Московська церква в Україні: в очікуванні рішення

22 листопада в релігійному житті України відбулася неймовірна подія. Служба безпеки України провела обшуки (а компетентні люди стверджують, що це був лише огляд, оскільки на обшук не було відповідного судового рішення) на території Києво-Печерської лаври – центральної святині Української православної церкви, але, на жаль, Московського патріархату.

Ще якихось кілька років тому ця церква була наймасовішою в Україні за кількістю парафій та вірян, а головне – політично найвпливовішою. Особливо чітко це можна було зауважити за часів президентства Віктора Януковича, який був відданим вірянином УПЦ МП. Утім і з його втечею до Ростова після Євромайдану церква аж ніяк не втратила всіх своїх впливів. Адже ще й досі, навіть на тлі війни, є достатньо прихильників цієї реально проросійської церкви на багатьох владних щаблях у Києві.

Тому логічно виникає запитання: почалася реальна боротьба із вкрай шкідливим впливом однієї з потужних пропагандистських інституцій Кремля на теренах України, яка вже давно назріла? Чи це показуха влади для відчіпного, щоб лише продемонструвати свою реакцію на обурення суспільства реальними фактами гри церкви на користь ворога? Про це ми дізнаємося лише з часом, слідкуючи за подальшими слідчими діями та судовими провадженнями. Поки що новітній історичний досвід навіює нам песимістичні думки.

Ось уже 32 роки на українських теренах існує ця воістину лукава інституція, названа Українською православною церквою, а фактично – філією Російської православної церкви. До речі, першим її предстоятелем був славно(сумно)звісний Філарет. Пригадав цього діяча лише для того, щоб навести дуже промовисту цитату з його інтерв’ю Радіо Свобода, проведеного в січні 2019 року. «Потрібно, щоб кандидат чи в архієреї, чи в священники був лояльним до радянської влади. Якщо кандидат лояльний до радянської влади, то тоді давали дозвіл в КДБ, точніше, Рада у справах релігій. Бо там працювали ті ж офіцери КДБ. В Раді у справах релігій давали дозвіл, що це людина лояльна до радянської влади. Якщо людина нелояльна, була проти радянської влади, то тоді не давали дозволу на рукоположення… Справа в тому, що не було жодного єпископа, який не мав би контактів з ними (із КДБ, – ред.). Якщо він не мав контактів, то він не був єпископом. Тому якщо хтось з архієреїв тих скаже, що він не мав контактів, то це означає, що він говорить неправду. Я це точно знаю», – щиро визнав Філарет.

Отже, у жовтні 1990 року розгалужена мережа агентів у рясах просто змінила назву з РПЦ на УПЦ. Київського патріархату, нагадаю, на той момент ще не існувало. Коли менше ніж через рік на мапі світу з’явилася незалежна Україна, статус УПЦ фактично не змінився. Щойно в червні 1992 року вже згаданий Філарет, зазнавши фіаско зі здобуттям крісла очільника РПЦ, ініціював створення УПЦ Київського патріархату. Відтак Московському патріархату довелося трішки поступитися приходами, головно в Західній та Центральній Україні.

При цьому УПЦ МП, як уже було сказано, ще довго залишалася наймасовішою церквою в Україні і єдиною канонічною серед православних. Аж поки не прийшов Томос у грудні 2018 року. З’явилася Православна церква України – теж канонічна. Навіть, можна сказати, значно канонічніша, аніж УПЦ МП, статус якої забезпечував лише зв’язок із РПЦ, який українська філія церкви намагалася замовчувати.

Щобільше, зразу ж після здобуття Томосу Верховна Рада України ухвалила Закон № 2662-VIII «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"», який зобов’язував, зокрема, УПЦ МП змінити свою оманливу назву на таку, що чіткіше відображає реалії, – Російська православна церква в Україні. Оскільки перейменування церкви досі не відбулося, то офіційний статус церкви фактично невизначений. Хоча це їй не перешкоджає й нині залишатися однією з ключових релігійних конфесій в Україні, інституцією, яка й надалі впливає на релігійне, суспільне та політичне життя держави.

Хоча реальний шанс закрити раз і назавжди це кубло російської агентури був ще на початку 2014 року – під час першого вторгнення російських військ в Україну. І мова не лише про відкриту агітацію попів УПЦ МП за Росію. Представники церкви чинили значно серйозніші кримінальні дії, які безсумнівно підпадали під статті про державну зраду, тероризм, пропаганду національної ненависті тощо. Пригадаймо, як під час захоплення Криму «зеленими чоловічками» наприкінці лютого 2014 року церковні парафії перетворилися фактично на криївки російських бойовиків-казаков. Причому інформація про це відкрито подається в російському пропагандистському фільмі «Крим. Шлях на батьківщину». Терорист Стрєлков-Гіркін теж в одному інтерв’ю відверто розповів про використання храмів УПЦ МП для російської інвазії на Донбасі. А ще він зізнався, що монахи церкви були його бойовиками.

Ця ж ситуація, але вже у значно більших масштабах, повторилася після вторгнення російських військ 24 лютого цього року. Попи цієї церкви з хлібом-сіллю зустрічали окупантів, радо з ними співпрацювали, здавали українських активістів. Їх радо запрошували до Москви, зокрема й на церемонію проголошення анексії окупованих територій.

Проте всі ці кричущі злочини вже от вісім років проходять «непоміченими» для українських спецслужб. Жодного слідства, жодних арештів, жодних вироків. От, наприклад, Комуністичну партію України вдалося 2015 року викинути з правового поля за значно менші гріхи. То чому ж не можна і цю злочинну церкву закрити раз і назавжди? Too big to fail (занадто великий, щоб впасти) і too big to jail (занадто великий, щоб бути ув’язненим) – як кажуть американці. Ну, КПУ, теж свого часу була немаленькою, але це її не врятувало.

Тут ми знову підходимо до проблеми протегування УПЦ МП в багатьох владних кабінетах. Причому навіть нині. Так, уже заборонено діяльність головної відкритої політичної «криші» московської церкви – партії ОПЗЖ. Утім залишилося достатньо прихованих і напівприхованих апологетів. Згадаймо хоча б випадок, який стався зовсім недавно, у вересні цього року, з не ким небудь, а зі заступником начальника Головного управління СБУ у м. Києві і Київської області Юрієм Палагнюком. У листі до керівників місцевого самоврядування він фактично закликає не допускати переходу громад від УПЦ МП до ПЦУ. Бо це нібито «загрожує національній безпеці». Пригадаймо також, що вже згаданий Закон № 2662-VIII «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"» спершу завис у Конституційному Суді, а згодом був заблокований легендарним ОАСКом. Що фактично врятувало УПЦ від перейменування, але водночас зробило її статус невизначеним.

Ще більш невизначеним статус церкви став після несподіваного собору у Феофанії в травні цього року. Його учасники ухвалили рішення, які мають закріпити «повну самостійність і незалежність» УПЦ МП від російської церкви, та висловили незгоду з позицією патріарха Кірілла, який публічно схвалює російське вторгнення в Україну. Хоча реально церква з Москвою так і не порвала.

Окрім таких яскравих, відкритих казусів, які свідчать про наявність міцної владно-політичної підтримки в УПЦ МП, можна говорити про безліч менш помітних, але не менш значущих випадків. Одним із проявів цього є те, що один з найбільших християнських центрів України – Києво-Печерська лавра – незмінно вже от 34 роки належить московській церкві. Усі спроби змінити цей стан справ, який не те що несправедливий, а якийсь цілком макабричний з огляду на російську агресію, завершуються нічим.

Чи існує шанс, що візит до Лаври СБУ (чи, як жартують, Служби Божої України) зрушить справу з мертвої точки? За логікою речей, так. У повідомленні української спецслужби зазначається, що з урахуванням збройної агресії РФ «зростає ризик вчинення терористичних актів, диверсій, захоплення заручників, особливо в місцях великого скупчення громадян. Відтак вказані заходи проводяться для:

- недопущення використання Лаври як осередку "русского мира";

- перевірки даних про використання приміщень УПЦ для переховування диверсійно-розвідувальних груп, іноземних громадян, зберігання зброї тощо;

- убезпечення населення від провокацій і терористичних актів».

Причому обшуки проводилися не лише в Лаврі, а й у Корецькому Свято-Троїцькому монастирі та в приміщеннях Сарненсько-Поліської єпархії УПЦ МП на Рівненщині.

Який компромат вдалося виявити? Наприклад, проросійську літературу, яку використовують під час навчання в семінарії та приходських школах, зокрема для пропаганди «руського миру»; готівку на загальну суму понад 2 млн грн, більш ніж 100 тис. дол. та декілька тисяч російських рублів. А ще кількох підозрілих осіб, які «мали при собі лиш паспорти та військові квитки СРСР, узагалі не мали оригіналів документів, а лише їхні копії або ж мали паспорти громадян України з ознаками підробки чи пошкодження».

Тобто нічого такого, що ще більше дискредитувало б московську церкву, аніж було раніше. З іншого боку, за наявності політичної волі, і цього вистачило б принаймні для розриву договору про оренду Лаври. Була б на це лише політична воля. Чи вона є? Важко сказати.

Нагадаємо, що влітку цього року на сайті президента України з’явилася петиція про розірвання договору з московською церквою про оренду Лаври. Петиція набрала необхідні 25 тис. голосів, проте була проігнорована Офісом президента. Володимир Зеленський якось сором’язливо пояснив, що під час війни не варто робити різких рухів на релігійному полі, щоб не розбурхати міжконфесійного протистояння в українському суспільстві.

Чи можна сподіватися, що позиція українського президента зміниться, стане жорсткішою до московської церкви? Теоретично можна. До того ж запит суспільства чітко прослідковується. А в Офісі президента вміли ці віяння вловлювати. Найімовірніше, президент віддасть це рішення на відкуп ВРУ, зрештою, у нас же парламентсько-президентська республіка. Очевидно, до кінця поточного року все стане зрозумілим. Або буде ухвалено чітке й жорстке рішення аж до заборони діяльності УПЦ МП, або все обмежиться деклараціями, тобто збереженням статус-кво.