Найважча зима для України

Росія не зможе перемогти у війні проти України. Хіба їй допоможуть самі українці. Саме такий висновок напрошується зі спостереження за останніми подіями й тенденціями на фронті і в українському суспільстві. Тривожних ознак дедалі більше. Це не привід панікувати, не привід для розпачу – але привід добряче задуматись і бути вкрай пильними. Адже найближча зима може стати часом жорстких випробувань і у фізичному протистоянні, і в морально-психологічному.

Що довше триває війна, то більша від неї втома. Абсолютна більшість українців вже давно не вірить в умовні «ще два-три тижні». Та дуже багато сподівань було на широко анонсований ще з весни контрнаступ Збройних сил України з метою вибити окупантів із захоплених ними територій українського півдня. З Офісу президента чи інших дотичних до влади структур раз по раз лунали бравурні заяви про неминуче вигнання росіян, не раз називались терміни входження українських військ у Крим тощо. Все створило високі очікування, що зіткнулись з неприємною реальністю.

Реальність ця така, що росіяни мали вдосталь часу – зокрема через повільність постачання зброї й техніки західними партнерами України – для вибудовування глибоко ешелонованої та міцно фортифікованої оборони. І здолати її без панування в повітрі й загалом значної переваги в силах – це завдання, яке ще не виконувала жодна сучасна армія. Не тому, що це неможливо, а тому, що навіть не пробувала. Попри всі несприятливі чинники мужність і професійність ЗСУ зумовили помітні успіхи. Але все йде до того, що (якщо не трапиться раптового розвалу російської оборони) поставлені перед початком контрнаступу цілі найближчим часом можуть залишитись недосяжними. Це породжує розчарування і в Україні, і на Заході. Хоча, зважаючи на вказані вище несприятливі умови й важкість завдання, ЗСУ й так показують себе з найкращого боку.

Розбіжності озвучених українською владою обіцянок з реальними досягненнями на полі бою й пов’язане із цим розчарування призводять до пошуку винних, підозр і звинувачень. Нещодавнє опитування Київського міжнародного інституту соціології показало, що третина українців (32%) вірить в існування розколу між політичним і військовим керівництвом України. У грудні 2022 року таких було лише 10%. Хоча цифри ще далекі від критичних, але сама тенденція має насторожувати. Що довше затягується війна, то більшим буде невдоволення і то вища ймовірність поглиблення розколів всередині українського суспільства, яке в перші місяці повномасштабного вторгнення було монолітним як ніколи раніше. Тим паче, що приводів для невдоволення й нарікань куди більше, ніж сама тільки патова ситуація на фронті.

За умов, коли більшість українців усіма силами чи безпосередньо воюють, чи намагаються бути максимально корисними для спільної справи в інший спосіб, коли війна та спричинені нею втрати і трагедії стали звичними – все ще є люди, які живуть наче в іншому світі. Дуже не хочеться виглядати розпалювачем «класової боротьби», але про реально існуючу проблему варто говорити, доки вона не стала критичною. «Батальйон Монако», «ТРО Куршавелі», нічні клуби та їхні відвідувачі, яким чхати на комендантську годину й почуття інших, а врешті – нещодавнє весілля у Винниках, якому позаздрять навіть арабські шейхи. Усе це пробуджує відчуття огиди, розчарування та гніву.

Річ не в заздрості, як багато хто може подумати. Як влучно висловився з цього приводу Юрій Макаров, сама по собі розкіш не є ані злочином, ані свідченням хибних цінностей. І весілля не є порушенням жодної правової норми. Зрештою, навіть в умовах війни потрібно жити, зокрема й одружуватись. Інша справа, що робити це з настільки демонстративним – аж до несмаку – вихвалянням власними статками і статусом у нинішніх обставинах – кепська, з погляду моралі, ідея.

Витончений смак і почуття міри апріорі не надто властиве українському політичному чи іншому «бомонду». Запрошення для виступу на такій «елітарній» події Дзідзя чи Олі Полякової тому є зайвим доказом. А коли масштабність вихваляння є мірилом успішності, то нічому дивуватись. Такі «люксусові» святкування краще за будь-яке російське ІПСО сіють внутрішні незгоди в соціумі. І це ми ще не згадуємо таке питання, як зарплата прокурора чи працівниці відділу кадрів Територіального управління Державного бюро розслідувань у Львові дала змогу назбирати кошти на таке весілля. Не згадуємо, бо відповідь, найімовірніше, дуже банальна і прогнозована.

На таке показово розкішне життя «бомонду» накладаються і регулярні корупційні скандали при державних закупівлях, виділення захмарних коштів на ремонти стадіонів чи інші проєкти, які можуть зачекати до кращих часів, новини про корупцію в ТЦК чи лікарських комісіях, про схеми виїзду за кордон чоловіків призовного віку і багато-багато іншого. У такій ситуації навіть тим, хто твердо усвідомлює пріоритетність захисту від зовнішнього ворога і недопустимість внутрішніх чвар, буває важко стримати емоції. А коли емоції беруть гору, то на другий план відходять очевидні факти. Наприклад, що більшість працівників ТЦК не корупціонери і серед них чимало тих, хто воював на фронті. Чи що Україна не настільки фатально корумпована, щоб бути failed state (інакше її б уже не існувало). Чи що еліта в реаліях демократичного суспільства є віддзеркаленням самого соціуму. Тож і корінь проблеми варто шукати передусім у ньому, а не в «класовій боротьбі».

На підході ще й зима з дуже ймовірними обстрілами енергетичної інфраструктури, а отже – неминучими відключеннями електроенергії. Минулої зими це породжувало дуже тривожні явища, коли в пориві боротьби за рівність і справедливість чимало людей не розуміло, що ці поняття – не тотожні. Це провокувало численні ситуації на кшталт «а чому в мене світло виключають, а в сусіда ні». З огляду на те, що за рік напруга в суспільстві лише зросла, то нинішня зима загрожує ще більш руйнівними пристрастями.

Наша історія знає не один приклад того, як внутрішні чвари мали фатальні наслідки для української державності й українців. «Руїна» козацької доби, взаємне поборювання перед лицем зовнішніх загроз у роки Української революції 1917–1921 років, зокрема й через соціальні питання – це лише найбільш яскраві випадки. Та це не означає, що українці як суспільство приречені раз по раз ставати на ті ж граблі.

Історія не є вироком. Вона не визначає стовідсотково майбутнє, хоча подолати її інерцію непросто. Уже майже десять років українці успішно протистоять агресії куди сильнішого ворога, позбавленого залишків моральності й людяності. Попри всі пристрасті й розбіжності, зокрема політичні, досить багато поміж нас усвідомлює, що внутрішні проблеми все ж не так загрожують самому факту існування української держави та нації, на відміну від російської армії. Проблеми з елітою, корупція, нерівність і несправедливість – усе це можна й треба озвучувати та долати в міру дорослішання самого українського суспільства. Та не ціною внутрішньої єдності в умовах повномасштабної війни.

Згадані вище проблеми не мають швидких розв’язків чи простих відповідей. Є певність, що прогрес буде. Він буде даватись важко, повільно, непослідовно. Але все це не матиме жодного сенсу, якщо українці дозволять піддатись як штучним провокаціям ворога, так і спокусі зробити внутрішні розбірки головним пріоритетом і шукати простих та швидких рецептів для складних, але не смертельних хвороб.

Бо тоді не буде української держави – неідеальної, але своєї і такої, яку можна покращувати щоденною кропіткою працею. Не буде й українців як нації. Життя підкидає нам щоразу нові випробування. Найближчими місяцями українців чекатиме одне з морально і психологічно найважчих випробувань. І буде дуже прикро, коли, попри всі застереження минулого й бойові звитяги сьогодення, ми самі станемо творцями власного колапсу. Розуміння минулого, холодна голова і вміння визначати пріоритети – це те, що може врятувати від такого сценарію. Пам’ятаймо про це. Навіть якщо дуже хочеться забути.