Чи варто очікувати диктатури «Слуги народу»

Ось і відбулися ці епохальні вибори, які вже навіть встигли назвати хто «електоральним майданом», «перемогою над злочинною системою», а хто – «електоральним антимайданом», «реваншем проросійських сил». У будь-якому випадку, за своєю важливістю та сподіваннями на оновлення (демонтаж) системи їх можна порівняти хіба що з першими демократичними виборами ще до Верховної Ради УРСР 1990 року. Спробуймо зробити обережний прогноз, чого можна очікувати від нового парламенту.

Обережність прогнозу продиктована приходом до українського законодавчого органу маси реально «нових облич». Обличчя ці не тільки нові, але й напрочуд різнобарвні (навіть у межах кожного окремого політичного проекту). Чого від них сподіватися – поки що не ризикне сказати навіть найсміливіший політичний аналітик. Можемо хіба будувати евентуальні моделі та складати апроксимативні сценарії.

Почнемо з цифр, тобто з результатів недільних виборів. На момент публікації статті було підраховано 79,15 % бюлетенів. Незаперечна переможниця виборів президентська партія «Слуга народу» здобула 42,81 % голосів виборців. Це забезпечує їм 123 місця у ВРУ. Окрім того, на одномандатних округах «слуги» виступили ще успішніше, зібравши загалом 130 мандатів. Тож сумарно СН матиме в парламенті 253 багнети.

Партію «Опозиційна платформа – За життя» підтримали 12,98% виборців (37 місць). Ще шість мандатів ОПЗЖ підібрала на мажоритарці. Тож разом – 43 місця.

За партію «Європейська солідарність» віддали свої голоси 8,34% виборців (24 місця). На мажоритарних округах команда екс-президента Петра Порошенка здобула ще один мандат. Разом – 25.

Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» мусило задовольнитися симпатією 8,09% електорату (23 місця). Одномандатні округи дали адептам екс-прем’єрки Юлії Тимошенко тільки два мандати. У підсумку – 25 парламентських місць.

І нарешті партія «Голос», яку підтримало 6,09% виборців (18 місць). Ще три перемоги команда фронтмена «Океану Ельзи» Святослава Вакарчука здобула на одномандатних округах (причому винятково в його рідному Львові). Тож сумарно «Голос» матиме 21-го депутата.

Що можемо сказати передовсім? Те, що «казус Макрона» таки повторився в Україні. Нагадаємо, що два роки тому, у травні 2017-го Емманюель Макрон несподівано обійшов маститих конкурентів на президентських виборах у Франції, не залишивши жодних шансів ні ультраправій Марін Ле Пен, ні соціалістові Франсуа Олландові, ні «республіканцеві» Франсуа Фійонові, котрі вважалися фаворитами. А через кілька місяців Макронова партія «Вперед, республіко!» здобула переконливу перемогу на парламентських виборах, ледь не досягнувши конституційної більшості.

Так що Україна в політично-електоральному аспекті цілком вписується в актуальні західні тенденції прагнення нових облич, надання преференцій несистемним політикам. Так було в США з обранням Дональда Трампа, у Греції з приходом до влади лівацької партії «СІРІЗА», в Італії, де позачергові вибори виграли популістська «5 зірок» і ультраправа «Ліга», у Чехії, де до влади прийшла партія ANO Андрея Бабіша…

Перелік можна продовжувати. Однак зразу зауважимо, що далеко не завжди ці тенденції до новизни приносили позитив і поступ, як це сталося у Франції. Наприклад, в Італії оновлення влади призвело лише до зростання ксенофобії, возведеної у ранг державної політики, нагнітання євроскептичних настроїв, гострого протистояння Риму з Брюсселем. Не найкраще показали себе «нові обличчя» в Чехії чи Австрії. Але в будь-якому випадку це мало статися, Європа мала перехворіти цією «дитячою недугою», щоб потім стати сильнішою та монолітнішою.

І Україна, яка прагне європейської інтеграції, повинна була теж заразитися цією хворобою. Чи буде ця «зараза» нам корисною? Ймовірно. У будь-якому разі зашкарублу систему непотизму й олігархату життєво необхідно було зламати. Тому вже хоча б інстинкт самовиживання диктував нам прагнення до політичного оновлення.

Володимир Зеленський, переконливо вигравши у травні президентські вибори й привівши до перемоги свою партію на парламентських виборах, має всі шанси здобути безпрецедентну в новітній історії України владу. Щоправда, на початку 1990-х у ВРУ й існувала сумнозвісна «група 239» з комуністів і їхніх симпатиків. Але тодішній президент Леонід Кравчук, хоч і був вихідцем з керівництва Компартії, проте став для твердолобих комуністів у парламенті радше опонентом, аніж соратником.

Треба віддати належне українським соціологам, більшість авторитетних демоскопічних інституцій досить точно передбачили результати виборів за партійними списками. Щоправда, мало хто спрогнозував такий шалений успіх СН на одномандатних округах. Більшість експертів були переконані, що на «мажоритарці» значно успішнішими будуть старі-добрі депутати, котрі роками «засівали» підконтрольні їм округи. Тобто, на одномандатних округах мали б зібрати найбільший врожай представники «Європейської солідарності», опоблоків, «Батьківщини» тощо. Ніхто не очікував перемоги «Слуги народу», причому такої феєричної, коли «мажоритарників» вийшло ще більше за «списочників».

Тож, з одного боку, ситуація складається доволі тривожна, адже Зеленський концентрує у своїх руках фактично всю повноту влади (про судову гілку говорити смішно, вона завжди гнеться під президента). Як тепер жартують у Facebook: слуга народу перетворився на його пана. Зрештою, соціологія й так чітко засвідчує прагнення більшості українців до «твердої руки». То чи не стане Зеленський диктатором, «українським бацькою»? Чи не скористається своїми повноваженнями для особистої наживи чи здачі національних інтересів ворогам? Сподіваємося, що ні, принаймні такі тенденції поки що не проглядаються. А кілька гопниківських випадів нового президента спишемо на його кострубаті намагання знайти свій стиль спілкування з підлеглими й електоратом. На таку собі спробу зберегти плюси іміджу від серіального Голобородька, відкинувши мінуси, спричинені відчуттям віртуальності персонажа.

З іншого боку, у концентрації влади в одних руках є й свій позитив. Адже тепер маємо єдиний центр відповідальності, якому вже не вдасться «відмазатися», скинути вину на іншого в разі якогось проколу. Зеленський має всі важелі впливу й достатню народну довіру, щоб проводити в життя такі необхідні реформи, з якими зволікала попередня влада. Завдяки здобутій більшості однієї партії вдасться досить швидко ухвалювати потрібні закони, затверджувати бюджет тощо.

Проте існують певні сумніви в ефективності парламентського процесу, викликані поспішністю формування самої партії «Слуга народу», тим, що партійні списки формувалися «на коліні», на перевірку мажоритарників від партії бракувало часу. Чи вдасться ефективно керувати такою різношерстою депутатською масою?

Ризики наявні. Навіть сам Зеленський не на сто відсотків впевнений у своєму депутатському корпусі. Бо як інакше пояснити, що за таких сприятливих умов він все ж заявив про намір створити коаліцію з партією «Голос». Що ж, Вакарчук зі своїми двома десятками депутатських багнетів може здобути «золоту акцію», якщо у мегафракції СН почнуться різні пертурбації. А варто визнати, що партійний список «Голосу» викликає найбільшу довіру своїм підбором фігурантів – молодих й водночас фахових людей з поки що незаплямованою репутацією.

Цікаво буде також поспостерігати за парламентською поведінкою Петра Порошенка та його сильно змарнілою фракцією. Буде «Європейська солідарність» голосувати за корисні законодавчі ініціативи від СН чи гратиме на жорстке протистояння з владою на зразок Тимошенкової «Батьківщини» в попередньому скликанні ВРУ?

Сама ж «Батьківщина» не викликає жодної цікавості. Ми вже бачили її членів у ВРУ не один десяток років, тож нічого окрім оскоми вони не викликають. Маємо лишень надію, що в СН вистачить глузду не йти на альянс з Юлією Володимирівною, котра може затягнути нову коаліцію лише в трясовину популізму.

А щодо ОПЗЖ Віктора Медведчука, то сподіваємося, що в новому парламенті вона буде руконеподаваною. Партія, керівництво якої так собі запросто літає на зустріч з агресором, вихваляється близькістю до Кремля, намагається підкупити електорат подачками з Москви, не повинна мати політичного майбутнього в новій Україні.

Судячи з повідомлень західної преси, весь світ зацікавився українськими виборами й має намір пильно стежити за роботою нової Верховної Ради. І це прекрасно. Значить електоральним переможцям, котрі відчуватимуть контролюючі погляди звідусіль, треба буде показати себе з якнайкращого боку.