Переваги й вади «нових облич»

Запит на нові обличчя активна частина вітчизняного суспільства почала формувати одразу після Революції гідності. Тоді виник шанс змінити еліти на революційній хвилі. Саме нові еліти могли би стати рішучими творцями реформ.

Натомість українці на виборах 2014 року віддали свої симпатії здебільшого політикам старої формації. Президентом обрали Петра Порошенка, неперебірливого союзника і Віктора Ющенка, і Віктора Януковича. До Верховної Ради так само втрапили старі політсили, лиш трохи розбавлені новою революційною кров’ю. Усе це призвело до конфліктів між прогресивною меншістю та зашкарублою більшістю, адже система боїться змін.

На цьогорічних президентських виборах хвиля усвідомлення необхідности рішучої зміни політичних еліт дійшла вже до більшої частини вітчизняного електорату. 58% виборців заявили соціологам, що збираються голосувати за партії, котрі ще не були в політиці. Як наслідок – перемога на виборах президента Володимира Зеленського й лідирування в рейтингах його політсили зі значним відривом, і це попри те, що зовсім недавно її, по суті, ще й не існувало.

Однією з ключових передумов такої поведінки виборців є величезна криза довіри українців до вітчизняної політичної верхівки. Спричинено це не тільки тим, що політики не виконують своїх обіцянок, а й не вміють належно розповісти про те, що таки зроблено.

Україна все ще перебуває в процесі намацування свого шляху. Вона вже більш-менш зрозуміла, що час старих політиків минув. Проте народ досі перебуває на стадії узагальнень, тому на контрасті сприймає все нове кращим за будь-що старе. Проте кожен випадок індивідуальний.

Втіленням тренду на нові обличчя є президентська політсила «Слуга народу» та партія Святослава Вакарчука «Голос». Обидві молоді й поспішно творилися під вибори. Однією з ключових характеристик, за якими вони відбирали людей у списки та на мажоритарку, була незаплямованість репутації кандидатів. Частина недоброчесних таки змогла проскочити повз сито партійного контролю, проте обидві політсили реагують на претензії громадськости й виключають сумнівних персонажів з-поміж своїх кандидатів.

Відсутність досвіду в політиці є і негативом, і позитивом. З одного боку, це мінус, бо неофіти потребуватимуть більше часу на входження у стан справ. З іншого – якщо їх буде більшість, то існує ймовірність, що зможуть переломити систему. Також це свідчить про відсутність напрацьованих мутних схем та систем «договорняків», як у старих еліт.

Спільною проблемою обох політсил є те, що вони сформовані довкола відомого лідера-шоумена. Їм бракує ідеологічної основи і ще якихось ціннісних категорій, котрі могли б стати ядром, яке об’єднує й робить із них спільність. Таким стрижнем може стати бажання впровадження змін і реформ у країні.

Важливо, що обидві політсили роблять великий акцент на боротьбі з хабарництвом. В обох є кандидати, котрі відомі своєю успішною антикорупційною діяльністю. Партії не просто акцентують увагу на цьому тренді, а й посилюють його в порівнянні з минулою владою. Це містить загрози для них самих, але добре сприймається виборцями. Адже нові політики, щоб не втратити довіри громадян, муситимуть виправдовувати очікування, а тому точно докладатимуть зусиль у цьому напрямі.

Окреме питання до списку «Слуги народу» – це кварталівська «братія», адже сам Зеленський під час президентської кампанії закидав Петрові Порошенку кумівство та прилаштування у владу своїх друзів.

Ще одна негативна тенденція обох – це безплатні концерти, котрі начебто не є агітацією. Це не дуже схоже на нову якість політики. Важливо, аби громадськість вказувала на такі моменти, поки політсили реагують на критику, аби окреслити допустимі межі. Так напрацьовується здорова взаємодія між соціумом та елітами, виникає взаємна довіра, котру було б добре перенести на стосунки і в післявиборчий період.

До нових політсил є багато запитань. Щоправда, зовсім інших, ніж до старих. Бо все це є дрібницями на тлі переліку претензій, які накопилися до політиків минулого, значній частині з котрих уже давно пора в політичне небуття.