. Ми жили на площі Ринок, 12.
Коли після завершення навчання я шукала роботу, з’явилась пропозиція з Оссолінеуму — вони шукали представника у Львові. Це було ідеально. Спочатку я думала, що мешкатиму тут лише рік чи два, але живу вже шість. І навіть маю проекти на 2018-ий.
Ця архітектура, вулиці, пагорби — це все дозволяє любити це місто. Тут живе багато різних людей. Не всі розуміють і не до кінця хочуть оцінити й розуміти цю красу.
Львів — це «ринкоцентричне» місто. Саме у центрі найшвидше знайти своє місце. Люблю «Фацет» на Вірменській, люблю «Дзиґу», «Кафе №1», «Вірменку». Люблю «Mons Pius» за його Вірменський дворик. Першим моїм львівським місцем стала саме «Дзиґа». Ще я дуже люблю занедбані бари, і якраз знайшла такий — на вулиці Чайковського, біля філармонії. Він називався «За кулісами».
Я не прихильниця тої картинки, яку Львів показує назовні. Мені не подобається, що Львів є містом кави і шоколаду. Мені це здається штучним і наївним. Найбільшу загрозу для Львова бачу в туризмі. Бо мусять бути якісь стандарти, і треба буде колись зупинитись. А зараз творці туристичного простору роблять що хочуть.
Як щаслива роверистка, я не мушу користуватись громадським транспортом. Але не заздрю тим, хто мусить. Бо коли взимку не можу їздити на велосипеді, то ходжу пішки.
Ні поляки, ні євреї майже не показані у публічному просторі Львова. Хоча зараз єврейська тема почала проговорюватись. Я мрію, щоб польська історія була відкрита для львів’ян. І щоб вони не боялись цієї історії. Ідея міста і полягає в тому, що воно об’єднує всіх, незалежно від національності. Львів може таким бути, і він хоче цього.
Я почуваюсь львів’янкою. Це місто — моя велика любов, і я почуваюсь його частиною.
Якби могла, то перенесла би до Польщі львівський спосіб життя. Цей його спокій, де якщо щось не вдається — можна зробити завтра. Тут завжди є «завтра».
* * *
Кримські татари мають у Львові певний кредит довіри.
Культурний менеджер кримський татарин Халіл Халілов приїхав до Криму з Узбекістана в 2003. Через 11 років, унаслідок анексії Криму, він покинув Сімферополь і переїхав до Львова. Тут він став співорганізатором фестивалів Jazz Bez та «Флюгери Львова».
Я народився в Узбекистані, куди були депортовані мої предки. Остаточно переїхав до Криму в 2003 році, де й лишився.
Те, що сталось в Криму, було несподіванкою для всіх. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. У мене було заплановано чимало концертів, і тут — анексія, з’явились танки і БТРи. Страху не було. Була образа і відчуття приниження, що у твій дім увірвались, а ти не можеш нічого зробити.
Перші, хто почав виїжджати з Криму — діячі культури. Бо не можна творити, коли на тебе тиснуть і обмежують. Не дочекавшись відповіді від друзів з Києва, подзвонив до Львова, до Аліма Алієва. Він сказав: «Негайно приїжджай, ми допоможемо». Перший час жив на кухні в Аліма.
Я думав, що все це ненадовго. І досі так думаю: що все це закінчиться, і скоро я повернусь до Криму. Але реалії трохи інші.
Львів не просто так називають культурною столицею: тут чимало культурних діячів мають великий досвід, і я хочу набратись цього досвіду, щоб перенести його до Криму. Найціннішими першими знайомствами в новому місті стали Маркіян Іващишин та Театр Леся Курбаса.
Перший проект, який я зробив у Львові — «Музичні колаборації». Ми змішували український та кримськотатарський фольклор, підбирали мелодії. Кожна пісня має свою мелодичну лінію, яку ми намагались ламати, щоб поєднати різні пісні. Ми зробили дивовижне відкриття: знайшли п’ять чи шість пісень, які мають ідентичну мелодичну лінію.
Спілкуючись з переселенцями, я часто чую, що у Львові не вміють працювати, у Львові все відбувається повільно і тут забагато думають. А «у нас» (на Сході чи в Криму) все робиться швидко, по-діловому. Але у нас в Криму курортний сезон дуже короткий, тому й доводиться все робити дуже швидко.
Можна подумати, що львів’яни важчі на підйом, але це не так. Тут просто інший підхід до справи. У Криму я не міг планувати щось на рік чи навіть на кілька місяців. А тут я цього навчився.
Є чимало легенд про те, що на Сході всі кричали «Путін, введи війська!», а у Криму всі опирались. Це одна з причин, чому кримські татари мають у Львові певний кредит довіри.
Знаю багато віруючих львів’ян, які не вбачають проблеми у відкритті мечеті у Львові. В той же час чую про те, що мечеті у Львові не місце. Маркіян Іващишин казав мені, що мечеть треба будувати, причому обов’язково — в центрі міста. Але це складно, і суспільство має бути готовим до цього.
Якщо говорити про переселенців, зокрема про кримських татар, то ми вже, певно, довели львів’янам, що не несемо якоїсь загрози. Ми такі ж українці, і так само любимо свою країну. У нас схожі цінності — ми так само любимо говорити про свою ідентичність і хочемо зберегти її. Ми свій екзамен здали. Але Львів, який повторює про свою мультикультурність — ще питання, чи пройде він цей екзамен. Вважаю, що ініціаторами будівництва мечеті мають бути саме львів’яни.
З усіх регіонів України, на мій погляд, Львів є найбільш європейським. Мабуть тому, що він ближче до кордону. Тут є європейські цінності: права людини, свобода віросповідання, культурні цінності.
Львів — це мій другий дім.
* * *
У 1993 році Львів був таким самим сірим, як і Луганськ.
Одна з найвідоміших молодих львів'янок, співачка та громадська діячка, Брія Блессінґ, каже, що вона є одночасно американкою та українкою. У 1993 році її родина прийняла рішення покинути спокійне життя у Техасі та переїхати до України — спочатку до Луганська, а потім до Львова.
Мені було 12 років, коли у 1993 році батьки зібрали нас з сестрами і сказали, що ми переїжджаємо до України. Моя перша реакція була: куди? Батьки показали Україну на карті, і пообіцяли, що це тільки на рік чи два. Але ось вже 23 роки, як Україна стала для нас домом.
Спочатку ми приїхали до Луганська. У 1993 році у Львові не було так солодко, як зараз, хіба архітектура гарніша. А так, Львів був таким самим сірим, як і Луганськ.
У нас не було на меті відкривати церкву, ми хотіли просто поділитись з людьми нашою любов’ю до Бога. Хотіли допомагати, привезли з собою багато медикаментів. Нас здивувало, що у Луганську люди були відкриті до таких розмов. Коли ж переїхали до Львова, то думали: тут теж буде легко, адже тут стільки церков і віруючих людей. Але виявилось, що тут все набагато важче. Нас називали сектантами. Одного разу, коли моя молодша сестра, якій було 11 років, гралась з дітьми на вулиці, одна старенька бабуся сказала моїй сестрі: «Сектантка!» і вдарила її по обличчю. Ми були в шоці. Мені здається, це була не злість, а просто страх. Бо ми боїмось того, що не розуміємо, що відрізняється від нас. Наша віра трохи відрізнялась від їхньої. Можливо, через це нас боялись.
Ми тоді жили у Сокільниках. Пам’ятаю, ми з друзями щовечора сиділи у дворі, поки мама не починала кричати з балкону: «Брія! Ану вже, до хати!».
Моє ставлення до України змінилось під час Помаранчевої революції. Друзі поїхали до Києва, і ми з сестрами поїхали з ними. Тоді я вперше справді побачила український народ. І зрозуміла, що ці люди такі сильні і принципові, але водночас такі мирні. Це був перший крок до того, щоб Україна стала для мене домом.
Мені досі соромно за свою українську, бо здавалось би — за 23 роки вона могла б стати досконалою. Ми в родині ніколи не вчили мову систематично, лише через спілкування.
Колись, щоб подзвонити закордон, треба було «замовляти» дзвінок в оператора. Коли ми приїхали у Львів, тато хотів замовити дзвінок: підняв слухавку і звернувся до операторки російською. А вона відповіла: «Розмовляй українською!» і кинула трубку. І тато каже: «Здається, нам треба вивчити українську».
Пам’ятаю, як ходила з мамою на Галицький ринок. Мама брала з собою блокнот і ручку. Вона підходила до якоїсь бабусі, показувала пальцем на картоплю і питала жестами — скільки? Давала блокнот з ручкою, бабуся писала ціну і повертала. І ще мама питала, як це сказати. Таким чином ми почали вчити цифри, а також такі слова як «морква» чи «картопля».
Львів – це благословення для України, бо він надихає людей любити Україну.
Мої знайомі не зі Львова, які приїжджають сюди вперше, стають більшими патріотами. Навіть мій друг з Херсону почав говорити зі мною українською. Львів нагадує українцям, що вони українці.
Колись моїм улюбленим місцем була площа Ринок. Зараз, вибачте, це перетворилось на цирк. Шкода. З одного боку, я розумію, що активний туризм — це добре, і це приносить місту чимало користі. Але це не моє. Сумую за спокійним Львовом, з порожньою площею Ринок. Моє — це кав’ярні. Наприклад, «Black Honey» на Дорошенка — там спокійно, бо туди ще не дійшли туристи.
Життя в Україні навчило мене жити простіше. Особливо на початку, в 1990-х, коли тут не було майже нічого. Я зрозуміла, що без шопінгу можна вижити, без комп’ютера теж. Що без цих зручностей, до яких я звикла, теж є життя. Це не є необхідністю для задоволення чи щастя.
Перші 9 років в Україні я була на 100% американка. Переконувала всіх, що Америка є найкращою країною в світі. Потім, після Помаранчевої революції, почала казати, що я українка, і що тільки українське — найкраще. Минулого року, коли я була в США під час благодійного туру на підтримку України, то хотіла сказати, що на 50% — я американка, а на 50% — українка. Та тоді почула голос всередині, який сказав: «Брія, а для чого тобі обирати? Ти можеш бути на 100% американкою і на 100% українкою». Мені не треба обирати. Я багатша людина через те, що маю в собі дві культури.
* * *
Якщо ти дуже тісно пов’язаний з двома світами, важко втримати ці два світи всередині себе.
Одесит Ар'є Лисаков прийняв рішення оселитись у Львові в 2015. До цього він обіймав високу посаду у компанії Intel, працюючи у Тель-Авіві. А у Львові почав займатись інвестиційною та біржевою дільністю. За словами Ар'є, до переїзду його підштовхнув концерт «Океану Ельзи».
Дуже довго я не знав жодного іншого місця, окрім Одеси. Я був звичайним хлопчиком у звичайному місті. Коли пішов до єврейської школи, вже там почав відкривати для себе щось більше. Одеса була моїм домом, але почався з’являтись інший дім — Ізраїль. Можна почуватись вдома у різних місцях, тоді я почав це розуміти. Коли родина переїхала до Ізраїлю, мені було 10 років.
У 2004 році я знов приїхав до України. Це була шкільна поїздка, яка співпала з Помаранчевою революцією. У 1990-х в Одесі не було дуже популярно любити Україну. Коли ми жили там, зв’язок саме з містом, з Одесою, був міцніший, ніж з країною. Але потім щось змінилось. Я почав переживати за Україну. Події 2004 року були революція особистого зв’язку з цією землею. У 2014-му я був частиною «українського руху» в Ізраїлі, і бачив, як в багатьох прокинувся цей зв’язок із своєю другою ідентичністю.
Якщо ти дуже тісно пов’язаний з двома світами, важко втримати ці два світи всередині себе.
Я не жив ніде, окрім Ізраїлю та України. Жив у багатьох містах в Ізраїлі. Але це така маленька країна, що переїжджати там — це ніби змінювати квартири у Львові. Майже нічого не міняється довкола.
У серпні 2015 я приїхав до Львова на концерт «Океану Ельзи». Це була однією з причин, чому я взагалі поїхав до Львова. Я знав Одесу, бачив Київ — і хотів побачити Львів, ще й вперше почути «Океан Ельзи», яких почав слухати десь за півроку до того. Подумав, якщо не сподобається — поїду назад. Це було літо 2015-го, вирувала війна, був дуже складний час. Але той концерт став просто вибуховим досвідом. Я почав придивлятись до міста, намагаючись зрозуміти, чи це місто для мене.
Львів – це місто, де відчувається бачення нової України. Принаймні я це бачу.
Можливо, найбільшою проблемою тут є брак різноманітності. Коли різні групи людей дивляться в одному напрямку, вони втрачають щось з поля зору. Вам потрібне багатоголосся думок, різні погляди, щоб бачити альтернативи. Мені доводиться багато працювати за межами площі Ринок, і я зустрічаю чимало людей, які не знають, що «Львів відкритий для світу». Тут є багато страху і недовіри, не лише до іноземців, але до руху, до розвитку. Це має вирішитись саме собою. За рік важко помітити зміни, але я чув, що ще 10 років тому місто було геть інакшим. Тобто, ці зміни відбуваються. Просто у рутинному житті цього не помічаєш.
Моя інтуїція підказує, що життя у Львові є більш львівським, аніж українським. Це робить Львів бульбашкою всередині України. Це його сильна і слабка сторона водночас.
Єврейська громада може зі мною не погодитись, але мені здається, Львів добре опікується єврейською спадщиною. Кроки, які вже зроблені, скеровані на примирення історії міста. Хорошим прикладом цього є Простір Синагог.
Я живу на вулиці Мулярській. Коли шукав, де придбати помешкання, то ще нічого не знав про райони та їхню історію. Коли піднімався сходами цього старого будинку і побачив вид зі свого вікна, то відчув — це саме моє місце. Пізніше я дізнався, що тут був старовинний єврейський район Львова. Так я опинився в центрі того місця, де не планував бути, але мусив опинитись.
Пізніше я купив ще одне помешкання, навпроти бібліотеки на Мулярській (де раніше був єврейський шпиталь). Я нічого не знав про це місце, але це була вигідна інвестиція. Згодом сусіди розповіли мені, що в цьому будинку жили офіцери СС. Більше того, їхні польські сусіди переховували у квартирі на першому поверсі (яку я також викупив) євреїв — тому що це був єдиний будинок, який німці не обшукували. Абсолютно випадково я купив обидві ці квартири: де жили німецькі офіцери і де ховались євреї.
В Ізраїлі на кожній двері є мезуза — спеціальна капсула з сувоєм Тори. Там це звична річ. Коли я готувався до переїзду до Львова, то взяв одну із собою. Це була важлива частина моєї подорожі. Я єврей, який живе у Львові, і хотів залишити свій, єврейський, знак у цьому місті. Це була перша мезуза, яку я поставив у своєму житті. Так у Львові з’явився новий єврейський будинок.
(Фото Влада Яценка, Центр міської історії)