Між тотальним оновленням та тотальною некомпетентністю

Верховна Рада України – це тільки одна з гілок влади. Зміна людей, які представляють законодавчу гілку влади, має великий запит у суспільстві. Але люди у своїй більшості не розуміють функції ВР. Тому для них депутат – це не тільки той, хто пише закони, а передусім людина, що ставить лавочки, ремонтує дорогу, будує садочок. Функції органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади для більшості населення асоціюються з депутатом. Таке сприйняття склалось через «засівання» народними обранцями округів. Тому виборець шукає не ефективного політика та якісного представника у ВР, а «папу» чи «господаря», що опікуватиметься їхнім округом.

Така діяльність депутатів стала можливою не тільки через їхні потенційні впливи чи неймовірні знання. Тут більше некомпетентність місцевих органів влади, які не здатні задовольнити потреби громади. Говорячи про появу нових облич серед депутатів, не потрібно забувати і про прихід нових працівників в орган виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Півтори сотні нових депутатів. Приблизно стільки нових людей потрапить до Верховної Ради за списками, згідно з актуальними результатами виборів. Якщо порівнювати це з попереднім складом парламенту, то цифра вражаюча.

Зміна поколінь політиків від президента до президента – річ нормальна. Але в Україні із цим завжди є проблеми. Приходять ніби й нові обличчя і старі вже на пенсії, але по факту виявляється, що нові не нові, а старі далі впливають і керують.

Поразка Петра Порошенка поставила жирну крапку – керівники «покоління Кучми» втрачають ключові посади в державі. Порошенко був останнім, хто вийшов із системи, яка будувалась і розвивалась у 90-х. І тут варто говорити не тільки про систему управління, а й про комунікацію із суспільством, сприйняття громадських активістів, «гру» з ідеологічними гаслами.

Нові обличчя – це один із запитів суспільства на двох Майданах і останніх виборах. І вони появляються завжди. Приходять з громадського сектору, журналістики та бізнесу. Але їх ніколи не було достатньо та й на високі посади вони не потрапляли. Максимум заступник міністра чи керівника адміністрації. Ключові посади завжди отримували досвідчені (старі) політики чи службовці зі стажем.

Цим запитом вдало скористалась команда Володимира Зеленського і не використав свого шансу на виборах президента Славко Вакарчук. Ці два приклади дуже добре демонструють розчарованість людей у старих обличчях і невпевненість нових у своїх перспективах. Але після перемоги Зеленського ситуація почала різко мінятись. Проте зміни й активізація відбуваються тільки під час виборів до ВР. Чи буде така сама активність при формуванні органів виконавчої влади, наразі важко сказати. Радше ні, ніж так. У конкурсах на посаду керівника митниці та нового голову фіскалів виявилося досить мало нових людей, які готові були йти працювати у виконавчу владу.

Команда Зеленського вже зробила важливий крок щодо зміни старих на нових. До роботи були залучені громадські активісти різного рівня компетенцій та популярності. Це дає можливість краще відстежувати роботу його команди. Оскільки активісти, як маркери, вони завжди мали свою позицію та відстоювали позитивні зміни в країні (хтось не один рік), і стартували вони в його команді зі своїх позицій, а не з позицій Зеленського. Тому по них можна буде бачити, як міняється політика та куди рухається – вони не new name і ми вже отримали точку відліку.

Наступне, що потрібно зробити – це перестати робити акцент на загальному визначенні «нові обличчя». Вони будуть і їх буде багато. Але це дійсно тільки обличчя. Мають прийти не просто нові люди, а фахові експерти в різних напрямах. Зараз дуже активно критикують зовнішню політику Офісу президента, і підстави для цього є. Проте дуже мало говорять про те, що в команді Зе просто немає «нових облич», які могли б працювати у цьому напрямі. Немає кваліфікованих дипломатів і в ще одній команді «нових облич» – партії «Голос».

Це проблема не тільки цих двох партій чи окремого напряму. Така ж ситуаціє є у всіх силах та в багатьох ключових для держави питаннях. І вся радість від зміни старих на нових зникає. Бо ми побачимо нових людей, але не побачимо змін через відсутність в них експертності. Тому знову з’являтимуться люди, які вже працювали в органах влади, бо немає вибору.

Зацикленість на «нових обличчях» у Верховній Раді повністю залишає поза увагою питання формування нового Кабінету Міністрів. Можна ще говорити про облдержадміністрації і райдержадміністрації, а в майбутньому і про органи місцевого самоврядування, де також є запит на нових, яких просто немає. Але питання уряду наразі найважливіше, оскільки він відповідає за економіку і соціалку, освіту і культуру, бюджет і його виконання. І серед тих, хто йде у парламент, дуже мало спроможних ефективно працювати в Кабміні. А якщо вони підуть туди, то якою залишиться ВР. Проте не обов’язково рекрутувати новий склад уряду із чинних депутатів. Можливо, ми вперше побачимо формування технократичного уряду.

Вибір, який очікує нас у майбутньому, не дуже оптимістичний. Ефективний парламент, який ще буде вчитись і набивати гулі, та «старий» Кабмін. Не дуже якісний парламент, але робочий уряд з недосконалими законами. Здавалося б, знайти три десятки людей для посад прем’єра та міністрів не так складно. Але одна людина на посаді міністра нічого сама не вирішує. Важливо якісно заповнити вакансії заступників і керівників департаментів. А це дуже важко, бо ефективних менеджерів – не так і багато, а готових іти працювати у владу – ще менше (більшість вже у списках). Також треба розуміти, що підготовкою документів, розпоряджень та постанов займається не міністр особисто, а працівники міністерства. Більшість з них працює вже не з одним урядом, а деякі і не з одним президентом, тому, говорячи про ефективну імплементацію законодавства, треба змінювати і їх. Але чи є на кого?

Новим партіям, які стали більшістю і формуватимуть уряд, зараз варто говорити не тільки про реформи, які дадуть результат через кілька років. А паралельно думати над швидкою реформою державної служби, щоб отримати можливість швидко залучити ефективних працівників (мотивувати тих, що вже працюють) і запропонувати їм ринкову заробітну плату.

Реформа державної служби, яку успішно заблокували чотири роки тому, могла б суттєво прискорити реалізацію всіх запропонованих змін. Але більшість реформ наштовхувалась на нерозуміння і небажання щось міняти.

Тому, говорячи про некомпетентність нової ВР, не потрібно забувати про виконавчу владу. Хто прийде туди і як втілюватиме законодавчі ініціативи. Дуже часто підзаконні акти відіграють більшу роль, ніж закони. Їх відсутність зупинить виконання навіть найідеальнішого закону. Навіть найефективніша ВР не застрахована від провалу її законів.